Цього ранку я думав про інспектора гімназії Ленсаля, відомого тим, що хотів стати поліцейським, але через курйозну випадковість змушений був задовольнитися місцем інспектора. Був завжди напомаджений і нарум'янений, оженився на вдові багатого старого лікаря, який, померши, залишив своїй половині все майно, бо не мав інших спадкоємців. Ленсаль виявився настільки вправний, що разом із жіночкою, живучи широко й весело, невдовзі пустив за вітром не тільки всі гроші, але й дім, у якому помер старий лікар…
Я йду Вільською вулицею, помахуючи ціпком, і всміхаюся — бачу-бо перед собою невелику рамку, а в ній застиглих, наче намальованих, Ленсалів. Брови у них звелися, а в очах подив: веселе життя закінчилося. Потім бачу ту ж таки пару в обіймах одне в одного; власне, обіймає Ленсаля дружина, а він крутить головою, виглядаючи, як би вислизнути чи з ситуації, в яку потрапив, чи, в крайньому разі, з цієї кімнати…
— Вітаю вас! — каже мені Ленсаль. Він виходить із Старо-Вільської і простує в гімназію — я люб'язно підіймаю з голови форменого картуза і знову кладу його на місце.
— Добре, що з вами зустрілися, — каже Ленсаль, і я скошую на нього око: чи не збирається він у мене позичати грошей?
Але він заговорює про гімназійні справи, і ми стаємо сірими й пласкими, як вирізані з дошки, — одночасно посилаємо вперед ціпки і в ногу ступаємо, та й на ногах у нас майже однакові черевики. Одежа в нас також однакова; єдине, що різнить нас у цю мить, це те, що Ленсаль уживав до мене тону поважно-начальницького, а я до нього люб'язно-підлеглицького. Це все дурниці, про що ми розмовляємо, цікавіше виявляти з себе отакого підлеглого й роздивлятися при тому співрозмовника: так чинить ботанік, зловивши рідкісного жучка. Цього чоловіка, здається, розумію, бо можу прочитати думку, яку збирається мені виповістити (він мене по-батьківському повчає), але роблю при цьому смиренно-задоволене обличчя, хоч у душі в мене все сміється. Уявляю навіть себе рибалкою, що ловить рибу у великому морі життя, закидаю вудочку — мій гачок хапають ласі й жадібні до поживи: юшка з них — їхні історії. Саме тому дозволяю Ленсалю повчати мене, він удає із себе великого педагога, хоч його мрією було стати справником, бо та посада дає від восьми до дванадцяти тисяч прибутку. За це, правда, треба платити щорічну орендну плату правителю канцелярії губернатора в розмірі п'ятсот карбованців, а окрім того, внести п'ятсот карбованців уступного. Свого часу Ленсаль з висолопленим язиком бігав містом, позичаючи у знайомих, хто скільки міг, зрештою, зібрав потрібні п'ятсот карбованців. З цієї нагоди вони пішли з дружиною до церкви й ревно помолилися за успіх намисленого діла, а коли Ленсаль пішов подавати прохання у губернське правління, дружина весь час простояла біля вікна, стежачи за стрибливою ходою свого невдашливого чоловіка. Правителем канцелярії був ще Микола Платонович Біляшівський, він прийняв Ленсаля милостиво, але зголосив, що тепер вакантних місць немає. Кабінет було влаштовано так, що прохач мав зупинятися біля невеличкого столика, покритого цератою; на протилежній стіні, якраз навпроти дверей, висіло величезне дзеркало, в якому дуже виразно відбивалися й прохач, і столик. Розмовляючи, Микола Платонович мав звичку ходити від прохача до дзеркала, тобто вряди-годи повертався до гостя спиною, чудово бачачи його у свічаді. Ленсаль був навчений добрій суспільній поведенції, використав момент, коли радник повернувся до нього спиною, вийняв конверта й поклав під церату. Побачивши це, Микола Платонович ударив себе по лобі.
— Стривайте, стривайте! — вигукнув він. — Починаю пригадувати. Одна посада, здається, має звільнитися. Не пам'ятаю напевне, — сказав він, дивлячись сивими очима на ввічливо оскалене обличчя прохача. — Прийдіть завтра, і ми ще раз про це побалакаємо.
— Коли саме? — з готовністю спитав Ленсаль.
— Об одинадцятій. Я наведу довідки, — уже офіційно відказав Біляшівський.
