Екіпаж Потоцького підкотився під ганок Шароцьких, слуга поспішно відкинув приступні й відчинив двері. Граф був важкий тілом, і, коли виходив, натиснувши ногою на приступку, екіпаж на м'яких ресорах так нахилився, що готовий був перекинутися. Очі Потоцького дивилися холодно й гостро. Перед ним широко розчинили двері, і він рушив у передпокій, де його кроки розлунилися, як залізні.
— Яка честь, яка честь! — заторохтіла полковниця, поквапно виходячи назустріч.
— Здається, ми мали нагоду зустрічатися, — сказав граф, приклавшись до руки господині.
— Не раз, пане графе, не раз. У театрі й на концертах. Граф усівся в запропонований йому фотель у вітальні.
— Не буду, пані, багато розводитися, — сказав. — Я приїхав у Київ шукати собі дружину і хочу заявити madame, що мені сподобалася ваша дочка.
— У мене дві дочки, — обережно нагадала пані Шароцька. Потоцький випрямився, хоч це йому було незручно, сидячи у фотелі, і його голос зазвучав сухо й по-діловому:
— Мені сподобалася ваша старша дочка, і я готовий з нею одружитися на умовах, які бажаю викласти.
— Зробите нам велику честь, — прожебоніла пані Шароцька.
Потоцький утупився лихими очима в полковницю, і з його вуст не так злітали, як зіслизували слова:
— Вінчатися — через тиждень. Вінчальну сукню і все необхідне доставлять вам на визначений термін. Нареченій відразу ж призначається триста тисяч карбованців, а коли вона народить мені сина, ще мільйон. Вам, madame, і вашій молодшій дочці видадуть триста тисяч карбованців, але з підпискою, що ви ніколи не дозволите собі з'являтися до моєї дружини в Тульчин і не листуватиметеся з нею. І нарешті: відразу ж після вінчання, просто з костьолу, я повезу дружину в Тульчин… Ваша думка про це, madame?
— О пане графе! — зажебоніла пані Шароцька. — Це так раптово і так… приємно… Така нам честь… хіба я можу на це не згодитися? Я б ніколи не посміла учинити щось супроти вашої волі, але… мені потрібно звідомити про це дочку, бо в цьому має бути її воля…
— Слушно! — буркнув граф Мечислав і шумливо звівся. — Завтра о десятій ранку я з'явлюся по відповідь. Моє вам шанування, madame!
Він приклався до руки полковниці й пішов, дзвонячи підкованими чобітьми. Луна від його ходи так гучно відбилась од кутків, що, здавалося, будинок хитнувся.
— Анельцю, Анельцю! — кволо покликала пані Шароцька, сидячи у фотелі з вибалушеними очима. — Чи велике нам щастя бог послав, чи якесь прокляття?
— Що ви говорите, maman! — по-діловому відказала Анеля, заходячи до вітальні. — Все йде, як треба…
— Чула, що він казав? — прошепотіла стара.
— Звісно, — спокійно обізвалася дочка. — І не знаходжу тут нічого дивовижного.
— А те, що маємо з твоєю сестрою тебе відректися?
— Ах, maman! — скривилася красуня. — Чи ж із нашими статками вередувати?
— Маєш рацію, доню, але… порядні люди так не сватаються.
— Так сватаються люди, які мають порядні гроші… Полковниця дивилася на дочку трохи здивовано. Гарне, точене личко випромінювало лагідний спокій, наче не вона висловлювала такі холодно-практичні речі. Більше того, очі дивилися замріяно, а вуста чарівно розтулилися, з'являючи перлові зубки.
Саме такою вона й з'явилася до жениха наступного дня рівно о десятій ранку. Спокійно слухала, як у передпокої звучать чавунні кроки. Здавалося, граф був викутий із заліза, бо зайшов до вітальні холодний, непроникний, замислений. Красуня відчула при його появі небувалий раніше трепет, вже й сама не знала, чи захоплюється цим незвичайним чоловіком, чи жахається його. Здається, було і те й друге водночас; зрештою в її гарненькій голівці вже визріло рішення. З деталей цієї зустрічі мало значення те, що ранок був винятково сонячний, незважаючи на осінь. Тому вітальня була залита сонцем, я ж мав золоту нагоду стати графовою тінню, а тепер розкошував, незримо присутній, у цій золотій вітальні. Панна запросила графа сідати, але він, на моє задоволення, й не подумав те чинити, через що залишалася стояти й старша полковниківна. Вона зашарілася, і від того її обличчя стало ще чарівніше. Граф розставив ноги, його тінь перекинулася через вітальню, захопила фотель, що стояв під стіною, через що я мав нагоду зручно всістися й вигідно розташувався, закинувши ногу на ногу.
