«Козачок» Анатолій Шиян

Читати онлайн оповідання Анатолія Шияна «Козачок»

A- A+ A A1 A2 A3

...Глибоку осінь зустрічає Кузьма Петриченко біля Дону. Каменем лягла на душу йому туга. Нічим її розвіяти, нічим себе заспокоїти. Тільки й втіхи, тільки й радості в нього, коли в розвідці боєм він ловить на мушку сіро-зелену шинель, коли падає ворог від кулі його й не підводиться більше. Або коли темної ночі знімає з поста вартового, пе давши йому ані вистрілити, ані крикнути.

Сьогодні по заході сонця вирушає Кузьма па бойове завдання.

Можна б поспати годину чи дві. Та спати йому не хочеться.

Виходить з землянки, дивиться на Дон. Не тихий він сьогодні, не синій. Низькі хмари, сірі, а часом аж сизі, громадами лягли в небі і пливуть, пливуть без кінця-краю з заходу на схід. Гнеться, припадає до води очерет, гнуться і шумлять під вітром голі верби. Пінява, висока й шумлива хвиля б'є сердито в берег.

Тут же під вербами розкладено вогонь. На дерев'яних роз-сішках висить закопчений солдатський котелок.

— Товаришу старший лейтенант, може, чаю вип'єте?

— Від чаю не відмовлюсь,— підсів до вогню.

— Ще кілька днів — і закінчать... Як ви гадаєте, швидко закінчать наші сапери міст?

Кузьма Петриченко подивився в той бік, де майстри тесали податливу деревину, ладнали бруски, скріплювали їх, клали настил, забивали чавунними "бабами" палі.

— А закінчать... Молодці! Здорово роблять.

— Позавчора ж наліт був. Ну, ми відігнали їх зенітками. До чорта скинули бомб, а в міст все-таки не влучили. Тільки вбили медсестру — біля річки прала собі сорочку, не встигла до щілини добігти, так їй у груди осколок... на смерть. Кажуть, на її місце надіслали іншу, молоденька така українка. Чи з Полтави, чи з Остра. Хтось мені хвалився — землячка вона його.

— З Остра, кажеш? — перепитав Кузьма, припинивши пити чай.— А як її звати, як прізвище?

— Не знаю. Сам її не бачив,— і солдат співчутливо глянув на командира.— Може, сестру шукаєте?

Кузьма Петриченко вже не міг заспокоїтись. Ці звичайні слова зняли в душі його бурю. "Невже вона? Невже Галина? А чому б їй не бути в армії? Відправила матір на Урал, а сама скінчила курси і зараз приїхала на фронт. Вона дівчина беручка, з характером. Ну хто, крім неї, може тут бути з Остра? Хто?"

Та Кузьма Петриченко відчув у собі інший голос, більш спокійний і розсудливий:

"Утихомир себе. Не тривож свого серця, не радій передчасно. Хіба мало дівчат з Остра вирушило на фронт? Чому ти гадаєш, що це вона? Піди глянь на неї — і ти побачиш іншу".

— Товаришу старший лейтенант, може, підбавити вам гарячішого? — і рука солдата вже потягнулася до котелка.

— Ні-ні, спасибі. Я мушу йти. Кузьмі тут не сиділося, не чаювалось.

Якась незборима сила примушувала його, наказувала йому: "Піди довідайся... Не муч, заспокой себе".

За кілька хвилин усе минуле постало перед ним. Несподівана радість освітила йому душу, як освітлює часом сонце благодатну землю, пробиваючись ненадовго крізь хмари. Він боявся порушити в собі отой дивний внутрішній світ, що примушував серце битися сильніше, що окрилював все єство його, вселяв надію...

Кузьма не йшов, а, здавалося, летів, не чуючи під собою ніг.

Ось зараз він зустрінеться з нею, з Галиною.

Тут, па фронті, коли не раз дивився смерті в очі, коли пораненим лежав у медсанбатах і госпіталях, її образ завжди поставав перед ним. Про неї думав він безсонними ночами, для неї хотілось йому жити, бо він любив її, мріяв про зустріч з нею. І ось зараз його мрія здійсниться.

— Галино... Галинонько моя! Козачок мій гарнесенький! — вимовляв він, наче вона вже стояла перед ним. Ніхто цих слів не чув, хіба вітер. Що ж, хай прилетить крилатий друг до неї, хай попередить, шепне їй на вухо: "Тут Кузьма, тут. Іди його зустрічай".

Та зустрів Кузьма лікаря, спитав у нього:

— Правда, що прибула до медсанбату якась дівчина з Остра?

— Прибула,— відповів той, оглядаючи старшого лейтенанта,— вчора прибула медсестра.

— А звати її... може, Галина? Галина Попович? — схвильовано допитувався він.— Є таке місто над Десною — Остер. Я там вчителював... Стояв у них на квартирі... У Галини.

— Ні,— сказав лікар, і це "ні", мов куля гаряча, пронизало серце Кузьмі.— Не з Остра... З Уралу вона. А звати її дійсно Галина.

— Може бути. Евакуювались туди з матір'ю... Галина... Білява така, синьоока, середнього зросту.

В цей час з землянки, де на дверях було прибито маленький білий прапорець з червоним хрестом, вийшла дівчина. Лікар, глянувши на неї, сказав:

— Та ось і вона...

