У Шумейка смикнулося повіко — знак того, що подібна розмова була йому неприємною, але він намагався стримати себе і ждав, що скаже Жигай.
— Знову жаліється Віра на Прохора. Ображає її. Може б, ти поговорив із сином, по-батьківському нагримав, може, він хоч тебе послухає.
Шумейкові не сподобалось, що невістка ходить до батьків скаржитися на свого чоловіка, а ще більше різонула сватова порада — нагримати на Прохора. "Що він, маленький? Розуму не має?"
Аркадій Павлович пригадує своє життя замолоду. Всяке траплялося в сім'ї, але жодного випадку не було, щоб Ганна Федорівна скаржилася батькам. Було полаються між собою та й помиряться. Навіщо хатню сварку на люди виносити?
— Ти знаєш, свате, що він нашій Вірочці заявив?
— Скажеш — почую.
— Із Зінькою хоче одружитись.
— Брехня! Не вірю! — І ще дужче засмикалося в нього повіко, та обурений Жигай не помічав, що зараз кожне його слово сердило свата.
— Слухай же. І вона, ота Зінька, згодилась. Га? Ловко? В одній хаті живете з Прохором, і ти ще не знаєш, які він коники викидає. Та я сам теж не знав би, коли б Віра мені не сказала. Хто міг подумати? Син такого батька, а дивись, які дурощі у нього в голові.
Не любив Аркадій Павлович, коли хтось сторонній гудив його дітей. Сам він може й нагримати, і грубим словом обізвати, а слухати від інших щось подібне, вибачте, такого Аркадій Павлович не потерпить і не дозволить. Тому він, насупивши брови, одрубав:
— Досить! Ти, свате, за своїми дітьми стеж, а до розуму мого сина тобі нема діла.— "Дурощі у нього в голові",— подумав.— Брешеш! Прохор у мене хазяїн, а що трохи із Зінькою побалується — гріха великого в тім немає.
Жигай від здивування аж рота розкрив.
— Як, як ти сказав?
— Всі ми замолоду грішили...
— Не знаю... Хто грішив, а хто... Не розумію. Дивуюсь тобі, свате. Та він же може все хазяйство розтринькати, а ти мовчатимеш? Та ще, гляди, із Зінькою якийсь гріх трапиться,— плати на дитя. А там, може, ще якась дівка підвернеться... З чим тоді наша Вірочка лишиться? Ой свате, бачу я, не так ти свого сина виховуєш.
Це була ота краплина, яка переповнила чащу терпіння. Повіко в Шумейка засмикалось, очі налилися гнівом і образою.
— То, може, мені піти до тебе в науку? Чого каркаєш тут дурною вороною? Син у мене, слава богу, добру голову має на плечах. Не шелихвіст і не п'яниця. Розтринькувати господарство не стане. Та й мене тобі повчати не слід, сам учений. Зарано ти, свате, турбуєшся про добро. "Нічого, бач, Вірочці не лишиться". Це ж ти ховати мене збираєшся, а я ще поживу на світі! І коли доведеться перед господом богом представитись, то я не все Прохорові одпишу, бо в мене є ще Марія.
Жигая паче хто вколов.
— Е, ні, свате, ні... Марія непричетна до рухомого й нерухомого майна. Заміжнім дочкам нічого не виділяють з господарства.
— Ти чого до мене прийшов? — закричав, багровіючи від люті, Шумейко.— Вчити, як моїм добром розпоряджатися, кому що відписувати? Чи ти хочеш мене живцем поховати?
— Хай бог милує! Що ти говориш? Живи хоч сто років! Я тільки це все до того кажу, щоб Прохора приборкати, щоб він, бува, й справді не пішов у прийми до Зіньки. Куди я тоді з нашою Вірою подінуся?
— Ви ж як іуда! — озвався несподівано для обох Прохор, підходячи до гайку. Він чув їхню розмову і вирішив з тестем поводитися зараз нещадно.— Хіба забув я, коли мій батько в жару лежав, а ви що мені тоді радили?
— А що я радив? Що? — зніяковів Жигай, мимоволі одступаючи від старого Шумейка.— Нічого я тобі не радив поганого.
— Навчали, як прибрати все господарство до рук. Як ворон, ждали батькової смерті... Я тоді змовчав, а тепер не хочу мовчати. Нехай знають тато, які в нас родичі.
— Не говорив,— зовсім розгубився Жигай. Він ніколи ж не чекав, щоб Прохор міг отак викрити його перед сватом, і зараз намагався з усіх сил виплутатись з неприємної історії.— Прохоре, що ти верзеш? Ти забувся, певне... ти все переплутав.
— Не забувся... Пам'ятаю добре. Саме так було, як кажу.
— Тепер мені ясно, свате, чому ти клопочешся за моє добро. До своїх рук кортить тобі загарбати моє хазяйство.
— Що ти, свате? Та я ніколи в світі... Навіщо? Хіба свого не маю? Живи собі на здоров'я. Я твоєї смерті не хочу...
— Свиня ти, свате! Не хочу після цього не тільки розмовляти з тобою — бачити тебе не хочу. Геть! Чуєш? Геть з моїх очей! — закричав розлючений до краю Шумейко, наступаючи на свата.— Падло! Смерті моєї ждеш? Але ось поживися моїм хазяйством! — І Шумейко показав дулю.— На зло тобі житиму! До ста літ житиму! Ге-е-еть!..
