Але й такого писання було не досить, щоб звільнитись од тягаря туги, яка так важко мене пригнітила. Тоді я зробив ще одне — це чиню не так часто, а тільки в особливих випадках: сів перечитати чудні, як на мене, записи, зроблені дідом моїм Іллею. Вони перейшли у спадок саме мені: задля них я поступився сестрі родинним сріблом — дідів діаріуш цінніший мені срібла. Віддав оправити його у шкіру із застібками, і він лежить у мене серед інших книжок. Я читав цей рукопис не раз і знаходив щоразу щось раніше непрочитане. Мій дід був чоловік нещасний, але й мудрий. Він любив світ, хоч не знайшов у ньому доброго ладу — надто високою мудрістю хотів жити. Він вірив у сни та візії, бо вони, очевидно, часто його навідували, однак більше було того, що вклала йому в голову мудрість його часу. Часом дідові одкровення мене увіч веселили (була це мудра наївність старих дітваків), а часом смутили. Отож просидів я над рукописом далеко за північ — сьогодні дідова історія мене смутила. Захотілося раптом прийти з цієї моєї ночі у ніч його, у його вічність, простягти йому руку й поспівчувати; не було в дідовому житті людини, яка зробила б це по-справжньому за його життя. Мені захотілося повернутися духом у минулий час і завітати на пасіку діда Іллі тією тінню, які любив він описувати. Але ніколи, ніввіки не зможу я, діду, прийти до тебе навіть тінню — ми розминулись у цьому світі. Єдиний спосіб, діду, з'єднатися мені з тобою — поспівчувати тобі. Ти обірвав свій рукопис на півслові, і я відчуваю од того жаль; ти хотів миру, не маючи його, і я співчуваю тобі; ти славив неспокійність духу, а жив убогим життям, хотів любити й не мав кого — я відчуваю від того жаль. Дивні ночі бувають, діду. Такі ночі, коли й справді можна повірити в казку чи в небилицю. І я вірю в казку, що ти знав про мене, бо книгу свою якомусь читальнику посилав. Ти послав свою книгу найретельнішому читальнику: він читає й перечитує її, і співчуття його — ніби вогняна квітка серед ночі. Вклоняюся твоїй пам'яті, діду, але не перестаю через те співчувати тобі: жаль мене з'їдає, жалкий жаль!
РОЗДІЛ IV
Петро утеклий третій
1
Про третього Петра утеклого розповів мені, бувши у нас на ярмарку, батуринський війт Семен Герасименко, якого в'яже зі мною давня знайомість. Я слухав ту печальну історію і думав, що цієї осені майже не було сонячних днів і оце тільки з тиждень, як вони тривають. Вчора я мимохіть згадав при Івані Скибі рудівську історію і не втерпів, щоб розповісти про двох Петрів — Запаренка й Легенького, яких вважають за пропалих.
— Я вже забув про ту нашу поїздку, — сказав наказний сотник. — Маєте, пане канцеляристе, причину перейматися тією історією? Чи не проходить їх через наші руки десятки?
– І все-таки, пане Іване, — сказав я. — Чоловік — не голка, в сіні не губиться. Ми так і не дізналися, хто той Петро.
— Бо й не треба нам того, — спокійно відрік Іван Скиба. — Коли б за ним хто пошукував, напевне, дійшов би й до нас.
Мені на мент здалося, що Скиба таки правий, коли не бере близько до серця всіх оцих поточних історій. Адже є в світі речі, які вписуються в книгу справ поточних, а є й такі, що безнадійно губляться в часі. Книга справ поточних, міркував я, — це книга буття людського. Події, гідні запису, відбираються за неухильною логікою, а все дрібне й неважливе закономірно відсівається. Воно губиться в безмежному, схожому на рудівське, яке я й досі забути не можу, полі часу, і немає звідти вороття. Однак, живучи в світі, я здобув ще одну науку. Побіч із тим важливим і потрібним живе в людині ще щось, чого не торкнеш пальцем: наша неповторність у світі. Саме тому я й сказав Івану Скибі, цьому великому пошанувачу земних благ, що людина не голка — в сіні не губиться, хоч часто людське життя буває як подих вітру. Кожна квітка в цьому світі, думаю я, розквітає по-своєму, і немає між ними подібних, як немає справжньої поверненості. Так само немає подібних і між людьми, і саме в тому цінність людського існування. Можливо, тому не байдужий я до тієї, здавалося б, простої історії. Не можу згубити в часі таємницю Петра утеклого, бо так я гублю в певний спосіб частину себе. Отож мене й починає цікавити не тільки те, що буденне, а сокровення, до якого не кожен може дібрати ключа. Через це мої пошуки Петра утеклого — не проста цікавість: не годен я без болю відчувати, що людина може пропасти безвісти по-справжньому. Оця "безвість" впливає в мою душу і наливає її своєрідною гіркотою. Людина ж, хоч і, як трава чи квітка, існує в цьому світі, думаю я, має щось високе. Через це не повинна губитися, як трава чи квітка, — принаймні цього хоче моя душа. Відчуваю коріння таких думок, воно глибоке. Воно — це наша надія втриматись у світі й утвердитися: в душі ніколи не вгасає потяг до безсмертя. Він і є протестом живого серця супроти повсякчасної тлінності й загину. Цей страх весь час живе в мені, і я розумію, що саме він живить усіх, хто прагне сьогосвітньої слави. Дивне й химерне оце намагання зберегти себе під сонцем, але людина все-таки не трава…
Так думав я і після того, як пішов від мене батуринський війт Семен Герасименко; надвечір знову подув вітер. Знову я слухав шум дерев за вікнами, але очі мої жили не тут.
