Не описуватимемо, як публічно карали Явдоху Іваниху Пошивайлиху, вона своє віддала повною мірою, а приємного в тому мало; скажемо тільки, що давня приказка, складена невідомими мудрецем, можливо, й таким, котрий не закінчував високих київських шкіл, що, мовляв: "Муж та жона — одна сатана", яку ми вже мали нагоду цитувати, справдилася й цього разу, бо Іван Пошивайло, не бувши переконаним у справедливості другої частини вироку, яка стосувалася його грошей та худоби, від Явдохи не відрікся, а саморучно у призначений час відв'язав свою половину від ганебного стовпа, а що вона була майже зомліла, допоміг вилізти на воза, в якого впряжено було їхню шкапину, потому укластися, ще й веретою прикрив, відтак відвіз додому, але наступного дня, коли Гапка із паном отаманом та гайдуком прийшли забрати свої гроші, які колись заплатила Явдосі за безчестя, вони, на своє здивування, не застали нікого — Іван Пошивайло з жінкою безслідно щезли, покинувши хату, яка була не їхня, а церковна, але залишили трохи шмаття, воза і шкапу, бо більше худоби в них не було. Гапчині ж гроші попливли у безвість із цією сполученою посудиною, так само залишилися незаплачені судові витрати, і всі розшуки, що їх учинив за ними суд, виявилися безрезультатні. Гапка в цьому ділі звернулася було до Хлопця, але той її прохання довідатися, куди подалися Пошивайли, не втолив із тієї причини, що ця лиха личина, як назвав її на суді пономар, таки не дала йому всього, що було в горняті, закопаному під припічком, а тільки, як сказав їй просто в очі Хлопець, половину. Тоді Гапка заклалася, що віддасть йому й другу половину, коли вкаже, куди заховалися Пошивайли, але Хлопець прогнав її з-перед очей, ще й сказав, щоб і носа її в їхньому відьомському дворі не показувала, а Марія Климиха ще й пригрозила, що наведе порчу на її корову. Отож Гапка з того двору хутенько забралася, але порча на її корову таки найшла; коли ж, цілком перелякана, схотіла перевірити, чи на місці її решта грошиків, то горня знайшла, але цілком порожнє, тільки один чех необачно приліпився до дна. Всі Гапчині спроби добитися справедливости через суд виявилися безуспішні, бо ані свідків до своєї скарги, ані "лиця" не мала, отож виявилося, як чиниться завше в цьому світі, що правдолюбці найбільше за правду свою й терплять.
Щодо дяка Григорія Комарницького можна розказати більше, бо до нашого часу дійшла потріпана його книжиця із піснею про комара та муху, іншими віршами та недописаним діалогом про боротьбу розумної душі з нерозумним тілом. У додатку до віршів подано історію дякових мандрів, звісно, у вигіднішій подачі щодо власної персони, аніж ми її тут подали, бо автор цього писання вслід за невтомною та героїчною шукачкою правди Гапкою, своєю героїнею, також хворіє на недугу правдолюбства.
Так от, у тих записках брунатним, бо чорнило було саме такої барви, по жовто-сірому (барва паперу) записано, що дяк проблукав по лісах Полісся, бо тільки там зміг знайти собі забіч, у вовчому тілі рівно стільки, скільки одміряв йому Іван Пошивайло, а може, й не Іван, а той Хлопець, котрий усім тим дійством заправляв, тобто сім років, відтак одного разу прокинувся у лісовій ямі у здоровому, але вельми вимореному та постарілому тілі, густо оброслий бородою та пелехами. Дяк добився до якоїсь самотньої молодиці, яка сердобільно його обмила, дивуючись із лепу, нарослого на шкірі, обстригла й почала відгодовувати, а що він її у бажаний спосіб задовольнити не зміг, то прогнала зі своєї хати, як проганяють пса, котрий не гавкає і не відганяє від двору злодіїв.
