— Папашо, тут будете ждати чи, може, до мого кабінету пройдемось?
— Тут ждатиму! — невдоволено буркнув Аркадій Павлович і одвернувся.
— Папашо, ви наче сердитесь...
— Вдома поговоримо,—стиха сказав тесть, і ображений зять сів набундючений на своє місце.
Осторонь стояв Прохор. Він пі разу не підійшов до батька і потай від усіх стежив за Зінькою. Вона була в гурті молодиць. Часом її очі зустрічалися з очима милого, зустрічались ненадовго, і в ті секунди, здавалося, погляд його проникав у саме серце, голубив його теплом, ніжив своїм почуттям, чистим, як сонце.
"Рідний мій, я б дуже хотіла зараз бути поряд з тобою, але ж, сам розумієш, не можна. Нам треба критися від людей, а ти знай: я люблю тебе, я пам'ятаю зустріч у лісі, коли горіхи з тобою рвала... Не дивися на мене пильно",— і одводила очі, щоб знову через якусь хвилину глянути па нього, коханого, найдорожчого в світі.
І коли вона всміхалась, Прохор всміхався теж, і, безумовно, Зінька догадувалась, що говорив він їй зараз не словами, а думками про те, як любить її, як скучає й сумує за нею.
Оглядаючи залюднений майдан, Зінька помітила Ольгу Ярош. Вона стояла поруч з Єгором Шульгою і свого щастя не в силі була приховати. Єгор щось розповідав, а Ольга дивилась йому в лице, всміхалася так, що в посмішці тій відбивалася, мов у прозорій воді тихої річки, вся душа дівоча, світла, вірна й любляча.
Несподівано Ольга побачила Зіньку саме в ту хвилину, коли та стрілася поглядом з Прохором.
Ользі хотілося гукнути Зіньку до себе, але вчасно стрималась.
"Нехай любляться, коли серце серцю вість подає. Я тепер знаю, яке це щастя — любити". І знову Ольга бачить тільки Єгора, всміхається до нього, голубить його очима.
А навколо них повно людей. Гуртами стоять чоловіки й жінки. Підлітки вже пробують так само вигинатися, як отой акробат Аркатов, але це не вдається їм, і вони падають, сміються, намагаючись проробити все це заново.
Довгою видалась година чекання. Натовп хвилювався. Над майданом плавав сизий дим від цигарок.
Чоловіки, жартуючи, зверталися до жінок:
— Чи у вас роботи немає вдома? Чи за вами малі діти не плачуть?
— Діти підождуть, а нам хочеться дізнатися, хто ж таки виграє змагання. Вже довше чекали.
Напруження зростало з кожною хвилиною. Схилялось на полудень сонце, каркало чорне вороння, обліпивши вершини дубів, що сягали мало не до дзвіниці.
Раптом почувся крик підлітків:
— їде! їде!..
Всі почули той крик, обернулися і побачили, як шляхом мчав на коні вершник, здіймаючи хмарку пилу.
— То Семен повертається, Семен.
— А Кальницького не видно...
— Хіба Метелицю обженеш? Це б коли автомобіль мати, а так — трудно. Виграв заклад Шумейко.
— Везе йому.
— Еге ж. Недарма кажуть: "Багатому чорт дітей колише". Юрба підлітків, мов зграйка горобців, зірвалася з місця й майнула назустріч вершникові. Та яке ж було розчарування всіх, коли вершник наблизився і всі побачили вихрястого підлітка на шкапині, яку він нещадно поганяв лозиною, повертаючись з пасовиська додому.
— А що, перемогла Шумейкова Метелиця? — не вгавав дідусь з ціпком в руках.— Я замолоду обганяв тройку пана управляющого... Ви послухайте, як було.
Та хто міг його зараз слухати, коли на дорозі з'явився Кальницький, а Семена чомусь не видно було.
— А що я казав? — більше за всіх метушився й торжествував дідок.— Я сам замолоду бігав... Пана управляющого тройку обганяв. От хрест святий, у полі... Ідуть ото пап управляющий...
— І коли вже ви, діду, вгомонитеся? — озвався чийсь докірливий голос.— Пан та пан... Давно вже тих панів черва у могилі поточила.
— Дарма. От бачиш, як воно буває. Чоловік біжить, а де хвалена Метелиця? Отож-бо. Людина все переможе. Коли б мені літа молоді вернути, я б іще себе показав.
Всі стежили за Кальницьким. Він, здавалося, напружував останні сили, біг швидко і красиво, тримаючи в руці каштанову гілочку.
Заплескала йому в долоні молодь. Загудів тисячоголосий майдан, а бігун, підводячи вгору і опускаючи донизу руки, ходив якусь хвилину по колу, відсапуючись після змагання, а потім разом з понятими підійшов до стривоженого й лютого Шумейка.
— Перемога моя... Сто карбованців з вас полатається. Шумейко, здавалося, його не розумів. Безтямними очима він дивився у вулицю, сподіваючись побачити там вершника, але сподівання його були даремними.
— Сто карбованців, кажу, з вас полатається,— вдруге досить ввічливо натякнув переможець. Тільки трохи отямившись, Аркадій Павлович запитав:
— А де ж Семен, мій наймит? Де моя Метелиця? Кальницький глянув Аркадієві Павловичу в палаючі образою, гнівом і жадібністю очі і, посміхаючись, сказав:
— За наймитами і за кіньми хазяйськими я не стежу. Моя справа їх обганяти.
