Тим часом їх прив'язали до стовпа, поставивши по різні боки, але так, що стояли обличчям до обличчя — дяк і Ганна — з оголеними спинами, бо перед цим наказали до половини оголитися, і Ганнині перса виявилися такі великі, що торкалися дякових грудей, і так учинилося їхнє останнє тілесне поєднання, щоправда, переділене стовпом. Відтак Максим Дударчук зворухнувся, взяв дубчака навперейми й згукнув гостро:
— Не я б'ю, а моя ураза вас б'є! — і вдарив дяка так, що в нього перед очима застрибали обличчя цих яворових людей, і червона, а не жовтожара смуга на окоємі, і дорога, що текла до тієї смуги, і задимлені хвостаті поля, що починалися за хатами, і самі хати. Але не закричав, тільки прикусив губу. В цей час Максим ударив Ганну, й вона не закричала, тільки побачив Комарницький, що її чорні очі розрослися на півобличчя й закипіли, як смоляні. А коли це сталося, чоловіки витягли з-за пазух дудки й заграли, заскімлили, а жінки й дівчата знову зладжено заспівали про яворових людей, які не пускають перехожих через свої мости.
Тоді вдруге опустився на дякову спину бучок, але сильніше, і дяк не витримав і закричав просто в наставлене до нього Ганнине обличчя, аж відвернулася, бо заслинив їй видочка. Вдруге вдарено і її, але не кричала, тільки засміялася вискуче, ніби прийняла солодку ласку. Відтак Максимовий бучок загуляв по їхніх спинах знову і знову, дяк репетував уже не стримуючись, і так само не стримуючись реготала Ганна. А дуди лили в освітлений першими променями сонця простір якусь тужливо-несвітську мелодію, а жіночі голоси стали такі високі й чудові, ніби сягали неба, а ще нездоланно гострі, бо ранили дяка так само, як Максимові бучки, відтак дяк захарчав і почав падати в чорну прірву, знепритомнівши, а насправді безсило звісившись на линвицях.
Бити перестали, зникла музика, затих спів, а може, все те продовжувало лунати, але дяк у нетямі того не чув, а тільки те, що на нього вилили цебро крижаної води, від чого миттю отямився й уздрів перед собою не Ганнине скорчене від реготу обличчя, а таки небо, ясне й синє, в якому і втопив знетямлений зір.
Його взяли під пахви і звели, якісь лагідні руки натягували на нього сорочку, тілом дяковим бив дріж, а в очі вдарило раптом м'яким і лагідним промінням.
— Зможеш іти сам? — спитав отаман, бо Григорій стояв похитуючись, ніби його гойдав, геть-но порожнього й висохлого, вітер.
— Відпустіть мене, люди, — прожебонів, роззираючись і не мігши затримати зору на жодному з облич, що плавали й пострибували навдокіл. — Відпустіть, і заприсягнуся, що більше ніколи не завітаю до вашого села.
— А ми тебе й не присудили до кари на горло, — черство сказав отаман. — Хай тебе відпустить той, котрий пожаліє й помилує, а ми тільки виконуємо декрета.
Отож Юрко Дудар і Федір Дудчак узяли дяка під руки й повели між двома рядами розставлених людей, а попереду так само важко опускав у згуслу куряву чоботи поважний і незворушний отаман. Ззаду ступав третій осавулець, а за ними охочі з людей, а охочими виявилися всі, окрім Максима та Ганни, які залишилися на майдані, причому Ганна зовсім не виглядала важко побитою, а щось весело говорила до свого чоловіка, той же так само весело скалив до неї зуби. Дяк це побачив краєм ока, коли спробував озирнутися, й поволікся дорогою чи, може, його поволокли, і він більше дивився на власні ноги, аніж навдокіл. А ті ноги йшли, перечіплюючись, хоча дорога рівна, зачіпали куряву, і та вже й диміти починала, огортаючи його босі ноги сивим борошном.
Так його вивели із села, тоді Юрко та Федір узяли до рук, перед тим поплювавшйна долоні, рискалі. Юрба яворових людей знову розділилася: чоловіки заграли, а жінки заспівали; дяк же, сидячи в траві, безтямно витяг люльку, набив тютюнцем і кволо випустив із себе дим, але так, що більше того диму залишалось у ньому, аніж виходило, а що виходило лишень ледь-ледь, то з рота витікала тільки легенька струмка.
Відтак його поставили у викопану яму й зарили, лишивши вільними руки, а біля рук поклали капшучка з тютюном, люльку, горнятко води, якусь кашу в мисчині та торбу, з якою сюди прийшов, а ще й рискаля, але віддалік.
— Сиди тут, дяче, й чекай милосердя, — сказав отаман.
Люди засміялися й рушили двома гуртами, жіночим та чоловічим, між собою не змішуючись, покинувши дяка біля дороги, при тому жоден із них ні разу не озирнувся.
І тільки тоді, коли потонули в сірій куряві, здійнятій їхніми ногами, дяк Григорій Комарницький уперше в дорослому віці заплакав. І йому здалося, що, коли не знайдеться доброї душі в цьому дивному селі, котра прийде його врятувати, то він, посаджений у землю, як дерево, може й стати явором, але ніколи не яворовою людиною. І що ростиме й ростиме тут у те погоже, ясне, бо всі хмарки з нього позникали, небо, питиме й питиме з нього синю трутизну, і той трунок колись ізсушить і його гілки, і листя. Тоді знову прийдуть сюди оті дві юрми — чоловіча та жіноча, і заспівають, і заграють йому на упокій. По тому чоловіки зроблять із його гілок чи коріння нові дуди, а жінки розріжуть стовбура на дошки, щоб збудувати з них ще одного яворового моста.