Тоді дяк Григорій Комарницький подався до знайомого нам Троянова, бо вважав, що там живе посіяна ним дитина. Легко знайшов хату Петра Сахнюка, який, однак, відразу його не пізнав (зустрілися вони в Петровому дворі), а пізнавши, почудувався зі змін, які з дяком сталися, а ще з того, що Григорій не побоявся у їхнє село повернутися. Коли ж Комарницький нагадав йому про свою дитину, сповістивши, що він як батько усовістився й вирішив наділити байстря батьківською ласкою, Петро Сахнюк вельми знітився, озирнувся й тихенько сповістив дякові, що та дитина зовсім не його, дякового, виробу і що про це добре знали всі брати Сахнюки, а зіграли з ним, Григорієм, того жарта, бо хотіли приховати ганьбу своєї кровинки. Але потім, пошепки сповістив Петро Сахнюк, таки вирвали з Катерининого язика щире признання, хто справжній батько народженої нею дитини, і тепер той лобуряка давно вже Петровий зять, хоча великої втіхи від того Петро Сахнюк не зажив, бо ледащо. І, щоб здихатися несподіваного гостя, Петро напакував дякову торбу щедрою милостинею, був-бо зворушений дяковим наверненням, і грізно попросив більще в їхньому селі не з'являтися для його ж, дякового, добра; дитини ж та Катерини Сахнюківни Григорій Комарницький так і не побачив.
І він знову пішов курявною дорогою, високий, висохлий, з побитим зморшками лицем, але з ясними, що відбивали небо, навіть пломінними очима. Люльки вже не палив, бо згубилася під час тієї знаменитої втечі, а за сім років цілком відучився од чортівського зілля. Отож, коли Петро Сахнюк запропонував йому на додачу до харчів ще й тютюнцю, рішуче відмовився.
Тепер шлях його лежав до не менш небезпечного села Одудячого, але й туди зайшов без жодного страху; зрештою, коли йшов селом, ніхто його не впізнав, а всі бачили в ньому мандрівного прошака, бо дяча одежа на ньому зітліла, тобто її стачило тільки на те, щоб дістатися до згаданої молодички; сама ж молодичка, проганяючи його, новішу, покійного її чоловіка, одежу наказала зняти, а кинула якісь недоноски, які бозна-кому й належали, були-бо меншого розміру й Григорієве тіло недобре покривали. Отож і в Одудячому він без перешкод дістався до хати Максима Дударчука, але в дворі нікого не побачив. Постукав до хати, двері йому відчинила цілком незнайома жінка, але тієї ж породи, яку мали тутешні білі голови, і недоброзичливо озирнула його прегарними, косо прорізаними на лиці очима. І тільки коли спитав про Максима, пустила його до хати, гукнувши позад себе:
— Тут до тебе, Максиме, якийсь жебрак.
Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк, його не впізнав, а коли дяк назвався, згукнув уражено й видивився на нього як на прояву з того світу.
— Стривай, стривай, чоловіче! — вигукнув. — Той дяк, що ми його покарали десь із сім років тому, був молодим, а ти ж старий!
— Життя мене постарило й довга неволя, — мовив дяк, і в цей час у хату вскочило мале хлоп'я років на чотири чи п'ять, стало непорушно, взявши пальця до рота, і неймовірно на гостя вирячилося.
— Не побоявся до нас прийти? — спитав Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк.
— А де ж твоя жінка Ганна? — спитав і від себе дяк, відводячи погляда від маляти.
— Прогнав капосну та кляту! — сказав Максим і кивнув жінці, щоб подала на стіл. — Морочила мені голову, що я, мовляв, яловий, а то вона виявилася негодяща.
— А як же це виявилося? — спитав дяк.
— Виявилося отак, — звільна оповів Максим. — Ти з нею злігся? Злігся! А чого? Бо хотіла, як казала, свіжої крови для себе, а я для неї був, мовляв, недуж. Але і від тебе не понесла, то взяв підозру до голови. А щоб звіритися, зійшовся з моєю теперішньою, оцією, що порає в хаті. І виявилася вона справна і годяща, а я їй дуж.
І він розсміявся, водячи головою.