— Зажди...
— Ні, ждати не буду. Ніколи мені ждати. Ви програли заклад — платіть. У мене є свідки, є поняті. Коли б я програв, ви б довго ждали? — запитав Кальницький і так глянув па Шумейка, що той, не заперечуючи більше, витягнув сто карбованців і при всьому чесному народі, на сором і ганьбу собі, віддав програш.
Гомонячи, розходилися люди з майдану. Згорнули й поскладали своє майно мандрівні артисти, запрягли коней і рушили до сусідньої слободи. Спорожнів майдан.
Лютий повернувся додому Шумейко і, побачивши Прохора, гримнув на нього, наче він був винний у всьому, що сталося.
— Чому ж ти й досі тут? Чому не біжиш? Чому не шукаєш Семена? Приведи! Я з нього шкуру спущу...
— Де ж я його шукатиму?
— Що? — підвів кущуваті брови батько, і Прохор, глянувши в суворі очі, покірливо пішов уздовж вулиці, якою помчав на Метелиці наймит.
Так хотілося Прохорові бодай словечком обмовитися з Зінькою, та бач, як воно сталося.
"І де він у чорта дівся?" — думав Прохор, лютуючи й собі на Семена. Батькових грошей Прохорові не жаль, але шкода йому нагоди такої. Можна було б із Зінькою зустрітись, сказати, щоб на гору вийшла або до річки, коли стемніє.
Та зараз ось змушений виконувати батьків наказ. Не бачив уже того Прохор, як проводжала його очима Зінька. На людях не сміла ні підійти до нього, ані гукнути, щоб підождав її, коли повертатиметься додому.
"Може, в лісі зустрінемося завтра? Коли б же здогадався та вийшов на побачення".
Не в полудень і не на заході сонця, а прибув додому Семен разом з Прохором, коли звечоріло вже зовсім. Семен тримав у руках мішок, жмут паклі й мотузку. На щоці в нього засохла кров від помітної дряпини, комір сорочки був розірваний, а ліве око обрамлене сизуватим синцем.
— Де Метелиця? — запитав притишено хазяїн, зиркаючи то на Прохора, то на свого наймита, відчуваючи, що трапилось якесь нещастя.— Питаюся, де?
Охриплим, неприродним голосом наймит відповів:
— Біля лісочка... Цигани-баришники спинили... Я не давався... Я бився з ними. А вони звалили мене, оцю паклю в рот запхали, щоб не кричав... Мішок на голову, зв'язали мені ноги, кинули в кущі... Спасибі, Прохор якось натрапив...
— А я йшов, ішов дорогою, а тоді звернув у кущі, дивлюсь — людина лежить... Скинув я мішок з голови, бачу — наш Семен.
Аркадій Павлович не слухав уже ні сина, ні наймита.
"Украли... Нема... О господи, та за віщо ж ти караєш мене? Одне лихо не минуло, друге починається. Метелиця... Моя улюблена Метелиця..."
І раптом він, мов божевільний, схопивсь на ноги, закричав:
— Чого ж ви стоїте? Чого, питаю? ДоганятиІ Гукай Карпа!.. Нехай підійме на ноги всю міліцію. Його послухають швидше. Міліцію!.. Наздогнати! Переловити їх, грабіжників. Далеко не втечуть. Живо! Всіх піднімай в погоню! — І він без шапки вискочив з хати, не причинивши за собою дверей, побіг вулицею, відчайдушно вигукуючи:
— Рятуйте! Допоможіть!.. Пограбували!..
Та люди вже спали, а перший сон завжди міцний. Ніхто не вибіг з хати, ніхто не допоміг Шумейкові.
Над тихими вулицями ясніло зорями небо. Іскристі, далекі й величаві, вони відбивалися в сонній воді неширокої Ворскли, вічні в своїй незайманій і привабній красі. Десь за лісом піднімалася хмара, і звідти линув далекий, приглушений грім. Можливо, вночі буде гроза.
У садку достигала соковита шпанка. Віра нагинала віти, зривала найспіліші ягоди, і там, де відривався хвостик, з'являлася червона кисло-солодка краплинка вишневого соку, фарбувала кінчики пальців.
Біля її ніг стояла на землі полив'яна ще це повна миска, а треба нарвати доверху. В аґрусових кущах почувся шелест. Віра, випустивши з рук гілку, обернулася.
— Ой, хто це?
Перед нею стояв босоніж Карпо, в галіфе, у білій сорочці з розстебнутим коміром. Через плече в нього звисав рушник.
Карпо щоранку ходив до річки купатися, а потім займався гімнастикою. Останнім часом вій став іще здоровіший та принадніший.
— Добрий врожай цього літа на вишні.— Взяв із миски повну жменю, куштує.— Смачні.
— А ти б нарвав собі,— сказала Віра, нагинаючи рясну гілку.
Карпо стежив за молодицею пожадливими очима. Струнка вона, висока.
— Не дістанеш. Давай я допоможу,— і, повісивши па гілку рушник, він став біля неї впритул, відчувши своїм плечем її гаряче плече.
Віра поволі випускала з рук гілку, а Карно дививсь в її зашаріле обличчя і говорив:
(Продовження на наступній сторінці)