"Людина завжди має кілька облич, — заворушилося мені в умі. — У ній сидить два єства: звичайне, по-людському мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані милості, ні добра!"
Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла — рятівнича й темна — убійлива) й цього разу подав мені вирятунок. Їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголосивши про моє нещастя ігуменові.
Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши рештки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й, похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов дорогою світ за очі — між хліби і трави, мав-бо ще й зранену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед очима змигувало — являлося органістове чи гадюче обличчя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по щоках — мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.
"Лев вистрибнув, — думав я і потім довго повторював це речення. — Лев вистрибнув, лев вистрибнув!.."
Я зазнав ще однієї поразки — драма, яку написав і виставив, заспокоєння не принесла.
"Це марна гадка, — снувалося мені в голові, — що світ просто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити, щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося нічого!"
Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й дзвеніло.
"Але коли голова моя розколена, — подумав я, — що ж станеться, коли вистрибне мій лев?"
— Для помноження зла? — спитав сам себе.
— Не знаю, — відповів. — Покірливі завжди терплячі, нетерплячі — сильні.
Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.
"Не вмів пристосуватися, — подумалося. — Зовсім не міг. Тому й бився об людей, як об морські хвилі".
"Але в тому моя суть", — сказав другий голос.
"Це щось таке вигадане", — озвався перший.
За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спокої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створили по колосу.
"Це теж філософія", — гадкував я, але було важко утримувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову, як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали…
Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям, котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мелодію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому, що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо, як жито, високою, незалежною від нас філософією росту. Всіх клітин ніг, рук, грудей — тоді починаємо мріяти про колосок своєї голови. Зерно — це думки, але чи завжди вони створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч? А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний шлунок наш?
Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі. У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди, коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, натомість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добротворчі думки?..
Мене хтось торкав за плече.
— Сину, га, сину!
Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.
— Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця живого нема!
— Лихі люди, — сказав я. — Тяжко й безневинно…
— Гоїти тебе тра, сину, — заговорила стара. — Мене звуть Явдоха Мащиха. Чуєш мене?
— Чую, — сказав я і заплющив очі.
— Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й сама у пригоді можу стати, бо знахарюю…
— Еге ж, еге ж, — сказав я, здивовано помічаючи, як мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обертати.
— Ой, лишенько моє! — почув я голос старої. — Степане, гей, Степане, а йди допоможи!..
Червоний обідець засмоктав мене до решти. Почав обертатися швидше й швидше, аж доки не загусла моя свідомість і не побачив я на небі хвоста, що курівся й сипав зорями.
Мене підняли, земля захиталася далеко внизу, дивно заокруглена й незвичайна.
— А люди де? — спитав я.
— Оті комахи хіба не люди? — відповів мені білий як сметана дід, що сидів на хмарі, спустивши з неї босі ноги і завзято кушпелячи здоровенну глиняну люльку.
РОЗДІЛ XXXI,
який можна було б назвати "Пробудження лева"
То була важка недуга, любий читальнику, і я виклав чимало сили, щоб подолати її. До ран-бо, які дістав од здирці й убійника органіста, додалися, як уже казав, рани душевні, а їх вигоїти ще важче. Добра Явдоха Мащиха ходила коло мене, як біля рідного сина, мочила й варила всілякі трави, прикладала до ран, і я помалу оклигував. За час хвороби побачив я чимало страшних снів, які навіть не зважуюся переповідати, щоб ти, любий читальнику, не втратив від того доброго настрою. Скажу тільки, що в тих снах усе крутилося довкола рудого шинкаря й органіста, які намагалися чи вбити мене, чи втопити, чи спалити живцем. Органістове обличчя через ці сни стало для мене пострахом, але якось, коли вже йшло на одужування, уві сні, звичайно, я до того осмілів, що здер із того страшного лиця шкіру. Отак учепився пальцями біля лоба і рвонув. Відслонилося інше обличчя, і я відсахнувся з несподіванки — на мене дивився, мружачи очі, Страх.