Тим часом жінка поставила на стіл вареників зі сметаною, а ще й фляшку з сивухою.
— А ти повернувся, — сказав лукаво Максим після чарки, — бо, мо', скучив за нею? Коли так, скажу, де можеш її знайти.
— Не задля твоєї колишньої повернувся, Максиме, — повільно мовив Григорій Комарницький, дивлячись у куток, — а тільки тому, що гадав: росте тут посіяна мною насінина. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Отак іду кудись, чи десь сяду, чи ляжу, а воно мене кличе. Тому зводжуся на ноги і йду. З того до тебе й прийшов.
Максим випив другу чарку, вдруге засміявся і сказав:
— Дурне взяв у голову, Грицьку, бо ця моя дитина народилася через два роки, відколи тебе прогнали.
Дяк ретельно заїв чарку варениками, а тоді встав.
— Вибачай, Максиме, — мовив, — бо мені вже пора.
Максим пильно зиркнув на нього.
— Якийсь ти не такий, дяче! — мовив. — Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?
— Довелося, — сказав Комарницький. — Але тепер не битимуть.
— Бо шукаєш загублене сім'я? — показав зуби Максим.
— Шукаю, — прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. — І знайду! А знайду тому, що чую його голос.
— Стривай, Григорію, — мовив Максим. — Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. — Відтак додав, пильно придивляючись. — А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?
Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:
— Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.
Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.
І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі — нікого, привітався коротко й сів до столу.
— Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?
— Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? — відказав дяк.
Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.
— Господи! — вражено скрикнула. — Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?
— Саме він, — спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.
— Але що з тобою сталося? — скрикнула Хвенна. — Ти ніби той і не той!
— Довго розказувати, — посміхнувся смутно дяк. — Сядь коло мене, поговоримо.
— Стривай, дам тобі поїсти, — сказала Хвенна.
— Обійдеться, — мовив дяк. — Бо все одно не маю чим заплатити. А до тебе жебрати не прийшов.
— Е, ні — рішуче сказала Хвенна. — Від мене непогодований не підеш.
І вона метнулась у двері, а за хвилю принесла мисчину холодцю, а ще й пляшку в другій руці.
Випили по чарці, а коли дяк з'їв половину холодцю, Хвенна не втрималася:
— Про що хотів зі мною поговорити?
— Коли стояли з тобою перед судом, — відірвався від їжі дяк, — то, пригадується мені, ти, Хвенно, суддям сказала… Що ввійшла від мене в тяж. Чи це правда?
— Так воно й було, — мовила жінка.
— А коли ввійшла у тяж, — прорік дяк, ллючи на Хвенну синього потока з очей, — то мала народити дитину. Чи ж її народила?
І тут із Хвенною сталося несподіване: лице її скривилося, і вона вибухла плачем.
— Але ж воно померло, бідолашненьке! — сказала крізь плач. — Ось уже років зо два.
Дяк довго мовчав у той час, як Хвенна витирала очі.
— Якась хвороба на нього, мого хлопчика, найшла. Що не робила, яких баб не прикликала, а таки не вберегла.
— Значить, не встиг, — сумно сказав Григорій Комарницький.
— Не встиг до чого? — не зрозуміла Хвенна.
— Бачиш, Хвенно, — сумирно сказав дяк. — Почув я в собі голоса, котрий сказав мені: там, у світі, є покинуте тобою дитя, сім'я твоє. Ото його й шукаю. Йду та йду, а спинитися не можу. А коли зупиняюся, чую, як воно мене кличе.
— Бог з тобою, Грицю! — вигукнула вражено Хвенна. — Чи не карає тебе Бог за гріхи, також і за того, зі мною?
— Ні, не карає, — так само сумирно відповів Григорій. — Бо вже покарав. А тепер велить те сім'я, мною посіяне й покинуте напризволяще, розшукати.
— І в багатьох місцях уже був? — ревно спитала жінка.
— Ти третя, — незворушно мовив дяк. — Але ніде його не знайшов, бо в тих двох місцях його й не було ніколи.
