Минули кузні, завернули потім у тиху вуличку і незабаром зупинилися перед двором, де замість хати виднілися тільки обгорілі стовпи та валялася глина й цегла з розваленої печі.
— Тут...— сказав тихо Кузьма, і мимоволі очі його наповнились сльозами. Через розчинену хвіртку він зайшов на подвір'я, навіщось підійняв уламок обгорілої віконної рами, потримав його в руках, кинув; узяв цеглину, подивився на неї безтямним поглядом і бережно поклав на місце.
— Кузьмо, послухай мене... давай підемо... підемо звідси. Не ятри свого серця... Адже нам іще жити треба, воювати треба... Ходімо... Ходімо, друже,— умовляв Савелій, відчуваючи, як у нього в самого набігають сльози, перчить у горлі.— Подивився — і досить. Ходімо...
Але Кузьма, сівши на обгорілій колоді, затулив обличчя руками і паче скам'янів на кілька хвилин, потім, рвучко підвівшись на ноги, сказав:
— Ходімо, Савелію... Тяжко!
Надвечір того ж дня у братській могилі ховали загиблих під час бою воїнів.
Там же поховали і столяра Македона. Полковий оркестр грав жалобний марш.
І довго ще, мабуть, говоритимуть між собою слободяни про Варвару Македониху і про І'ї материнські слова, звернені до хоробрих воїнів, яким іще не раз доведеться бувати в боях.
Невідступно біля матері знаходився Яків. Непоправна втрата надломила одразу її сили, впала тяжкою ношею їй на душу.
Вона не відходила від труни, де лежав, мов живий, її чоловік, її вірний друг і порадник, столяр Македон, а з очей у неї безперестану текли сльози...
Немає таких слів, що ними можна було б втішити матір в її тяжкому горі.
Яків слухав сувору й хвилюючу промову Артема Черкащина, погрози Кузьми Сукачова та інших воїнів, що над могилою загиблих товаришів клялися помститися ворогам.
І раптом мати сказала:
— Говоритиму...
— Мамо, слабі ви дуже зараз... Мабуть, важко вам буде...— хотів було спинити її Яків, та, глянувши їй в обличчя, зрозумів непереборне бажання матері і не став більше відраювати.
Ступивши крок наперед, Македониха підвела голову, озирнула мужні й суворі обличчя воїнів.
— Сини мої! До вас звертаюсь... Вам слово хочу сказати, просте, материнське... Ми були колись добрими і жалісливими до багачів, а вони за доброту нашу відплатили кривавими розправами та шибеницею. Ми були до них милосердні, а вони спалювали хати, спалювали у вогні людей живцем... Ми не наважувались їх убивати, а вони розстрілювали без жалю... І я, жінка, що втратила мого Андрія... Степановича...— Македониха повела очима в бік труни. Губи в неї затремтіли, рясні сльози залили їй очі. Не поспішаючи, вона витерла їх, і знову бійці почули її тихий, але сповнений твердої мужності голос: — Ми просили бога, молилися йому вдень і вночі, а бог, мабуть, теж став за них, за багатих, за ворогів... І я, стара жінка, трудівниця, скажу вам: нехай ваша совість не боїться бога! Хай рука не затремтить, коли на вашому шляху стануть вороги. Не давайте їм пощади. Знищуйте їх безжально, як знищують скажених собак... Багато ми зрозуміли в цю війну, і я благословляю вас, сини мої, на нові подвиги і нові бої за нашу волю, за рідну бідняцьку владу, бо тільки вона дбає за нас, трудових людей, і зичить нам добра. А ми, матері, сестри, вдови, ми будемо допомагати вам усім, чим тільки зможемо, щоб ніхто й ніколи більше не відняв у нас волі, бо за неї багато пролито крові і, мабуть, ще багато її проллється. Будьте ж, сини мої, сміливими і хоробрими, бо ви для всього народу здобуваєте щастя... А народ же про нього мріє... А він же надіється...
Знову в очах Македонихи виступили сльози, і стала вона ще блідішою.
Першою помітила це Ніна Черкащина і вчасно підтримала знесилену Македоииху за лікоть, підтримала мовчки, без втішливих слів, бо так само добре розуміла, як і Яків, що ніякими словами не заспокоїти її зараз, не втихомирити болю, що ятрить її зранене горем серце...