Дівчина спинилась, запитала:

— Вам щось потрібно?

— Ні. Але ось старший лейтенант хотів вас бачити.

— Не вона. Це не вона...

А медсестра, вже підійшовши до нього, простягла йому руку.

— Цвєткова.

— Петриченко... Старший лейтенант Петриченко,— і не випускав чомусь її руки з своєї, а дивився їй в обличчя. Така ж білява й синьоока, але не вона, не його Галина, до якої він зараз так поспішав, стояла перед ним.

— Будемо знайомі,— промовила медсестра і почервоніла чомусь, здивовано глянула спочатку в очі Кузьмі, немовби запитувала в нього: "Нащо ж руку мою так довго тримати?" Він зрозумів цей погляд, опам'ятався, сказав:

— Пробачте, землячку шукаю... Передали мені... З Остра, мовляв, дівчина... Галина Попович...

— Співчуваю вам, щиро співчуваю,— вона зрозуміла його без пояснень і намагалась хоч чим-небудь заспокоїти.— Ви не втрачайте надії. На війні чого тільки не буває... Може, й зустрінетесь. Бажаю вам цього сердечно.

Кузьма, попрощавшись, пішов звідсіля, завернув до річки, сів на камені поблизу мосту, дивився в далечінь, сіру, похмуру, непроглядну. Отак на душі в нього зараз, як у тому небі,— тоскно й похмуро...

...Зв'язківець, озброєний гвинтівкою, був соромливим і мовчазним хлопцем. Ішов він, як здавалось йому, дуже поволі, але ті, кого він супроводжував, відставали. І хоч в душі сердився на них за це, проте ж ні єдиним словом не виявляв свого невдоволення, тільки позирав на сніг, де, яскраво відбившись, пливли за ним три тіні.

Вже зовсім у нього посивів багнет, лише краєчок його коливався від ходи й горів під місяцем сліпучим невгасимим сяйвом.

— Що ж ви, дівчата, і в боях бували? — спитав нарешті зв'язківець, чомусь оглядаючи крайню з них, у якої хутро ушанки стало білим від інею.

— Та доводилось бувати,— відповіла крайня, але нічого більше не спитав у неї зв'язківець. Так і підійшли вони мовчки аж до застави, а тоді він пояснив дівчатам:

— З оцієї стежки нікуди не звертайте. Побачите хату, розбиту снарядом, а за нею стоятиме ціла — ото там і шукайте санбат.

Першою зустріла дівчат санітарка Фенечка — низенька, повненька, білява. Довідавшись, хто вони й звідкіля прибули, санітарка зраділа їм так, наче це були її рідні сестри.

— Та роздягайтеся ж, будьте як у себе дома,— говорила вона, сяючи очима,— нам же людей таких дуже потрібно. Сідайте, я зараз...— Не одягаючи шинелі, кудись побігла, а повернулася з Цвєтковою.

— Ось вони... Ось усі троє з госпіталю виписались. У боях бували, обстріляні. Направили їх до нашого санбату.

Цвєткова познайомилась з двома, простягнула руку третій. Та виразно вимовила своє прізвище — Попович. Медсестра глянула їй в очі, перепитала:

— Як ви сказали? Попович?

Дівчина трохи зашарілась, але так же твердо вимовила знову:

— Попович. Галина Попович. А що таке?

— То ви, може, з Остра?

— З Остра,— ще більше дивуючись, промовила Галина і в свою чергу запитала Цвєткову, яку вона бачила вперше: — Ви бували в нашому місті?

Але та замість відповіді раптом обняла її.

— Така зустріч... Така несподівана зустріч!

— Не розумію... Я з вами, здається, ніколи...

— Все зрозумієте... все... Яка радість! Яке щастя! Не дивуйтесь... Я поки що залишаю вас. Ти, Фенечко, дай їм поїсти чогось, а я скоро повернусь.— Вона вибігла з хати. Галина Попович дивилась на Фенечку, ждучи якихось пояснень, але та нічого сама не розуміла з того, що говорила медсестра, і заходилася одразу ж подавати вечерю. На душі в Галини зробилося тривожно.

"Що це все значить? Такі слова... Я ж її не знаю... Я ніколи й ніде не зустрічалася з нею".

І раптом Галину всю обдало жаром від однієї лише думки: "Я шукала Кузьму. Він тут. Ніхто, крім нього, не міг розказати про мене". Защеміло серце, стало йому тісно в грудях. Перехопило подих. Не вистачило повітря... "Невже побачу?.. Невже зустрінусь? Чому ж не сказати мені відразу? Та я б же ні хвилиночки..." І нові думки, мов хмари осінні, напливли на світлу душу дівочу, затьмарили, засмутили її.

"Чому я радію? Може, не він... Може, хтось із земляків або з подруг моїх... Душно... Як душно в цій кімнаті".

— їжте, дівчата, ви з дороги, мабуть, зголодніли. Ось вам хліб, ось консерви. Я зараз котелок візьму та збігаю на кухню, може, там щось з вечері лишилось, то принесу гаряченького.

Галині їсти не хотілось, а хотілося спинити Фенечку, розпитатися в неї. Чи не бачила вона, чи не знає такого стрункого бійця, а може, й командира... Та Фенечка, гримнувши котелком, уже зникла за дверима. Подруги, оглядаючи Галину, запитали:

(Продовження на наступній сторінці)