— У мене було, — печально озвалася жінка, — але померло те твоє сім'я. Таке славне хлопченя, зовсім на тебе й на мого покійного чоловіка схоже, бо й ви напрочуд поміж собою подібні. Хочеш, покажу могилку?
— Так, — ствердив дяк. — Але спершу вип'ємо за його упокій.
І вони випили за упокій померлого, а тоді якийсь час посиділи мовчки.
— Поїж, — лагідно сказала жінка.
— Ні, Хвенно, вже ситий, — сказав дяк сумирно. — Ходімо, покажеш могилку.
І вони пішли до цвинтаря, що був неподалік, біля церкви.
— Отут, біля мого покійничка, — сказала Хвенна, — я його й поховала, — вказала на горбик землі з малим хрестом біля горбика більшого із хрестом великим. — І назвала його твоїм ім'ям, Грицю!
— А чоловіка твого як звали? — спитав дяк.
— Та ж так само, як і тебе, теж Грицем, — немічно озвалася. — Але батьком його був таки ти.
— Тоді я за них обох помолюся, — тихо сказав Григорій Комарницький.
— Єдине, що мене втішає, — сказала Хвенна, — що там, — показала на землю, — мій покійничок захистить його від лихої сили.
— Хіба лиха сила має на нього право? — спитав дяк. — Воно ж невинне було.
— Як янголятко, — відповіла, плачучи, Хвенна. — Але захист йому потрібний, бо в гріху народжений. Через це так за ним плачу й наплакатися не можу.
— Плач, жінко, — прорік дяк, трохи звищуючи голоса — Бо зі слізьми скверна душевна таки спливає.
Отож помолився, а вона біля нього плакала. По тому довго сиділи, загорнуті кожен у свою оболонку.
— То це вже й підеш? — несміливо спитала Хвенна.
— Так, — потвердив дяк. — Вже мені пора.
— А може б, не блукав світом, Грицю, — ще несміліше мовила жінка. — Залишайся біля мене, і я тебе з твого смутку вибавлю.
— Не можу, Хвенно, — тяжко вимовив дяк.
— Чому не можеш?
— Бо в неволі, де пробув сім літ, стратив чоловічу силу, а отже, другого сімені вже ніколи не посію. Для чого я тобі такий?
— Ось чому так змінився, — мовила співчутливо.
— Саме тому, — прорік Комарницький. — Але не тільки тому. Мушу йти, бо щось продовжує мене кликати.
— А може, це наш Грицик із землі? — спитала Хвенна.
— Може, — сказав дяк. — Але здається мені, що той голос не із землі. Здається, що той голос живий.
І він встав, закинув торбу за плече й лагідно позирнув на заплакану жінку.
— А може, залишишся? — спитала, опустивши очі.
— Вибач, Хвенно, — рівно прорік дяк. — Ти добра, найдобріша з усіх, хто мені зустрічався. Але не мене хочеш повернути, але свого покійничка. Хай тебе Бог благословить.
І він рушив із цвинтаря, а вона його не затримувала, тільки дивилась услід налитими слізьми очима. А він раптом відчув, що все повітря навколо наповнилося синицями. Але не тими, справжніми, що їх зустрів, заходячи в це село, а невидимими, розтопленими в повітрі, але відчутними. Саме ці прозірчасті синиці огорнули його зусібіч, зупинились у льоті і беззвучно тріпали незримими крильми.
