«Старший брат» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Старший брат»

A- A+ A A1 A2 A3

— Прошу... Пане-товаришу... Та спиніть же його... Що вія говорить? Ви послухайте... Мене до колгоспу не візьмуть... Мої машини, коні, моя земля... А мене — геть! Мене, українця, що зустрічав Червону Армію... квіти підносив бійцям...

— А хто говорив нам,— озвалася раптом Марія Лозинська,— хто нас залякував, що йде Червона Армія, ідуть більшовики, здирають з стін образи, б'ють, катують людей... До Сибіру висилають, розстрілюють, а старим людям дають кулю... Це ж ви говорили наймичкам... Я сама все чула.

— Пане-товаришу комісар... Я такого не говорив... Вигадала... Все вона вигадала... Я дуже ждав...— і він впився лютими від палаючого гніву очима в обличчя Марії Лозинської.— Я так ждав рідну Червону Армію, як ждала її твоя старша донька... твоя Катруся...

Назаров помітив, як згадка про дочку вразила матір, наче доторкнувся він цими разючими словами до тяжкої, ще не загоєної рани.

Бліда, вражена жінка підвелася з ослона, і в невеликій кімнаті було чутно всім її тихий, сповнений невимовного болю й страждання голос.

— Ви... Мовчіть... І ніколи більше... Чуєте, пане?.. Ніколи більше не нагадуйте... Не ятріть мого серця... Душі моєї...

Марія Лозинська несподівано заридала. Та її сльози аж ніяк не вплинули па пана Губу, який у ці хвилини домагався своїх прав.

— То я прошу пана-товариша комісара дати мені остаточну відповідь... Як же все-таки буде з моєю землею?

Назаров немовби й не чув того запитання. Він підійшов до Марії Лозинської і почав втішати її, мов рідну сестру.

— Заспокойтеся... Я знаю все... Товариш Красняк мені розповідав... Я розумію, яке горе у вас, і щиро вам співчуваю...

— Я нічого... Я спокійна...— промовила Марія Лозинська, зворушена увагою й співчуттям, що їх виявив до неї гість у таку тяжку для неї хвилину. І коли вона, трохи заспокоївшись, сіла на своє місце, Назаров, дивлячись просто у вічі ґазді, відповів:

— Аз землею, пане, буде так, як сказав товариш Красняк.

— Це розбій!.. Це грабіжництво!..— закричав куркуль, уже не володіючи собою.— Я прошу пана-товариша запам'ятати... Я буду скаржитись... Я знайду управу... Я доведу... Я...

Червоний від люті й образи, він, грюкнувши дверима, вийшов, і тоді люди, що прийшли сюди разом з ним, посміливішали.

— Товаришу Назаров, ви ся питали, як ми жили за панської Польщі... То я можу вам розказати... Я працював у місті Львові в ресторації офіціантом. Я мав два злотих у день, але мусив платити за помешкання двадцять п'ять злотих на місяць. Працював я по вісімнадцять годин на добу, а потім хазяїн мене вигнав з роботи, а взяв іншого, молодшого...

— А я хотів свого сина Михайла навчити працювати на тракторі "фордзон",— озвався від дверей з чоловічого гурту літній тракторист,— гадаєте, пан дозволив? Ні, пан відмовив мені, бо йому, бачте, потрібний тільки один тракторист, і він обрав мене, бо я змалку маю нахил до техніки. Пан послав мене навіть на курси трактористів, а коли я їх скінчив та повернувся додому, він одібрав у мене документи, щоб я не пішов до іншого поміщика. Робив я багато, а за свою тяжку працю мав на місяць десять злотих грошима, та півстоса дров, та корець хліба на три місяці. Разом то все становило тридцять вісім злотих на місяць... А коли я вдався до пана, щоб і сина мого навчити керувати трактором, то пан не дозволив. "Твій син,— каже,— піде до іншого фільварку на роботу, а яка мені з того користь? Не позвалям!" І не дозволив.

— Те, що було, минулося,— сказав Назаров.— Ми вашого сина Михайла пошлемо на курси трактористів. Ми тисячі чоловіків, юнаків, дівчат навчимо нових професій, і ви матимете своїх трактористів, шоферів, комбайнерів...

До кімнати все більше прибувало людей. Були тут чоловіки, були й жінки, бо їм теж цікаво послухати товариша з великої України. Невеличкий стіл, нічим не покритий, оточили люди в повстяних піджаках, у домотканому одягу. Допитливі й жадібні очі стежили за кожним рухом товариша Назарова, прислухалися до кожного його слова, а він стояв простий, доступний для них, як старший брат, ласкавими очима вдивлявся в кожне обличчя, паче хотів запам'ятати ті обличчя назавжди! Він цікавився їхнім життям, щоб глибше вивчити й зрозуміти їхні думи й бажання. І люди охоче розповідали йому про себе.