— Але як вам вдалося сховати під Машкарою вуса? — наївно спитав я, і Страх зареготав…
Цей сон, однак, не пригнітив мене. Я встав уранці із свіжою головою і вперше зумів пройтися по хаті. Відчував у тілі силу, а в голові насмішкувате здивування. Коли ж згадав найстрашніші свої пригоди, стало мені від них більше смішно, ніж уразно.
Явдоха Мащиха, бачачи таке моє видужання, радісно помолилася богові, а те, що я віддячив їй грішми, які мав при собі, викликало в неї сльози.
— Хіба ж я задля грошей коло тебе ходила? — спитала вона.
— Звісно ні, — заспокоїв її я. — Дякую вам сердечно. Від доброго серця коло мене ходили, тож від доброго серця і даю вам оці гроші…
Того ж дня я рушив до Шклова. І хоч ішов тією ж дорогою, якою мене прибило сюди, видалася мені вона незнайома. Ще одне помітив у собі: йдучи до Шклова, вперше не застерігся подумки супроти дорожніх нещасть — у мені забагато нуртувало сили. На крайню потребу знайшов добрячого кийка, і той мені правив за палицю. Отож ішов, спираючись на кийка, й мугикав. Ноги ступали впевнено, хоч і нешвидко, а на плечах начебто крила повиростали.
Було хмарно, бліді просвіти в небі ясніли, ніби озерця, і я весь час зводив туди погляд; здавалося мені, набираюся з них життєдайної сили. Зрештою, розпогоджувалося — чим далі йшов, тим більше навколо світліло. Хмари поступово розходилися, блиснуло й сонце, викотившись із хмар, умите й яскраве, — стрілило яскренними пучками проміння. Я усміхнувся. Все сьогодні напрочуд улагіднювалося, аж душа моя почала просторішати. Бачив, як росте у злагоді трава (переді мною лежав смарагдовий килим), як поєднуються барви землі з барвами неба, як хитаються хліба й утішно поблимують волошки — чи не тут я сидів, вийшовши із Шклова?
Світ широкий і великий заповнював мене, ніби я був посуд для нього, радість м'яко торкала мої вуста. Гармонія, думав я, йдучи польовим путівцем, у світі все-таки існує. Хай же буде вона вічна і хай завжди лікує заблуканих і невпевнених, як оце мене.
Я підіймався на пагорб, налягаючи на кийка. Сонце було моїм супутником, і я мав у ньому потребу. Пив його ясність — тепло на душі мені ставало.
Колись давно хтось великий і могутній проголосив був співжиття наше з рослинами й тваринами, з водою, землею і сонцем, з камінням та деревом і заповів: "Не порушуйте, бо то основний закон вашого існування. Хай ростуть усі "рослини, які послано на землю, як і тварини; хай буде води стільки, скільки посилається, хай земля залишиться вашою годувальницею. Вона вас забиратиме зі світу, але не зненавидьте її за це. Коли ж людина зненавидить землю, заповіджено було тим, великим, вона втратить силу свою та любов"".
Онде й він — Шклов. Я знову відчув той-таки настрій, що володів мною сьогодні. Знав, що там обов'язково зустріну органіста, але не боявся тієї зустрічі. Отож увійшов у місто зовсім іншим чоловіком, ніж виходив з нього. Щось нове з'явилось у рухах моїх — навіть пригадав, кого наслідую.
"Страхом стану цього разу я, — мигнуло мені в голові. — Колись учинив необачно: там, у драмі, його треба було грати все-таки мені!"
У шинку було сутінно; врешті, допоки я йшов, похилило на вечір. Рудий шинкар, звісно, не могилівський, але на нього схожий, сидів при столі й куняв. Його червона борода лежала на грудях, і мені незвідь-чого здалося, що то не борода, а рана, на якій запеклася кров. Щось затремтіло мені, але хотів лишатися спокійним. Відшукав місце в кутку біля столу й стукнув кийком по підлозі. Корчмар підскочив, як на пружині, — незвіданий гнів затопив мені серце, коли уздрів його лабузненьку, бридку посмішечку. "Щось дивне зі мною відбувається", — подумав я.
— Оглух? — гукнув владно.
— Чого, ясний пане, бажаєте? — з тією ж таки двозначною посмішкою схилився корчмар.
(Продовження на наступній сторінці)