— Мамо!.. Будемо прощатися з батьком,— глухо й болісно промовив Яків, і тієї останньої хвилини не забуде він повік.
Мати тремтливою рукою гладила батькове лице, волосся, гладила без слів, без голосіння, потім, не стримавшись, упала йому па мертві груди й забилася в риданні...
Схилилися над труною багряні, пробиті кулями бойові прапори. Прогриміли гвинтівкові залпи салютів, і останки героїв опустили в братську могилу.
Полк Артема Черкащина, поповнившись слобідськими добровольцями та бійцями з партизанського загону, тієї ж ночі вирушив із слободи на виконання нового бойового завдання.
Восени на братській могилі Македониха посадила вишні, яблуні, кілька кущів бузку і одне деревце пахучої черемхи.
ЕПІЛОГ
Дорогою йшла худа, одягнена в чорне вбрання жінка. Вона звернула до залізної огорожі, де буйно розцвіли кущі бузку, молоді вишеньки, яблуні і кучеряве деревце черемхи. Жінка сіла на лавочку, згорблена, мовчазна, поклавши руки на коліна. І коли б не похитувалась у неї голова, можна було б подумати, що якийсь слобідський багатій поставив на могилі скорботний монумент страдниці матері.
Це була Олімпіада Безсалиха. Сьогодні, на великдень, вона вирішила тут зустрітися з Македонихою. Цвіли сади. І це цвітіння, і відчутний дух землі, що, пробудившись, живила соками коріння дерев та трав, і оце голубе небо з розкиданими по ньому хмаринами тішили зір.
Але душа її була оповита журбою, і цю журбу навівала на неї братська могила, в якій лежали бійці, що віддали своє життя за владу Рад. Бриніли бджоли, збираючи з квітів ароматний нектар. Часом легкий, голублячий вітер, проникнувши сюди, шумів у яскравому листі черемхи, що вже розпустилася, погойдував білі віти яблунь.
Пурхнула якась пташка, сховавшись у густому кущі аґрусу. Упав з дерева хрущ і заплутався в соковитій траві.
— Може, панахидку відслужимо?
Олімпіада здригнулася від несподіванки. Біля огорожі стояв піп в обтріпаній, вицвілій рясі. В руках у нього був мішок з "дарами", зібраними на могилках за поминальне богослужения.
Олімпіада мовчки дивилась на попа.
— Запитую, може, панахидку відслужимо по убіенних воїнах? Недорого візьму. Можу за карбованця, можу й за полти-ник. Як захочете. По знайомству візьму дешевше. Хай їхні душі в оцей знаменательний день світлого Христова воскресіння возрадуються, акі...
— Ти п'яний... Ти сам не розумієш, що верзеш, — сказала тихо, але значуще Олімпіада.— Іди звідси.
Піп, похитуючись, рушив собі далі.
Прийшла до могили Македониха, принесла цілу корзину квіткової розсади.
— І резеди дістала? Дуже люблю, як вона пахне,— сказала Олімпіада, вибираючи пучки молоденьких рослинок, що їхнє коріння дбайливо було вліплене у зволожений чорнозем.
— Резеда є... і коріння жоржин, і кручені паничі, і красоля, й тюльпани — всього дістала. Ось води принесемо з річки та можна й починати.
— Заждіть! — гукнув жартома до жінок ставний юнак з густими кучерями золотистого волосся.— Заждіть, не переходьте нам дороги з порожніми відрами, а то невдача буде. Добрий день!
— І таке скаже,— озвалася дівчина у вишневому платті, що його прикрасили собою дві довгі коси.
— На гуляння, Таню? — спитала Македониха, милуючись дівочою красою.
— Атож,— відповіла, весело позирнувши на свого супутника.— Оце зібралися побувати в лісі, біля мамврійського дуба. Там красиві місця, багато фіалок, рясту.
— Нарву тобі, Таню, отакенний букет! Слово честі... Що мені, хіба важко? — І в очах його, і в посмішці світилося неприховане почуття любові.
— А я сама собі нарву. Я ті місця теж добре знаю. Вони пішли собі далі, молоді, красиві, а вслід їм дивилися
жінки, і особливою гордістю світилися очі в Македонихи.
— Віриш, Олімпіадо, хоч і не рідні вони мені, а дивлюсь я на них, і серце моє радіє. Володимир, Метеликів син, скоро інженером буде, а Тетяна хімічний факультет кінчає. На великому заводі їй роботу дадуть.
