— А може б, ти, старий, не забалакував би гостей п’яним своїм варняканням? Може б, вони щось з’їли, а ти їх балачками годуєш!
— Та Бог з вами, паньматко, куди вже їсти?
— А чого ж, ви вже розтрусилися, з тими нечестивцями б’ючись.
— До їжі й питва, стара, не примушуй, коли заговорив Дух. А він тут із нами, — сказав урочисто протопоп, і його обличчя осяялося дивним світлом.
Розділ XII
Наступного ранку ми хотіли розпрощатися з гостинним протопопом, але паньматка його не добудилася.
— Отако в мене завжди, — сказала вона тонким, якимось пташиним голосом. — Накричиться, настрашить людей, а тоді лежить, мов колода, не тільки ніч, а й день, а потому ще ніч. Вибачайте, люди добрі!
Напакувала нам їства, і ми подалися до Трубецька, хоч, сказати по правді, цього дня мені також хотілося відпочити. Але якась сила гнала мене в дорогу, незважаючи на страхи, яких наслухався, — хто зна, може, я й справді нетля, яка летить на вогонь?
У Трубецькому ми відразу ж подалися до молодого князя, який був тут прикордонним стражником. Я пішов у світлицю, де довго на князя чекав; зрештою, вийшов до мене оспалий, з блідим випитим обличчям, з каламутними очима, рухався заповільнено і ніби з натугою.
Подав йому листи й коротко оповів, що хочу. Він листи перебіг оком, а тоді якийсь час мовчав, розглядаючи мене, ніби дивного звіра, отими каламутними очима, які на мертвому обличчі виглядали як дві крижинки.
— Чи тямиш, отче, куди тебе несе? — спитав.
— Здається, тямлю, — відповів я.
Знову розглядав мене, здавалося, очі його обмацують мені лице, ніби мацаки, зрештою, з’явилося в них зачудування.
— А по-моєму, не тямиш, — сказав він. — Отож для добра твого забороняю йти за границю, а коли мене ослухаєшся, велике карання дістанеш, знову-таки для твого ж добра.
— Пустився в цю дорогу, — мовив я, — для добра не свого, а Божого, пане стражнику.
— Таж звісно, — ялово й ніби неохоче мовив стражник-князь. — Але без добра свого й Боже ні до чого. Чи не відаєш, що тепер час погрому козацького і є наказ його милості короля й духа не пускати за границю?
— Відаю, — відповів я. — Але я не козак і в ребелії участі не брав…
— Ну, це ще хтозна, — князь устав, даючи знати, що розмову закінчено. — Коли тебе припечуть чи витягнуть тобі члени, то, може, виявиться, що брав. Хто вгадає? Отож, коли боїшся гріха, йди від нього подалі і не налізай на вістря.
— Чи можу заїхати до монастиря у Човську? — спитав йому навздогін, бо вже йшов від мене геть.
— Можеш, — глухо роздалося. — Нехай тебе святі отці напоумлять.
Розчинив двері і зник, плеско їх за собою зачинивши, а я відчув у цьому мешканні, де сиджу, незатишність, тривогу і незахищеність. Чомусь здалося, що, коли ще трохи посиджу, раптом відчиниться кілька дверей, що вели у світлиці, і в них постануть закуті в залізо постаті без облич, які, гримлячи доспіхами, підуть на мене, простягнуть залізні руки і схоплять.
Справді, одні із тих дверей розчинилися, в них виросла величезна постать похмурого слуги. Зирнув на мене з-під лоба і зробив короткий порух рукою — знак, щоб я забирався. Я підхопився і поспішливо подався до виходу, чуючи, як за спиною по підлозі глухо гупають чоботи того слуги, десь так само, як у церкві в Куп’ятичах, перед тим, як вибрався в дорогу. І тільки покинувши цей негостинний дім, я полегшено зітхнув, бо вже й повітря мені бракувало, а серце в грудях почало колотитися.
У дворі стояв другий княжий слуга й балакав із Онисимом, він також подивився на мене з підозрою, а коли я спитав дорогу на Човськ до монастиря, мовчки тицьнув рукою на ворота, а відтак холодно, начебто бовван, завмер.
— Човськ у півмилі від Трубецька, — сказав Онисим, усідаючись до саней.
Виїхали у ворота, я на прощання озирнувся: один слуга непорушно стояв серед двору, а другий, той, що мене спроваджував, завмер на ґанкові — вони німо дивилися нам услід, і мені чомусь здалося, що їхня одежа із сірої стає червоною, ніби були вони залізні й розпікалися од недовідомого вогню.
— Свят-свят-свят! — закляв я, відчуваючи крижаний холод; зрештою, і княжий палац, мені здалося, був складений із крижано-снігових брил.
Невдовзі ми дісталися до гори, на якій був Човський монастир, — дороги не було, а тільки стежка, ми зійшли із саней, я подався перед конем, а Онисим вів його, упряженого в сани, за мною. І тільки тут відчув справжній страх, якого нагнали мені у Трубецьку: прийшов несподівано і, наче вогонь, обійняв мою істоту. Йшов під гору, посковзуючись на крутій стежці, ззаду важко дихали кінь і мій послушник, а може, це так важко дихав я сам; молився Богові та Пречистій Богородиці, і був переповнений якимсь морозячим зчудуванням, і подумки волав не без відчаю:
"О Боже мій, що це діється? Яка сила погнала мене в цю безумну дорогу і що я на ній шукаю? О Боже, чому не можу зупинитися, плюнути на все та й повернутися додому, де тепло і спокій і де ніщо не жертиме мені душі? Чи твоя це воля, Боже, штовхає мене в пащу Дракона, чи це сила не твоя? Чому я так уперто туди добиваюся, чи ж не мало страхів мені насіяли в серце люди, що з ними зустрічався, чому не можу повернутися додому?"
І почув раптом шепіт, який з’явився у мене за плечима, ніби шелест листя чи дощу, хоч навдокіл не було ніякого листя і не йшов дощ:
— Бо людина йде до смерті без своєї волі, а з дня у день.
"Що ж мені робити?"— зойкнув я подумки.
— Іди, куди тобі призначено, — почув раптом виразний голос послушника Онисима. — Чому помочі людської потребуєш? Іди в царство Дракона, і я буду з тобою!
Я дерся на гору, важко дихаючи, майже задихаючись, аж піт тік на обличчя, хоч мороз припікав добрячий. І тільки коли ми вийшли на пологіше місце, зупинився віддихатися й зачекав послушника з конем.
— Що ти до мене казав? — спитав я.
— Нічого не казав, — буркнув послушник. — І взагалі, сумую я, бо даремно волочимося. Чи ж не пора признати — марно це?
— Що ти знаєш? — крикнув я. — Не знаєш нічого, то й мовчи!
— А чи ж багато балакаю? — мовив послушник, відводячи очі. — Тільки дивно і смужно на вашу милість…
— Хай тобі буде дивно й смутно на себе, — роздратовано сказав. — А я знаю, що чиню, і твоє діло не розбалакувати, а послушатися, раз ти послушник.
— Чи ж я перечу? — глухо мовив послушник. — Спитали, то я відповів.
Це була правда: спитав, а він відповів. А може, це я спитав себе сам і сам собі спробував відповісти? А може, я сам на себе починав сердитися? Адже безум видимий чиню і не можу від того відступити і його пояснити.
— Усе життя — безум! — глухо прошелестіло в мене за плечима. — А ти іди, куди призначено, бо і я з тобою.
Розділ XIII
(Продовження на наступній сторінці)