У Сороче, звісна річ, дяк не заходив, бо ніколи не покидав там свого сімені, але Воронячого оминути не міг із його Чучучуками, бо з Педорою таки злягався. І все сталося так само, як і в інших пташиних селах, а ще й у Троянові, бо й Пентюхи, старий та його син, зрештою, й сама Педора його не впізнали, а впізнавши, зовсім не ставили до нього лихого серця, але чому прийшов, спершу й слухати не бажали, поки добре не вконтентується. І дяк змушений був так уконтентуватися, що вже й не до розмови було, яку хотів повести з Педорою. А ще виявилося, що та гостинна хата повна діток, які мельтухалися й мигали перед очима — від більших до аж зовсім малих, і в час пригощення вичворяли в хаті таке, ніби та сповнилася цілим виводком чортенят, причому напрочуд збитошних. Уранці його збудив на соломі старий Пентюх, завів до хати, посадив до столу і тільки тоді запитав, чого, властиво, дяк повернувся? Відтак дяк, уже не чекаючи нагоди розпитатися про своє діло в Педори, щиро й просто оповів старому й молодому Пентюхам у присутності таки Пендори про голос, який його вів, і про свої розшуки загубленого сімені. На мент зависла тиша, тим більше, що дітей на ту хвилю в хаті не виявилося, бо збитошникували надворі. Тоді старий Пентюх устав, відчинив двері й погукав тих шибайголів, наказавши їм вилаштуватися перед паном дяком. І дяк Григорій Комарницький дістав нагоду пильно розглянути замурзані мармизи діточок від більшого до найменшого, і не міг із дива вийти, бо всі вони були ніби на одне обличчя, тільки різні в зрості.
— Ану, пане дяче, — сказав майже урочисто старий Пентюх, — подивися, чи пізнаєш між них свого? А ще придивися, чию подобу всі вони носять?
Молодший Пентюх при цьому соромливо всміхнувся й опустив очі, адже всі ці збитошники, як краплі води, були його лиця, яке ото так соромливо всміхалося.
— Помітив, дяче, — розважливо мовив старий Пентюх, — може, ти з моєю невісткою щось і мав, бо вона в мене шаламида, але таки нічого проти неї не вчинив, бо я не сліпий і добре бачив та й бачу, що діточок вона вилуплювала таки від мого Стецька.
Дяк ще раз уважно озирнув поставлених перед собою дітей, які дивилися на нього з лукавинкою в очах, і спробував провідчути: чи не подасть котре, особливо той хлопчик, якому було років із шість, але який нічим од братиків не відрізнявся, таємного душевного поклику чи гасла, але не відчув нічого, допряма збагнувши, що в цій хаті йому нічого шукати, отож тільки й спитав:
— А як же це вийшло?
— Хіба я знаю? — смикнула плечем Педора і блиснула оком до дяка. — Вийшло!
Отож дяк устав, закинув торбу за плече, люб'язно попрощався з цією милою родиною та й вийшов на вулицю, де, до речі, зустрів зібраних у компанію Степана Чучучука та Гаврила й Калістрата Чучів — очевидно, вибралися ще зрана на якесь діло чи в корчму. Вони пильно озирнули подорожнього, але колишню жертву свого інстигаторства таки не пізнали. Дяк чемно з ними привітався, а вони врозлад відповіли — та й розійшлися.
А коли дяк вийшов із цього села, тобто Воронячого, то побачив перед собою далекий шлях, яскраво осяяний сонцем, але цілком порожній. Тоді клаптик тієї порожнечі ввійшов йому в душу і застиг там гірким клубком. І саме в цю хвилину він виразно почув із тієї порожнечі тихого погука, саме того, який і повів його в ці мандри й цими селами. І той погук був таким чітким, що помилитися було годі. Але дяк знав інше: всі місця на Волині та Поділлі, де посіяв сім'я, було обійдено. Отже залишалася в нього одна можливість: повернутися ще раз на Полтавщину і розшукати там Івана та Явдоху Пошивайлів — більше йти було нікуди. Дорога перед ним лежала вельми далека, але не застрашився її і пішов, бо таки не міг не піти. І йому цілком стало байдужки, як зустріне його Іван Пошивайло, а це тому, що за ці сім років, які пробув у неволі, заєць у його нутрі здох чи вистрибнув із нього, бо який заєць міг би жити у вовчій шкурі? Отож Григорій Комарницький рушив до далекої Решетилівки. Але, звісна річ, Пошивайлів там не знайшов, у його хаті тепер жив інший пономар із жінкою та двома дітьми, які про те, де ділися їхні попередники, нічогісінько не відали. Нічого не принесли йому й розпити, тільки Гапка, яку передибав на вулиці, вислухавши його уважно, порадила, очевидячки, не без підступної думки:
— А ти, дяче, піди до звісної нашої відьми Марії Климихи, — сказала ця жінка, лукавенько на Комарницького зирячи, а ще й прикидаючи в умі: чи не годиться їй при своїй правдолюбності зголосити про дяковий прихід сільському отаманові як урядовій особі. — Це тому таке раджу, — сказала ніби співчутливо Гапка, — бо в тієї Климихи є син, Хлопець. Той же Хлопець усе відає, я на собі переконалася.