Але доля над ним змилувалася, бо простояв у землі лишень до обіду, висмаливши за цей час майже весь тютюн, випивши й воду, але до каші не доторкнувся, боячись трутизни. І саме тоді, коли сонце піднялося аж так високо, що стало якраз над головою, уздрів дяк на вулиці села, що виливалась у дорогу, дві постаті: чоловічу — низьку, окоренкувату, й жіночу — високу, струнку, які повільно брели, здіймаючи порох, і через той порох не міг їх пізнати. Але коли наблизилися, здивовано відзначив: були то Максим і Ганна.
— Прийшли тебе відкопати, дяче, — мирно сказала Ганна, — бо постраждав за нас.
— Одурив ти мене, Максиме, а ще й попобив немало, — гірко сказав дяк, відчуваючи, що тіло його мліє й корчиться в землі. — Завіщо навів таку напасть?
— Е, — сказав Максим. — Хіба ж хотів?
— Це я так захотіла, — м'яко сказала Ганна, беручись за лопату. Максим при тому сів на траву й дивився не так на дяка, як кудись удалину, й не подумавши забрати рискаля в жінки. — А чому захотіла, сказала на суді, і то правда свята, а ти вже нас не проклинай. Через це й змилувалися над тобою, щоб не проклинав.
І вона почала моторно відкопувати дяка.
— А коли б не ви, ніхто мене не відкопав би? — спитав прикро Комарницький.
— Недурним маєш бути, дяче, — сказав Максим. — Кожен у цьому світі про себе гадає, про це і дбає, а про інших забува, бо навіщо влазити туди — не знати куди.
— Гаразд, — згодився дяк. — Тоді скажи мені ще таке. Кажеш, не хотів мені лиха. Чому ж так люто бив?
— Бив, бо закон велів, — змовив Максим. — А коли подумати, то всі ми під небом ходимо. А ще, сказати б по правді: було за що, бо з моєю жінкою таки зогрішив. А в мене душа не з лопуцька.
— Але ж із твоєї згоди та волі те чинив! — вигукнув дяк.
— Може, і з моєї, а може, й ні, — смутно повів Максим. — Кажуть-бо люди: де голова блудить, там хвіст рядить, — і він багатозначно дякові Григорію підморгнув.
— Що ти мелеш, чоловіче! — скрикнула Ганна. — Чи ж раз тобі казала: "Коли ти мені муж, то будь мені дуж!".
— Воно то так, — спокійно відказав Максим, — але коли подумати: не зовсім, а може, зовсім не так. Бо гріх є гріх, хоч як би ти його медом змазував, — він замовк на хвилю, а тоді розсудно додав: — Ти, дяче, родинного життя не відаєш, то, може, й щасливий, бо де жінка яйця варить, то юшка за нами. Отож ти й напився тієї юшки, але зла за те на тебе не маю. Коли ж так, то й ти не май до мене зла, і розійдемося. Бо і я живий чоловік.
Дяк ледве виповз із ями, все тіло йому стерпло, ніби прудко бігала по ньому тисяча мурашок, а ще й жалила.
— Ми тобі поїсти принесли, пане дяче, а ще й випити, — сказала мирно Ганна. — Правду каже Максим, хоча буває не завше мудрий: ліпше нам по-доброму розійтися, ніж погнівленими.
— Гірка буде ваша їжа, — буркнув дяк, розтираючи ноги, — та й добре її наївся.
— Як собі хочеш, — мовила Ганна. — Але на волю тебе випускаємо, отже, гріха з себе зняли, а могли в цій ямі й забути.
— Це вона боялася, — по-недоброму примружився Максим, — що, коли здохнеш, дяче, в цій ямі, приходитимеш до неї упирем. А вони, баби, чомусь упирів бояться, та й то не завжди.
— Ти упирем не станеш, — жорстко сказала Ганна. — Жила в тебе для цього тонка. А в пана дяка жила як струна.
— Ну, це ти ліпше за мене знаєш, — в'яло сказав Максим. — То будемо пити мирову чи ні?
— Ідіть, люди, своєю дорогою, а я своєю, — із серцем сказав дяк. — Оце й буде мирова, тобто коли більше ніколи на цьому світі не зобачимося і не зійдемося.
— Та й ми цього хочемо, — сказав Максим, а Ганна в цей час забрала мисчину, що була із залишеною кашею, і вклала по-господарському до вузлика, якого принесла із собою.
— Ходімо, чи що? — спитала в чоловіка.
— А що тут робити? — відказав байдуже Максим. — Пан дяк має голову ліпшу за наші, та ще й горду, бо погребував нашим хлібом та сіллю.
І вони пішли від нього, не попрощавшися, звільна й полюбовно поміж собою розмовляючи, а дяк Григорій Комарницький, стежачи за їхнім відходом, глибоко засумнівався, що їхні голови дурніші за його.
7
(Продовження на наступній сторінці)