— Чула я, любить Кузьма Сукачов Тетяну, як рідну дочку,— сказала Македониха.— Та і з Полею вони живуть дружно. Хороша, роботяща в нього дружина. Скільки людей у колгоспній майстерні, а вона ними всіма керує. Треба кожній показати і навчити. А кращої за Полю нема у нас майстерниці: золоті руки. Ти б подивилася, які узори вони вишивають. Глянеш — очей одірвати не можна, такі красиві.
Не кваплячись, принесли з річки води та й заходилися садити розсаду.
— Що тобі пише Яків? — поцікавилась Олімпіада.— Добре живуть вони з дружиною?
— А добре. Все до себе мене запрошують. Він же директором заводу робить, а Ніна при тому ж заводі лікарем. А я так: гостювати — гостюю, та зовсім виїжджати мені з слободи не хочеться. Тут родилась, тут он скільки літ прожила... Та й могила мого Андрія Степановича... Ні, не поїду звідси нікуди.
— Гроші тобі висилають?
— Аякже, висилають. Всім я задоволена. Торік Яків дістав мені путівку до Криму, бо я зроду моря не бачила. Боже мій, яка краса є па землі, які квіти, які дерева, гори та скелі.
Помовчали, а тоді знову запитала Олімпіада:
— Це ж у Якова синок росте?
— Бач, забула похвалитися тобі. Донечку бог їм послав. Там таке дитятко, мов картинка. Обіцяла Ніна приїхати влітку й онуків привезти. Поняньчуся з ними.
— Добре,— промовила Олімпіада.—Я теж люблю дітей, особливо маленьких. Такі вони світлі, втішні... А за свого брата щось пише тобі невістка?
— Це ти про Артема питаєш?
— Про нього. Пам'ятаю, як він на могилі виступав... коли твого Андрія ховали... Добрий командир, бойовий чоловік.
— Він тепер у Ленінграді на великому заводі працює інженером.
— Жонатий?
— Жонатий... Дружина його хімік... Галиною звати... А була колись вона простою робітницею... Ще є в них син Іван—-теж там. Вся сім'я на одному заводі робить.
Повз братську могилу парою коней, запряжених в тарантас, промчав Терень, і Македониха спитала:
— До кого ж це поїхав наш лікар?
Відгадати не змогли. Багато людей, багато дворів. Але ще не було випадку, щоб кому-небудь з хворих, які зверталися до Тереня за допомогою вдень чи вночі, він відмовив. Гримить про нього слава на весь район, і цю славу, загальну повагу і любов народу завоював комуніст Терень чесною, самовідданою працею.
Македониха з Олімпіадою відпочили на лавочці. І треба ж було Трохиму Івановичу пройти повз них. Побачивши дружину, він кілька секунд дивився на неї, але, не сказавши ні слова, пішов собі далі. Тільки надвечір Олімпіада повернулася додому. Вона дуже була рада, що не застала вдома ні чоловіка, ні дітей. Спати лягла рано, не чула, коли повернувся Трохим Іванович. Де він був — невідомо. Він давно вже ис розповідає їй про свої справи. Але Олімпіада знала: кожної ночі, вставши з ліжка, Трохим виходив до світлиці, діставав скриньку, ховав срібло, вторговане від продажу цигарок. Олімпіада знала, що там же, у світлиці, зберігається в нього ще одна завітна скринька, із золотом. Де саме вона схована — того ніхто не знав. Часто, прокинувшись серед ночі, не засвічуючи лампи, він, мов злодій, проникав у світлицю і, надійно закрившись там, виймав з тайника свій скарб. Тремтячими руками відкривав скриньку і кілька секунд, затаївши дух, дивився па метал, зібраний ним за багато років. Потім бережно, із справжньою насолодою, брав у руки монети, починав лічити. Згорблений, в одній білизні, він нагадував у такі хвилини божевільного.
Трохим Іванович боявся дружини, боявся дітей. Недовірливий і обережний, не звіряючись ні на кого, він жив у своєму власному будинкові неспокійно, переслідуваний вічними побоюваннями і страхом, що Олімпіада чи діти можуть простежити і забрати золото.
Особливо ж турбував його старший син, який своїм марнотратством нагадував покійного Олександра. Він так само вимагав грошей, і коли батько йому відмовляв, між ними відбувалися досить неприємні розмови, які найчастіше закінчувались сваркою.