2
Вони сиділи один супроти одного: Тиміш Мохна і Петро Гайдученко.
— Ось ми вже підняли по третій, — сказав тонким, тихим і бляклим голосом Петро, — а ти мені нічого й не говориш.
— А може, я хочу тебе вгостити, як доброго сусіда й приятеля, — показав широкі зуби Тиміш.
— Чи такий я вже приятель тобі? — спробував усміхнутися Петро, і той усміх був, як тонка павутина. — Мабуть, про борг мій хочеш нагадати?
— Може, й про борг, — сказав Тиміш, і його гарне продовгувате лице посерйознішало. — Сам знаєш, річинець не за горами. Зможеш віддати?
Петро понурився, обличчя його стало бліде й постаріле. Мовчав, тільки дихав, ледь посопуючи, тоді як пальці крутили, перевертали і стискали порожню чарку.
— Чого ж мовчиш, Петре Гайдученку?
Але Петро мовчав. Звів тільки на Тимоша великі, сині й печальні очі, і стали вони вологі й теплі — жаль у них був, туга та біль.
— Таки не віддаси мені боргу? — спитав задоволене Тиміш. — Тепер я можу й судитися з тобою, добро твоє забрати й хату.
— А мо, трохи зачекаєш?
— Міг би й зачекати, — сказав Тиміш. — Але тих грошей ти все одно не дістанеш. Хіба б скарб де знайшов…
— Я з чумаками збирався йти, — сказав Петро несміло.
— З чумаками? — розреготався Тиміш, аж брови стали йому сторчака, а обличчя ще більше витяглось. — Чи ж візьме тебе хто за товариша, такого кволого?.. В тебе біда була, Петре, то я тобі й запоміг. Але свого губити теж не можу. Ніхто на моєму місці свого не губив би…
— А коли обдереш мене, як липку, — тонко й майже з плачем сказав Петро. — Як тоді житиму?
— Женитися тобі не треба було, — сказав гостро Тиміш.
— А коли я сам як палець був у цьому світі? — спитав так само тонко Петро. — Коли ні батька в мене, ні матері, а з родичів, і то далеких, тільки ти?..
— Через це й покликав тебе сюди, — сказав Тиміш. Його голос при цьому став деренчливий, наче важко йому було й слова ті змовляти.
— Чогось, може, хочеш од мене? — спитав з надією Петро. — Все для тебе зроблю…
— Ось вип'ємо й побачим, чи так уже все, — тим-таки силуваним голосом сказав Тиміш і вилив у себе трунок, наче хотів змастити деренчливе горло. І він його змастив, бо те, що сказав потім, мовлено було звичайно, навіть буденно, з малою усмішкою на вустах:
— Я надумав таке, що ти й хазяйство своє збережеш, і борг твій спишу. Одне тільки мусиш: мовчати як риба. Мовчатимеш, то й гаразд буде, а розпустиш губу, всього позбудешся. І зла я тобі не мислю, Петре, маєш хазяйство — май! А що не годиться і свого дарувати, то придумав я отаке. Не спаде з тебе й порошина, і ані колеса з дому не винесеш. Час все водою змиє й покриє, одно мусиш — мовчати!
Вже був трохи підхмелений, бо й затинавсь у мові, при тому наставив до Петра очі й дивився пильно і влізливо, наче чекав, щоб той сам здогадався, про що йдеться.
— Не розумію я тебе, Тимоше, — кволо озвався Петро.
— Діло просте, — роблено засміявся Мохна. — Жінкою зі мною поділись…
Петро розтулив рота і нетямкувато дивився на співбесідника.
— Жінкою? — перепитав.
— Авжеж, жінкою, — вільніше розсівся на лаві Тиміш. — І ти нічого не стратиш, і я свій борг у тебе заберу.
— Але ж, Тимоше, — прошепотів Петро, — чи ж то годиться?
— А годиться, що я тебе з хазяйства обдеру? Не годитиметься, коли люди про те дізнаються…
— Не знаю, чи можу тут щось вирішувати, — затинаючись, проказав Петро. — Про неї ж ідеться.
— Того не бійся, — запосміхався Тиміш. — Коли вона не захоче, то я і від боргу відступлюся і від неї. Аби тільки ти не заважав…
— Гадаєш, вона на те пристане?
— А чого їй не пристати? Це як вода. Змиє — і сліду не лишиться.
— А коли діти будуть?
— Багато ти їх з нею виплодив?
Петро почервонів і подивився злякано на співбесідника, відтак поблід і став тихий-тихий, закоцюбнувши перестрашено.
(Продовження на наступній сторінці)