Ленсаль пристукнув закаблуками, виказуючи, наскільки він молодцюватий та моторний, більше в кабінеті не затримувався, а Микола Платонович, як звичайно, неквапно підійшов до столика і, вийнявши конверта, перерахував асигнації. На нещастя, він саме ввійшов у конфлікт із генерал-губернатором — потім це перешкодило Ленсалю здобути омріяне, а вдовольнитися невеселою й малоприбутковою посадою інспектора гімназії…
— А скажіть, — перебив мої думки Ленсаль. — Ви тільки-но вступили за вчительську кафедру, а учні вже вас, як вітру, бояться. У чому секрет?
— У вітрі, — відказав я, легко всміхаючись. — Хіба ви не помічали: кожна людина витворює вітер. Ув одного він гарячий, а іншого холодний, в одного сильний, у другого зовсім слабкий.
— Ха-ха-ха! — засміявся Ленсаль. — А який вітер відходить од мене?
— Цілком догідний, щоб бути інспектором, — дипломатичне відказав я.
— Хотіли сказати: поліцейським? Не соромтеся, я й справді хотів бути поліцейським.
— Що ж вам перешкодило?
— Сумний збіг обставин.
Уже видно було гімназію, через двір од гуртожитного приміщення вів гімназистів німець Берген. Ішов, трохи похитуючись, наче втомлений кінь.
— А який вітер випромінює Адольф Карлович? — спитав із усмішкою інспектор.
— Нещасної жертви з алкогольним віддихом, — сказав я. — Нам треба було б йому допомогти.
— Звісно, звісно, — погодився Ленсаль. — Допомогти або полегшити йому існування. Замінити, приміром, кимось таким, як ви.
— Не надаюся для життя у спільних квартирях.
— А це ж чому? — звів брови Ленсаль.
— Через те, що вітер, який я випромінюю, видує звідти все тепло.
— Ви такий самонадіяний? — сказав Ленсаль.
— Я тверезо мислю, пане інспекторе, — чемно схилив я голову.
Побачивши інспектора, Адольф Карлович зупинився.
— О, що вони вчора вичворили, що вичворили! — сказав він, підносячи руку до лоба. — Треба всіх їх карать, тяжко карать, бо вони зведуть мене в могилу.
Інспектор дивився на Бергена іронічно-примружено.
— Я думав, що вчора потраплю в божевільню, — сказав Адольф Карлович. — О, що вони вичворили, що вичворили!..
Історія була типово школярська. Адольф Карлович повів учнів на прогулянку за місто. Вечір був чудовий, Адольф Карлович називав німецькі й латинські назви трав, які зустрічалися їм по дорозі, учні лазили по горбах у долині Кам'янки. Адольф Карлович сідав на каменя й дивився на засипану брилами долину. Хто зна, що він там бачив і що його приваблювало, але був того вечора надмірно замріяний. Учні тихо підкрадалися до нього й клеїли до мундира реп'яхи, але він нічого не чув і не бачив. Зрештою, схаменувся й наказав збиратися додому. Вони підійшли до гімназії, коли вже зовсім стемніло, зайшли разом до їдальні, а повечерявши, як завжди, помолилися. Потім рушили у спальні.
— Я був при них невідлучно, богом присягаюся, — сказав Адольф Карлович. — Аж доки не лягли всі у постіль…
Звісно, тільки тоді він зважився спуститися до себе в кімнату й покурити. О, він любив цю хвилину затишку, коли нарешті лишається сам з собою; я уявляю, скільки втіхи відчував, приплющуючи очі й пускаючи дим. Той дим розходився по кімнаті, сплітаючи химерні кола й завитки. Дивився на ті завитки, на дивні сині лінії, що легко розкручувалися, і блаженний мир одвідував його. Через те в той вечір не йшов до своєї кімнати, а біг, на ходу налапуючи ключа, який завжди лежав у нього в кишені. Вийняв ключа якраз тоді, коли підійшов до дверей, бо не хотів тратити зайвої секунди. Ключ звично прокрутився, Адольф Карлович глибоко ввібрав у себе повітря, переступив через поріг, і раптом дикий, розпачливий крик вирвався в нього з горла: пальці торкнулися чогось величезного, живого й кошлатого, і це кошлате навіть лизнуло його просто в обличчя. Нерви в Бергена не витримали, і він упав непритомний, а через нього скакнула величезна темна тінь.
(Продовження на наступній сторінці)