"Загину... Невже стечу кров'ю і загину? Адже рана не смертельна, легка рана... зашити її, перев'язати, як належить... тільки б швидше..." І він знову загримав ще дужче. Нарешті почулися чиїсь кроки.
"Що вони там, спали, чи що?" — подумав він, готуючись навіть вилаяти санітарів за таку повільність.
— Хто стукає? — відгукнувся з-за дверей чийсь незадоволе-ний голос.
— Солдат поранений.
Розчинилися двері, і Метелик несподівано побачив перед собою Олександра Безсалого. Надзвичайно зрадів цій зустрічі. Олександр допоможе своєму землякові! І Метелик почав розповідати:
— Навіть незчувся, коли вона мене зачепила. Упав і сам дивуюсь: "Чому впав?" Зопалу підвівся на ноги... Еге, такий біль... Ледве ось дійшов! Лікаря б мені швидше... Нехай рану огляне.
Олександр, не говорячи ні слова, зачинив перед ним двері. Метелик одразу навіть не зрозумів, що трапилось, так це було для нього несподівано. З хвилину він стояв, розгублено дивлячись на двері. Потім, зібравши останні сили, почав несамовито гатити в двері кулаками. Але як не грюкав він, як не гукав на допомогу собі санітарів, ніхто більше до нього не вийшов.
— Що ж це,— розгублено бурмотів він,— пораненого солдата не хочуть приймати... Де ж таке видано? Я скаржитися буду... Непорядок... Наволоч!.. Чуєте?.. Відчиніть!..
За дверима було тихо, і ця тиша лякала Метелика. "Пропаду... На ранок, можливо, мене вже не буде серед живих. Знайдуть мій труп... Тільки закляклий труп..." Страшна думка про смерть вже ні на хвилину не давала йому спокою. Вона сковувала душу холодним жахом.
У будинку погасло світло. Наступала хмара. В чорні шибки
вікон забарабанив дощ. !{
"Чого ж я стою? Треба йти куди-небудь... Треба щось робити, інакше пропаду... Солдатів би мені зустріти... вони допоможуть, вони врятують".
Метелик пройшов кілька кроків і від нестерпного болю в нозі упав... Холодний дощ бив в обличчя, а він ловив сухими губами окремі краплини, намагаючись утолити страшенну спрагу, що невідступно мучила його.
Не було сил не тільки підвестися, а навіть зробити найменший рух.
Метелик спробував було закричати, але голос став невпізнанно тихим і слабким. В оці останні хвилини незатьмареної свідомості перед очима поставали, як живі, берізки на околиці слободи, останнє прощання з сином і любимою дружиною.
Не побачить їх уже більше Метелик. Навіки розлучила його з рідною домівкою війна.
Чомусь пригадалася йому могила російського солдата серед яскравої зелені озимини, перебита надвоє гвинтівка, перев'язана старою гімнастьоркою, омитий дощами кашкет із заржавілою кокардою і на цьому незвичайному "хресті" — ворон ситий, що очі людські випиває... Метелик втратив свідомість...
Гострий запах нашатирю привів його до пам'яті. Спалахнув вогник сірника, і чийсь знайомий голос назвав його по імені. Метелик, ще не розуміючи, чи це сон, чи дійсність, ледве чутно спитав:
— Якове, ти?
— Я,— почулось у відповідь.
— Значить, житиму! — тихо, але впевнено сказав Метелик, відчуваючи, як його ногу перев'язували вправні жіночі руки.
— Ну, от і все. Тепер можна його брати на носилки. Зараз я покличу санітарів,— і дівчина швидко зникла в темряві.
Дуже знайомим видався Метеликові її голос. Де він його чув? Коли це було? Але хоч як напружував пам'ять, а пригадати не зміг, і тоді звернувся до Якова:
— Хто така?
— Не пізнав хіба? Ніна Черкащина... У Брянську ми в неї гостювали. Зараз вона у нашому полку працює сестрою-жаліб-ницею. Призначення сюди одержала.
Метелик помовчав з хвилинку, потім знову спитав:
— А куди ж вона пішла? Хіба перев'язочний пункт не в цьому будинку?
— Пункт звідси переведено у тил ще звечора. А в цьому будинку розмістилися офіцери.
— Так...— сказав Метелик, відповідаючи на якісь свої думки. Ласкавим і вдячним поглядом він дивився тепер на високу постать Якова.— Дякую тобі... Не забуду... Коли б не ти, Якове, тут і смерть би прийняв... Ну, мабуть, мені ще рано в могилу... Га? — Він навіть посміхнувся, але цієї посмішки у темряві не. міг помітити Македон, який зосереджено думав зараз про щось інше.— Спасибі, брате... Додому про тебе напишу... Нехай знають у слободі мого рятівника.
— Даремно таке говориш,— зауважив Яків.— Що ж тут дивного? Сьогодні я тобі допоміг, завтра ти мене виручиш. На війні без цього не можна...
— Житиму! Чуєш, Якове? — В голосі Метелика звучала радість. І ця радість незримо передавалась Якову Македону. Він обняв мокрі плечі Метелика і, віддаючись хвилюючому пориву нестримних почуттів, що раптом захопили все його єство, промовив з твердим переконанням, але з таємничим виразом слова, значення яких було не зовсім зрозуміле Метеликові.