— Ти не дуже на мене гримай, а то піду заявлю, як ви над моєю дочкою знущаєтесь. За жінок тепер суворі закони.
— Іди, іди заявляй! — Старий Шумейко, ледве стримуючи себе, взяв свата за рукав та й повів його з двору.
— Добре... До-о-обре, свате! Я тобі цього не забуду. Де моя Віра? Де моя дочка? — вигукував Жигай, намагаючись вирвати свій лікоть з цупкої Шумейкової руки.— Заберу її додому. Віро! Вірочко! — кликав він дочку, але її вдома зараз не було. Разом з Марією вони пішли до річки купатися.
— Іди, свате, і більше до мене не приходь! — сказав, не попрощавшись з родичем, Шумейко, наглухо зачиняючи хвіртку.
— Спасибі, свате, спасибі...— говорив Жигай, захлинаючись від злоби, сорому й образи, що душили його в цю хвилину.— Я твоєї гостинності не забуду довіку. Я згадаю... Я все тобі згадаю. Ще ти пошкодуєш не раз...
Але на його погрози Аркадій Павлович не відповідав. Суворий, роздратований зір його спинився на сипові.
— Ти все чув, що він тут говорив?
— Чув,— відповів Прохор, уникаючи батькових очей.
— Дивися ж ото мені! Баламутство припини, з голови Зіньку викинь і запам'ятай, щоб більше розмов про неї в хаті не було! Чуєш?
Прохор хотів було щось пояснити батькові, але той не став навіть його слухати.
— Завтра вранці поїдемо на базар яблуками торгувати. Обтруси скороспілку і падалиці навизбируй,— загадав роботу Прохорові та й пішов знову до альтанки.
А наступного дня зранку на базарному майдані сам Аркадій Павлович був за касира, а продавцем у нього — Прохор.
— Ти спробуй, молодице,— запрошував молодий Шумейко покупців.— Це ж не яблуко, це справжній мед. Куштуй — сподобається, то купиш.
Надкушувала молодиця маленький шматочок, смакувала й кривилася:
— Ой і кисле ж та терпке, як молочайка.
— Не те яблуко взяла. То воно одне таке сюди потрапило. Ось я зараз сам тобі виберу.— І справді вибирав те, що треба. Годив молодиці, сипав повне відро в лозяну корзину, а жінка невдоволено скрикувала:
— Навіщо ж ти мені гнилих кладеш?
— Хіба гниле? — здивовано перепитував Прохор і радив: — То викинь його до бісової матерії
Проти базару слобідський парк. Там сьогодні як ніколи людно. Цокають сокири, джеркотять пилки, глухо шурхають у вправних руках гладенькі рубанки, знімаючи з дощок пахучу стружку.
Дівчата й молодиці, підтикавши плаття та спідниці, босими ногами місять глину, носять відрами воду.
А на базарі Єгор Шульга з своїми друзями комсомольцями на телефонних стовпах загвинчують фарфорові ізолятори, закріплюють на них електричні дроти.
— Бач, як старається! — промовив старий Шумейко, недоброзичливо озираючи майстра.— Все він може і все вміє, оцей Єгор!
— Самі ж дали згоду, то й робить,— промовив Прохор, метнувши очима в бік парубка.— Вгвинтити ізолятор — справа не дуже мудра.
— Не про ізолятори мова, а про те, як вони працюють. Спочатку електрику їм давай, а потім вони й до млина доберуться. Такі можуть все одібрати.
Шумейко, звичайно, знав, що Карпо Нехльода допоміг комсомольцям і грошима, і лісом, і цеглою, і транспортом, але так треба. Спробував би не допомогти — ганьбою б себе вкрив перед старшим начальством. А так він має козир у руках. Та козир той був не до душі Шумейку, вбачав він у цьому перший підступ до власного благополуччя.
За день дружної роботи цегляна будка для кіноапаратури була готова. Столяри змайстрували двері й віконце, ковалі приладнали надійні засуви.
Так само дружно кипіла робота і по збудуванню сцени. Тут висітиме екран, а тут вечорами комсомольці зможуть показувати театральні вистави, влаштовувати концерти, читати лекції й доповіді.
Велика група молоді закопувала обтесані теслярами стовпи, прибивала дошки, і перед сценою виростали ряд за рядом лави, що їх незабаром заповнять глядачі.
За роботою молоді спостерігали слободяни. Дізнавшись, що тут має бути, включався дехто й собі в роботу, бо це ж готувалася небувала у слободі справа, і для загального добра кожен ладен був підсобити комсомольцям.
Це все помічав Аркадій Павлович і дуже злився.
— Дружні, сволочі!
Він іще хотів щось сказати, та до воза підійшов жебрак, бідно одягнений, у старому кашкеті, у порваних постолах.
Шумейко зиркнув на нього, вибрав червиве яблуко, простягнув жебракові, але той яблука не взяв, а вибрав одне сам, натиснув нігтем на шкірочку, видавив крапельку чистого соку, випив його і сказав простудженим голосом:
— Кисле.
(Продовження на наступній сторінці)