Ображений грубістю сина, Трохим Іванович кричав на нього, тупав ногами, погрожував вигнати з дому.
— Попробуй вижени,— говорив зухвало син, і його очі світилися злобою.
— Геть, мерзотнику! Щоб духу твого не було! В твої роки я вже сам гроші заробляв, а ти хочеш жити паразитом? З батька тягнеш? Батько не дійна корова... Запам'ятай! Так! І більше не смій... Зрозумів?.. Не смій більше просити в мене грошей!
Син не поспішаючи виходив з кімнати, насвистуючи пісеньку, а схвильований батько довго не міг потім заспокоїтись.
Сьогодні вранці повторилася така ж сцена, і Трохим Іванович цілий день відчував у собі якесь тривожне занепокоєння. Діждавшись ночі, він тихенько пройшов до світлиці, зачинився там. Насувалась гроза. Перед вікнами шуміли дерева, спалахували короткі блискавки.
Трохиму Івановичу здалося, що хтось добирається до його завітної скриньки. Ця несподівана підозра так вразила його, що він не в силі був поворухнутися, а тільки хапав ротом повітря, нагадуючи викинуту на берег рибу. Серце його стис-лося в передчутті якоїсь неминучої страшної біди.
Тремтячими руками відкрив потайний ящик, полегшено зітхнув. Все стояло на своєму місці. "Так і померти можна... у кого слабе серце. А мені здалося..."
Він витер на лобі холодний піт, з приємністю відпочиваючи від пережитого тільки що потрясіння. Але раптом, як блискавка, в його голові промайнула думка:
"Що ж я сиджу? Може..."
Наче гострий ніж всунули йому в серце. З рук випала скринька, не задзвенівши жодною монетою.
— Убили... Вбили! — прошепотів він.
Широко розкритими очима дивився перед собою, але нічого не бачив, нічого не помічав, приголомшений несподіваним ударом. Сміх душив бакалійника, нервовий, істеричний сміх, що перейшов у ридання. Не вірячи своїм очам, він підняв скриньку, тремтячою рукою обмацував спорожніле днище, ще раз переконуючись, що це не сон. Потім раптом зашипів:
— Вона! Вона украла...
Страшний у своєму гніві, налетів Трохим Іванович на сплячу Олімпіаду, схопив її за горло.
— Віддай моє золото, віддай, змія! Віддай!
— Не брала я... не брала...
— Брешеш! Ти взяла, ти... ти! Я пам'ятаю... Для Олександра колись брала і зараз взяла, пограбувала мене... Говори, куди дівала мої гроші? Кому їх віддала? Кому? Відповідай!
Нічого не розуміючи, безумний у своїй нестямі, він все сильніше здавлював горло.
Ослабла рука її мляво звисла з ліжка. І ця гола рука вмить погасила в ньому лють. Він став біля неї на коліна, ловив її холодіючі пальці, благав:
— Олімпіадочко, скажи, де моє золото? Адже роками я наживав його. Моє воно... Моє золото. Я не буду тебе бити... Хочеш, дам тобі червінець... три червінці дам, тільки скажи, де мені шукать...
Олімпіада не відповідала. Налітав поривчастий вітер, за вікнами гойдалися й шуміли дерева, але він не чув їхнього шуму, не помічав коротких і частих спалахів блискавиць, що розганяли на мить передгрозову пітьму.
І раптом Трохим Іванович затих. Він почув виразний стукіт у ворота, і цей стукіт примусив його насторожитись.
"Хто це? Хто може стукати в такий пізній час? Вітер... Син?" — і ця думка, що з'явилася раптово, підвела його на ноги. Він швидко метнувся до кімнати, де лежали покотом діти, і при спалахові блискавиці побачив: ліжко старшого сина було порожнім.
— А-а-а! — дико заревів Трохим Іванович.— Він украв моє золото... Він! Він!..
Нестямно ридаючи, вибіг на подвір'я, одчинив хвіртку, очманіло глянув на людину, що стояла біля воріт.
— Трохиме, дозволь мені перебути в тебе грозу,— сказав невідомий подорожній. У голосі його було щось знайоме, але, мабуть, не в добру годину потрапив він до хазяїна.
Нічого не відповівши, Трохим Іванович кинувся бігти вздовж вулиці.