— Ти повинен жити! Розумієш? Повинен! У нас з тобою в майбутньому ще багато буде справ.
Та Яків Македон не встиг пояснити Метелику всього, чим була сповнена в цю хвилину його душа, не повідав йому до кінця своїх таємних думок. У темряві почулися кроки. З'явилася Ніна Черкащина в супроводі санітарів.
А наступного дня Метелика було переведено до госпіталю, і там, у палаті, він зустрівся з Пимоном Базалієм. Пимон сидів на ліжку, худий, стрижений під машинку, в білій сорочці з довгими рукавами. Сіре одіяло прикривало його до половини. Першою новиною, якою він похвастався перед Метеликом, був лист від дружини.
Софія Ізарова повинна приїхати на фронт в якихось своїх справах. Обіцяла взяти з собою і Полю. Адже в дорозі без служниці вона не зможе обійтись. Пимон дістав з-під маленької подушки синій конверт, дав його Метелику.
— Ану, ще ти прочитай, що мені Поля пише.
Метелик залюбки читав, а Пимон, затамувавши подих, дивився на його губи, жадібно ловив слова, уже знайомі з попереднього читання, і сприймав їх так, наче перед ним сидів не Метелик, а його тиха, скромна, улюблена дружина.
Коли Метелик закінчив читати, Пимон, озирнувшись, почав тихенько розповідати:
— Ось тут, на твоєму ліжку, солдат з Брянська лежав, робітник, Артем Черкашин. Він мені перший читав цього листа. Ой, яка ж це людина душевна та світла. Шкода, що недовго пробув він у нашій палаті. Мав легке поранення, то його вже виписали. Скажу тобі,— велику правду той чоловік несе народові. А народ до правди жадний. Багато що я взнав від нього, багато що зрозумів.— Пимон поправив одіяло і, обережно згорнувши дорогий лист, заховав його під подушкою.— Наче взяв він мене за руку, темного, неписьменного, вивів з підземелля на круту гору, залиту сонцем, і сказав: "Ну, Лимоне, дивись, який перед тобою простір. Всі оці землі, ліси, ріки — все повинно належати трудовому народу. Він справжній хазяїн усього життя на землі!" От не вмію я сказати красиво про красиве, але в душі вони зберігаються в мене, слова його. І я тобі оце кажу, а ти мені вір: послухаєш хоч раз отаку людину— ніколи її не забудеш.— Він нахилився до вуха земляка і таємниче зашепотів: — Є такі люди — більшовиками звуться. За трудовий народ вони горою стоять, проти царя борються, проти поміщиків, фабрикантів... Л керує тією їхньою партією Ленін... Володимир Ленін. Це я добре запам'ятав. Он воно яке діло!
Метелика, який стежив за Лимоном, приємно вразила зміна, що сталася з його земляком. Метеликові хотілося ще і ще слухати розповіді, слухати все, про що говорив з солдатами Артем Черкашин, але Пимон, захоплений особистою радістю, шукав нагоди, щоб зайвий раз поділитися своїми думками з хорошою людиною.
— Чуєш, Метелику, дочку теж обіцяли привезти. Служниця потрібна, а Таню ж нема на кого залишити... Погодилась Софія,— і очі Пимона засвітилися тихою радістю.— Так скучив я за ними, що й передати не можу. Ось жду Артема. Обіцяв сьогодні прийти, щоб мені листа додому написати. А тебе, Метелику, теж у ногу поранено? Це ще, слава богу, може, рана невелика.— Він зітхнув, подивився на сіре одіяло, поправив його і, вийнявши з-під подушки синенький конверт, попрохав: — Може, ще разок прочитаєш?
— А чого ж, давай, прочитаю,— погодився Метелик, пригадавши свою сім'ю. Кілька разів зупиняв його під час читання Пимон, щоб розповісти, яка хороша, роботяща в нього дружина. Недарма Софія, відзначивши її роботу, настановила у кравецькій майстерні за старшу, і вона тепер навчає цього ремесла інших солдаток та ще й працює водночас в Софії служницею.
— Скрізь моя Поля справляється з роботою, але, напевно, їй, бідній, дуже важко.
— Нелегко,— погодився Метелик,— стільки кімнат прибрати, зготувати сніданок, обід. Нелегко.
— Поранили мене, а я от і досі про це не написав. Навіщо? Плакати будуть. А вже коли приїдуть до мене, самі дізнаються.
Щоб не засмучувати ще більше себе і свого земляка, Пимон знову почав розповідати про Артема Черкашина.
— З Яковом Македоном у них велика дружба. Ти про це не знаєш, бо в іншому полку служив. А Черкашина до нас перевели. Та ти ось його побачиш. Обіцяв бути.
Розчинились двері. До палати увійшов Черкашин.
— Здоровенькі були, солдати! — промовив він, озирнувши бистрим поглядом палату, і в очах його, і в посмішці, і в жартівливому тоні всі поранені відчули, що гість прибув до них з радісною новиною.
Знав він тут усіх не тільки на прізвище, але й на ім'я. Отож зараз, вітаючись з кожним зокрема, співчутливо розпитував:
— Як, Іване Семеновичу, рана гоїться добре?
(Продовження на наступній сторінці)