— Ні, — сказав на те дяк, обливши Гапку сяйвом синіх очей. — Відшукаю їх сам.
— А для чого вони тобі здалися? — хитренько спитала Гапка.
— Сказав би, для чого, — погідно мовив дяк, — але ти, бабо, того ніввіки не втямиш.
— Той Хлопець, — обережно повела Гапка, — тепер уже й не хлопець, а парубок. І от що скажу тобі, дяче, коли цікаво: він як дві краплі води схожий на тебе колишнього. Отож хотілося б знати, хоч, може, це й не моє діло: чи не кидав ти в Климишин город свого часу камінця?
— Зерно росте тільки там, де його сіють, бабо, — розсудливо сказав дяк та й пішов собі звільна дорогою.
Тоді Гапка подумала, що цей дяк, який тепер уже й не дяк, а жебрак, таки трохи зсунувся з глузду. А коли він жебрак, зміркувала ця шукачка правди, а отже, й нишпорка, то панове урядові не хапатимуться до нього, бо нічого ані на панство, ані на уряд узяти не здолають, отож марна справа до них і удаватися, бо здеруть урядове не з нього, а таки з неї. Отож вона й полишила Григорія Комарницького на вільну волю, але ще довго дивилася, як повільно бреде дорогою, здіймаючи хмарки куряви. Висока, але вже трохи зігнута постать, одягнута в жебрацькі лахи і з порожньою торбою за плечима. І тоді Гапка несподівано для самої себе, хоч і була жорстокого серця, невідь-чому того самотнього мандрівника трохи й пожаліла. Але він уже про Дмитриху забув, так само, як забув навіки про Сахнюків із Троянова, Дударчуків із Одудячого, про Хвенну із Синичого та Педору із Воронина — всі вони на тій дорозі, що залишилася позаду, навіки розтали. Бо знав він тільки один шлях — оцей, який витікав із Решетилівки і слався аж під небокрай порожній та безконечний, але він, дяк Григорій, тієї безконечності колись та й досягне. Досягне, бо його веде в цій безперервній мандрівці голос, який виразно звістив йому, що вже годі йому в цьому світі бути перекотиполем. Але щоб не бути перекотиполем, треба конче відшукати своє загублене сім'я, бо тільки насіння має силу до проросту, а відтак виплекати на своєму стеблі плід, що його має залишити під цим сонцем кожне живе створіння, котре має право так називатись. Отож дяк Григорій Комарницький зупинився на мить, звів до ясного, без жодної хмарини неба обличчя, і в його очі налилося стільки блакиті, скільки витратив у цих блуканнях. Відтак звернув їх до сонця і осліпився, але й це було потрібно, щоб у тій блакиті закільчився росток тепла, адже тільки в теплій землі зерно й здатне прорости. І дяк знову рушив дорогою, не пришвидшуючи й не сповільнюючи кроку, аж доки не забрала його з цього простору блакитна імла.
2000–2001 р.
Кота-Озерна — Київ
notes
Примітки
1
Сонце сідає (лат.).
2
Земля, обагрена кров'ю (лат.).
3
Течія дня (лат.).
4
Куна — залізна скаба із замком, якою приковували покараних за переступ до дзвіниці чи церкви під час відправи.
5
Остаточно (лат.)
6
Ліпше вчасно дошукатися поради, ніж бути зруйнованим (лат.).
7
Мантика — торба.
8
Темпера — гусяче перо для писання.
9
Сектеренас — зошит.
10
Слово "катастрофа" тут уживається як літературний термін на позначення останньої дії драми.