Куди поспішав він? Чим стривожений? Що трапилось? І тільки коли Трохим зник з очей, подорожній увійшов у дім, побачив на підлозі порожню скриньку, а крізь розчинені двері — Олімпіаду. Привітався до неї, але вона нічого йому не відповіла.
"Спить. Напевно, спить".
Бідно одягнений чоловік стояв посеред кімнати і, дивлячись на вікна, шепотів:
— Боже мій, яка гроза! Яка страшна гроза!
Потім він все ж вирішив підійти до Олімпіади, взяв її за руку. Рука була холодною.
Лишатися в домі, де лежала покійниця, подорожній не міг. Він вийшов на базарну площу, влаштувався під навісом крамниці. Небувала злива пронеслась над слободою, гриміла в шибки вікон, шуміла в дощових ринвах, вирувала в каламутних потоках води.
А коли вона вщухла і сизі хмари вітер одігнав на схід, бородатий чоловік пішов безлюдними вулицями до станції. Була пізня ніч. Ніде ні вогника. Тільки по дорогах дзюрчали струмки води, збігаючи до річки.
Недалеко від слобідських хат щось біліло: чи ряднину хто загубив, чи буря, зірвавши з тину полотняну сорочку, однесла аж сюди, і тут настигла її злива.
Прояснилось небо, сяючи міріадами зірок; виплив із-за хмар повновидий місяць. В його світлі було видно людину, що непорушно лежала на дорозі в самій білизні. "Невже пограбували, а потім забили?" Подорожній, уповільнюючи кроки, ні на хвилину не відривав уже очей від мерця. Підійшовши ближче, він пізнав Трохима Івановича. В розплющених очах його так і застигла навіки ненаситна жадність.
Схилився над ним подорожній, поцілував у лоб, сказав:
— Прощай, брате!
Ні ран, ні крові на трупі не було. Помер він, очевидно, від розриву серця.
Лук'ян постояв біля нього з хвилину, а потім рушив далі, де маячили вогники станції. До неї поспішав він, щоб на світанку виїхати звідси назавжди.
Лук'ян шастав по країні, шукаючи для себе підходящої роботи і заспокоєння. Та спокою ніде не знаходив. Нові радянські порядки, що їх радо сприймав і відстоював трудовий народ, викликали в Лук'яна скажену лють, бо вони, оті порядки, гасили останні надії й віру в повернення старої влади. Все більше
приглядаючись до життя, Лук'ян розумів, що вже довіку йому не стати таким хазяїном, яким він був до революції.
І це розуміння власної безвихідності ще дужче лютило його. Мов Каїн, блукав він по оновленій землі, безсилий у своїй зненависті, приречений до неминучої загибелі.
Місячне сяйво заливало дорогу. Блищала вона калюжами, а спереду маячило самотнє дерево, освітлене місяцем.
Далеко за слободою чорніла смуга свинцевих хмар. Час од часу її пронизували блискавки. Лук'ян стежив за ними, і його сухі губи ледве чутно вимовляли:
— Гроза! Страшна гроза...
А в цей час у своїй хатині край стола сиділа Македониха, поклавши руку на серце. Болить воно, ниє, завмирає... У хаті душно, хоч вікна й розчинені.
"Посиджу, мабуть, у дворі, на свіжому повітрі, може, мені легше стане".
І Варвара виходить з хати, сідає біля клумби квітів, посаджених її руками. Вони, чисті, омиті дощем, виблискують в сяйві місяця міріадами грайливих іскор. Вони духмяно пахнуть, розливаючи навколо ніжний аромат цвітіння.
Звідкись налетів, мов бродяга бездомний, рвучкий вітер, вдарив по верхів'ї сусідської тополі, і в ту ж мить рясно-рясно залопотіли по листках дощові краплини. Кілька їх упало на одяг і на руки Македонисі.
Та промчав кудись вітер, і знову заспокоїлась тополя. Нерухома тінь від неї лягла через всеньке подвір'я, зачепивши краєм квітникову клумбу, осяяну повновидим місяцем, що її цвіт не втрачав своєї краси навіть вночі.
Македониха дивилася на ту красу, вдихала приємний аромат, відчуваючи, як поволі затихав, утихомирювався біль старого спрацьованого серця...
Надворі ясна ніч. Тиша... Стало пахучим і свіжим повітря після грози.
1936