На танцмайданчику вже грав оркестр, а всю круглу площину заповнював барвистий, гудливнй і вируючий тлум. Я вибрав собі куток, звідки зручно було стежити за Юліаною; волею випадку це було те саме місце, на якому я самотньо сидів минулого року. Юліану відразу запросив до танцю високий і гарний хлопець, і вони потонули у верткому хаосі, мені залишалося тільки вихоплювати з того виру жовту пляму її плаття. Юліана танцювала легко й невимушено, а на її обличчі застигла усмішка. Жовте плаття виринало й пропадало з моїх очей, і я захоплено за ним стежив. Кінчався танець, починався новий, і до Юліани підскакував новий залицяльник; здавалося, вони ніби й чекали, поки вона звільниться, – дівчина ж не відмовляла нікому. Але найчастіше танцювала з тим, першим, хоч і той, перший, не дармував: коли Юліана бувала зайнята, він також не сидів на лавочці і не зітхав.
Я відчув, як під груди мені підкочується щось кисле; ні, даремно я сюди приволочнвся. Даремно стовбичу тут – чи така вже велика втіха дивитися, як умліває в чужих обіймах володарка твоїх снів?
І тут я побачив Таню. Дівчина стояла якась знічена, посмутніла, здається, до неї ніхто в цей вечір так і не підійшов. Закінчився танок, і до Тані підскочила досить мила дівчина, розпашіла, усміхнена – вони про щось між себе заговорили. Ну що ж, подумав я не без злорадності, Таня цілком годиться в подруги тій дівчині, адже в їхньому світі гарна вибирає собі в супровідниці негарну, щоб на такому тлі виглядати ще чарівніше. Адже й ті двоє, що прийшли з Юліаною, також сірі курочки і більше простоюють чи просиджують на лавках, ніж танцюють, у той час як Юліана чи Танина подруга не пропустили жодного танцю. Я вже не виношував відчайдушних думок підійти до Юліани, щоб не стати тим єдиним, кому дівчина таки відмовить, та й утримати інкогніто бажав. Тобто в мене раптом виникла ідея написати дівчині, що одним із її партнерів був автор листа, чи не клюне вона на таку приманку?
Знову зирнув на Таню: самотнє й печальне обличчя – от кому в цьому тлумі по–справжньому гірко. І мені раптом стисло серце: пожалів цю почварку, бо хто її в цьому світі пожаліє, як не подібний до мене? Ні, це був якийсь несвідомий порух, акт співчуття, чи що; ні. це сталося само по собі, я раптом встав і пішов до Тані – можу ж я перекинутися словом зі своєю однокурсницею.
– О, – сказала вона, – і ти тут?
– Вивчаю етнографію сучасного побуту, – сказав мій півнячий басок. – А ти вже не на практиці?
– Вже відбула, – сказала Таня.
– А, – мовив я, співчуваю. А що занесло тебе в цей вертеп?
– Чого це вертеп? – сказала Таня, ображено зводячи брови. Бачиш, і тебе, такого великорозумного, сюди занесло.
– Щоб не почати сумніватися в межах своєї великорозумності, сказав я.
– Не зрозуміла! – знову звела брови Таня.
У цей час повз нас пролетіла в танці Юліана. Розчервоніла, прегарна, блиснула в мій бік очима – прекрасними очима! Серце в мені тенькнуло.
– Хочу сказати, що й боги часом спускаються на землю, – сказав.
– Так високо про себе думаєш? – насмішливо скривила губи Таня.
– Анітрохи, – відповів мій півнячий басок. – Просто богорівними зробила нас традиція.
– Значить, і вони богорівні, – хитнула Таня на тлум. – Чого ж їх зневажаєш?
– Бо не можу, Танечко, до них дорівнятися, – з тонким усміхом відповів я.
– Ну, це вже ти правду сказав, – погордливо задерла носика Таня.
– Звісно, – відповів я. – І щоб доказати це, запрошую до танцю тебе.
– Не зрозуміла, – сказала Таня. – Доказати що?
– Ну те, що всі у світі ані гірші, ані кращі.
Вона могла б на мене образитися, адже я увіч дав їй знати, що пожалів її, але дівчина мислила простіше, тобто моїх високих вихитів розуму не збагнула, а вирішила, що я до неї в певний спосіб залицяюся; зрештою, і застоялася вона. Ні, не зразу подала мені руку, а трохи й повагалася. "Не гордуй мною, Таню, сказав я їй подумки, – через свою тугу я до тебе підійшов".