— Зумисно не сідаю при цій процедурі, — сказав граф. — Одне — те, що не терплю урочистостей, а друге, — так мені буде сподобніше почути ваше "так" чи "ні".
— Що ж сподіваєтеся почути? — лагідно озвався чарівний голос.
— Те, що зволите сказати, мадемуазель, — відповів граф із легким поклоном.
Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:
— Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподобалася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий характер сватання… це свідчить, що у вас нема на думці облуди.
Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.
— А ще мені сподобалося, — мовила вона, — ваше оригінальне лице.
Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну всмішку.
— Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах, — нагадав.
— Звісно, там я вас і примітила. Вас важко не помітити, надто виділяєтеся серед нашої нудної й сірої публіки.
— Це через те, що я Потоцький, — сухо сказав граф.
— О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.
— А що ж цікавить панну найбільше? — зирнув на неї впритул.
— Панні не годиться казати про це відверто, — продзвенів чарівний голосок.
— О так, — схилив голову граф. — Можу дати вам, мадемуазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шануватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Вимагаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не словом, а законом.
Панна Анеля зробила кніксен.
— Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умова починає діяти з цієї хвилини.
— Коли панові так завгодно, — в тон йому відказала Анеля.
На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав вустами до її руки. Були холодні як лід, але Анеля й не моргнула.
— Будьте певні, мадемуазель, — сказав граф, зводячи голову, — любитиму вас, як ніхто…
Усе відбулося суворо за розписом. Після вінчання граф відразу ж сів із молодою в пишну дорожну карету, не кинувши й оком у бік родичів дружини, а їй дав змогу помахати у віконечко.
— Дорога нас чекає нелегка, — сказав, коли молода оговталася. — Йдуть дощі, й доведеться нам вибрьохатись у болоті.
Незабаром за вікнами й справді замрячило, обсипало шибки дрібними краплями, й молоді опинились у цьому світі вдвох, адже машталір та слуги, що супроводжували повіз кінно, до уваги не бралася.
— Добра нагода розказати вам, пані, про своє колишнє життя, — пролунав монотонний графів голос.
Оповів Анелі про першу свою жінку й про генерала, котрий жив у флігелі його палацу; про те, що син од першого шлюбу помер, а вона більше на дітей не спромоглася; про те, що й роман її з генералом почався саме тому, що звинувачувала за безплідність його, графа.
Анеля слухала все те з химерним, трохи нервовим збудженням, а може, діяв на неї дощ за вікнами та й цей тихий, скорбний голос, який тік не стихаючи, як вода. Отож не перебивала його, а сиділа тиха й задумана, часом пропускаючи щось із тих оповідин — їй згадувалося власне вінчання, обличчя матері й сестри; часом їй страшно ставало, адже зовсім не знала цього чоловіка, з котрим з'єдналася, може, й на ціле життя.
— Ви, мабуть, здогадалися, для чого все це розповідаю, — сказав граф, а коли повернула до нього чудове личко з розширеними очима, раптом усміхнувся. — Для того, пані, щоб це ніколи не повторилося. Живучи зі мною, матимете все, що забажаєте. Найвишуканішу одежу, пошиту в найкращих паризьких майстрів, вибірну кухню й чудовий дім. Матимете й мене, притому безроздільно. Коли забажаєте, я, пані, присягну вам у безсумнівній вірності. Не належу до ненаситних жеребців, котрі наповнюють села своїми дітьми й навіть користуються, вибачте за відвертість, правом першої ночі у своїх кріпаків. Всього себе віддаватиму вам.
— Чи треба про це зараз говорити? — несміливо заперечила.
— О, треба! Через те, що починаємо спільне життя, і в ньому все має бути ясне. До дрібки! — Його голос знову поплив монотонно й сонливо. — Але за ці вигоди, пані моя кохана, дечим доведеться поступитися. Я живу без товариства, не буде в нас ані прийомів, ні балів. Не їздитимемо з візитами й нікого не прийматимемо. Більше того, проситиму у вас дозволу вчинити так, щоб ніхто на вас не дивився — волію користуватися з вашої краси сам. Обіцяю завжди бути біля вас і дбати, щоб не були самотні.
— То, може, накажете вдягати маску, коли йтимем на люди? — трохи іронічно спитала Анеля.
— Теж непогана думка, — спокійно зауважив граф. — Бо навіщо вам і мені цей світ? Хочете, вдягатимемо маски разом…
— Це жарт? — вигукнула здивовано графиня.
(Продовження на наступній сторінці)