— Ну ось я мав теж півморга землі, як і Лозинська, а дітей у мене п'ятеро. Брат мій до Америки поїхав, та не солодко йому в Америці... Пише, що живе у злиднях... Нема чого їсти, часто голодує... Проклинає в листах ту годину, коли зважився туди їхати. Воно ж недарма говориться: "Світ великий, а дітися нема де". Він там бідує, а я тут з сім'єю, бо хіба можна прохарчувати таку родину, як у мене, маючи всього півморга? Потрібна ще земля, а де її дістанеш, коли за один морг пан править тисячу злотих, а якщо земля краща, то й тисячу чотириста злотих треба за неї сплатити... Тисячу чотириста злотих!.. А я, наймитуючи, мав від пана всього вісім злотих на місяць та трохи збіжжя, аби- не мерла з голоду моя сім'я... Та трохи дров мав... Чи міг я при таких заробітках придбати бодай невеликий шматок землі? У наймах, мабуть, довелося б мені й звікувати...

— Тепер уже вам землю не доведеться купувати. Земля належатиме тим, хто її обробляє, хто на ній працює. А хто працює? Ви, бідняки та середняки. Отже, ви і є на цій землі справжні хазяїни.

— То добре... То дуже добре...— загомоніла біднота.

— Скажіть, товаришу Назаров,— несміливо озивається з кутка жіночий голос,— як буде з лісом? Чи можна ліс рубати?

— Ні, не можна. Ліси треба зберігати. Це народне добро.

— А колись цей ліс належав архієпіскопові. Сам він утік, лишився тільки гайовий... то як бути з гайовим?

Семен Красняк помітив, що слово "гайовий" Назарову незнайоме, і він тут же його пояснив:

— Гайовий — лісничий, значить.

— Якщо цей гайовий людина освічена і хоче працювати на користь народу — нехай працює. А в лісі можна вирубувати тільки сухостійні дерева і видавати їх найбіднішим людям.

— Скажіть, товаришу Назаров, як бути з школою? У нас троє польських учителів і жодного українського, а в селі дві третини українських родин.

— Українських вчителів знайдемо. Польські ж діти вчитимуться своєю рідною мовою.

— А я з сусіднього села... Прийшов оце запитати, чи правильно зробили... Як у нас були збори, то до селянського комітету обирали не тільки бідняків, але й куркулів, бо на тому дуже наполягали багаті ґазди. Вони казали, що так годиться...

— Ні, так зовсім не годиться.

Назаров записав собі до книжечки назву села й пообіцяв селянинові:

— Завтра я буду у вас сам. Розберемося. Помилку виправимо. Ну, а народна міліція у вашому селі є?

— Був жандарм, та втік кудись... Так що зараз нікого немає... І міліції немає.

— Треба, щоб була. Народна міліція мусить допомагати селянському комітетові, мусить охороняти спокій громадян. З'явиться у селі невідома людина — хай звертається до комітету. Слід затримувати підозрілих, тих, що вештаються не знати чого, щось розпитують, поширюють недобрі чутки, сіють паніку, розповідають усякі вигадки про Червону Армію, про Радянську владу. Таких осіб треба затримати, привести до селянського комітету, розпитатися: хто вони, звідки, нащо сіють ворожнечу...

— Товаришу Назаров... Я теж з сусіднього села... Хочу спитатися. У нас є фільварок, так його зграбували селяни. Що робити? Як постягати добро? Грабували не бідняки, а заможні ґазди. Позабирали збіжжя, позабирали корів, коней... А один селянин тримав панську корову три дні, а па четвертий випустив її на економію.

— Бідний?

— Дуже бідний... Він у того пана довгі роки наймитував.

— Значить, там не обійшлося без провокації. Хтось наймита налякав... А щодо поміщицького майна, то його слід зібрати. Нехай селянський комітет займеться цією справою і відбере у глитаїв усе, що вони награбували. Землю ж поміщицьку розділити. У кого з бідняків немає коня — дати коня. Корови нема, а родина велика, бідна — виділити такій родині корову, допомогти збіжжям — видати жита, пшениці.

Марія Лозинська сиділа тут же і разом з усіма слухала товариша Назарова...

І чим більше вона його слухала, тим реальнішою ставала її завітна мрія — мати корову. От же й іншим людям з сусідніх сіл радить він, щоб найбіднішим родинам допомагати і збіжжям, і лісом, і коровами.

"Якщо в тих селах можна це робити, то чому ж у нашому не можна? Але в кого ті корови брати? Певне, в архієпіскопа... Він утік, а господарство залишилось... І господарство, і ліс".

Марія Лозинська добре знає тих корів, бо кілька літ працювала на фермі в архієпіскопа дояркою.

"Тільки ж нас, бідняків, більше в селі, аніж корів на тих двох фермах... Ну, що ж? Тоді можна й так зробити: одну корову давати на дві сім'ї або й на три... І то щастя!.. Ой, де ж ти, товаришу Назаров, узявся, що таку радість приніс до нашого краю... Брат... Як старший брат..."

Марія Лозинська вдячними очима дивилася на гостя, а з голови не виходила надійна думка: "Він сказав... Він обіцяв... І Красняк обіцяв... Я вже дочекаюся, спитаюсь... Коли б не мали вони гадки, щоб мені визначити корову... нащо б говорили про таке? Чекатиму..."

(Продовження на наступній сторінці)