Ми вкрутились у юрбу, людей було так густо, що вже не мало значення, як хто танцює, ми ж обоє танцювали погано. Знову мигнуло проти мене розпашіле лице Юліани, її вів той‑таки чорнявий і високий молодик. Я побачив, що очі в того молодика волошкові.
– Не сердься на мене. Таню, – сказав. – Може, я й набридаю тобі своєю персоною, але нечасто трапляється, що двоє однокурсників здибуються поза курсом.
Таня мовчала. Закусила губку і старанно намагалася потрапляти в ритм. Мені треба було дівчину вести, але що з того, коли на кількох уроках танцю, що їх дав мені Владек Шарий, вести партнера він мене не навчив. Я був на тих уроках більше дамою, ніж кавалером, кавалером був Владек. Здається, я топтав Тані ноги, але вона мовчки терпіла. Саме тому я більше афоризмів дівчині не продукував.
– Ми аж упріли, поки закінчилася музика, а коли це сталося, обоє полегшено зітхнули. – Я відвів Таню на місце.
– О, – прискочнла до нас розпашіла її подружка, – ти тут собі й кавалера знайшла.
Зирнула на мене, і я побачив порожні–порожні сірі очі: ну, чого ти зневажаєш мене, лялько, подумав я. Бо крізь ті порожні очі я встиг примітити кілька не дуже закручених мозкових звивин; але вона увіч із нас з Танею насміхалася, керована нехитрою командою від тих звивин. Таня, здасться, також те відчула.
– Це не кавалер, – сказала цілком без гумору, – а мій однокурсник.
У цей час заграла музика, до Таниної подружки підскочив уже справжній кавалер, вона манірно сказала: "Ах!" і пішла й далі розкручувати в цьому хаосі убогі звивини власного мозку, а я стояв біля Тані, ніби язика проковтнувши. Навіть не шукав очима Юліани – незвідь–чому осінню мені запахло.
– Що це за одна? – спитав коротко в Тані.
– А, – сказала та, скривившись, – моя двоюрідна сестра.
– Залишишся іще тут чи провести тебе додому?
– Ще побуду, – сказала прілим голосом Таня. – Піду додому із сестрою.
– Тоді вибачай, що тебе потурбував.
– Нічого, – сказала Таня. – Не сподівалася тебе тут побачити.
– Хіба ти від мене на щось сподіваєшся? – бовкнув я.
Таня на мить спалахнула, очі її розширилися, а губи здригнулися.
– Тобі не личить бути злостивим, Віталію, – сказала вона.
– А яким мені личить бути? – спитав я, пильно на Таню дивлячись.
Дивно, коли отак довше дивитися на неї, не така вона й почварна.
– Будь такий, як є, – тихо сказала дівчина і відвернулася.
– Гаразд, – сказав я, – спробую. То що, потанцюємо ще раз чи розійдемося?
Вона сприйняла моє слово як запрошення до танцю й подала мені руку. Ми потуплювалися на забитих курявою дошках ще раз, після чого я розкланявся. Смішно виходило: прийшов милуватися володаркою своїх снів, а натомість підбиваю клинчики до тієї, котра тільки раз у мої сни прийшла, та й то в чудний спосіб.
Я зирнув на юрбу. Юліана танцювала. З тим‑таки високим, чорнявим і волошкооким. Дивилася на нього із завмерлою усмішкою, із завмерлою усмішкою дивився на неї він…
І я покинув це юрмисько, бо стало тут незатишно й самотньо. Здалося мені, що з Юліаною повторюється та ж таки недоладна історія, яку пережив я з Мирославою. Тоді я заклявся не влазити у чуже щастя, бо не моя це місія – псувати людям життя.
Йшов і міркував. Звісно, мої стосунки до Юліани й моє раптове кохання – безум. Звісно, не маю я ані найменшого шансу на те, що й дівчина мене полюбить, але й не претендую на таке. На що ж претендую? Та й чи можна говорити про якийсь розважок, коли тобою керую безум?
Отже, давай підведемо підсумки, сказав я собі. Юліана увагою осіб чоловічої статі не обійдена – ось скільки їх біля неї крутиться. Можливо, той високий і чорнявий їй найбільше до вподоби, але між ними сталих стосунків немає; здається, вони тільки вперше сьогодні зустрілися. Неважко мені в тому переконатися: треба тільки дочекатися кінця танців і простежити. Коли хлопець проводжатиме Юліану, мені треба про неї забути, щоб знову не корчити з себе ідіота. Коли ж він її не проводжатиме, то повертатиметься вона з тими‑таки подружками, і я матиму право використати здобуте в неї, правда, не в зовсім чесний спосіб, право написати їй другого листа.
(Продовження на наступній сторінці)