— На кого ти куну робив? — спитав пан писар.
— Та на п'яницю нашого Приходька, — відповів коваль.
— А на Явдоху?
— Чого мені на Явдоху куну робити? — здивовано спитав коваль. — Про те мене ніхто не просив. А на Приходька просили братчики наші, от я й робив. Добряча вийшла куна!
І ліва брова Михайлова легко підскочила вгору, від чого одне око кругло розплющилося, а друге звузилося до щілини; до речі, коваль пару разів камінчика до Явдошиного городця таки закидав.
Останньою вперлося до покою бабисько — ширше, як довше, в якої все було кругле: і тіло, і голова, а перса так роздимали одежу, що несвідомий міг би подумати, що позашивала туди найбільші, які родять у цьому краї, кавуни. Бабисько називали Солохою, і писклявим голоском воно розказало:
— Гапка Дмитриха й мене злим куревством публікувала, але того не доказала, бо мені те, панове урядові, не требачки. А не требачки тому, бо з якого боку не підійди, то мене не дістати, але вона й на мене таку напасть насилала, отож, панове врядні, самі в тому можете переконатися.
Пан писар на ту мову аж їсти перестав, а ще й рота розтулив, обмацавши поглядом бабисько, а що вона й справді була схожою на барило, так туго набите салом, що більше не втовчеш, прийняв її рацію, хоч і подивувався на відвертість її вислову. Але щось дивне сталося із паном писарем: не зважаючи на цілковиту почварність Солошину і на не першу, та й не другу її молодість, панові писарю при його сухій, тичкоподібній структурі якось гостро захотілося перевірити, до чого, до речі, закликала й сама Солоха: а чи справді ЇЇ не можна дістати? Але він тих думок засоромився, адже особа він урядова й поважна, а ще всі ці балачки дрочили йому іншого апетита, до того, котре ще залишалося на столі. Тому він зголосив, що атестацію вже є з чого складати, тому поки що трохи переїсть, а тоді вони підуть до Явдохи і поговорять з нею, в їхній-таки хаті. Це було мовлено із певним наміром: пан писар небезпідставно сподівався, що й там його пригостять, бо того, що залишалося на столі, не могло вже бути багато.
— Поїжте, поїжте! — сказав отаман. — А я на хвилю вийду до вітру, та й подимлю заодно.
Коли за отаманом рипнули двері, пан писар, який не вельми добачав, вирішив, що залишився сам, отож допався до мисок, беручи їх по одній, починаючи від найближчої, і вимотував усе, ще й пальцем вимазував, бо коли в хаті сам, то навички доброго поводження не завжди виконуєш. Так він спорожнив одну, другу й до п'ятої миски, голосно чмакаючи і запиваючи кожну келишком малвазії, і почав уже відчувати, який чудовий часом буває цей білий світ, а коли так, то й благість почала входити до його серця, а хто, в такому стані пробуваючи, не стане добрий та примирливий.
І саме в цей момент від дверей щось кашлянуло; пан писар аж схарапудився і кинув оком, та й уздрів, що Солоха ще не пішла, а стоїть на тому ж місці, де була поставлена чи поставилася сама, і замиловано стежить за паном писарем.
— Ще не пішла? — голосно скрикнув пан писар.
— Оце дивлюся, як ви, пане писарю, їсте, — тоненько проказала. — Так же славно їсте, дай Боже вам здоровлячка, аж душа масличком обливається. А ще мене, пане писарю, зморочила думонька: отак їсте, а подобаєте на комара, а я майже не їм, хіба вхоплю того-сього по макітрі, а мене, як бачите, розперло, що тільки коли-небудь десь такі чоловіки, як ви, на мене, бува, й зирнуть.
— Що це ти мелеш, бабо? — вражено спитав писар.
— Та про речі, що їх усі знають, — спокійно сказала Солоха. — Коли чоловік — сама шкура та кості, як оце, не в образу сказати, ви, пане писарю, то йому люба дебела жінка, а дебелий шукає таку, що кості в неї гримлять, а шкура, вибачте на слові, рипить.
Писар був настільки здивований, що не відповів на цю мудрацію, а встав і майже навшпиньки обійшов довкруж Солоху, звідусіль приглядаючись, бо такого дива йому ще не випадало бачити.
— А скажи, — мовив урядовим голосом, коли знову опинився з нею віч-на-віч. — Правду змовила, що тебе не можна дістати?
— Хе-хе, — засміялася Солоха і засоромилась, як дівка на виданні. — Це вам треба знати з дурного інтересу чи для своєї урядової тестації?
— Звісно, для атестації, — поважно сказав пан писар, удруге обходячи її довкруг.
— То це маю сказати, як є, чи так, як вам хочеться?
Логічні побудови у Солохи (а пан писар вивчав логіку в Київській академії і добре знав, що це таке) були вельми своєрідні, коли б не сказати двотекстові. Але він не став переконувати бабу, Що до храму мудрости, як любив казати його професор у філософічному класі, еге ж, до храму мудрости входять тільки за допомогою логіки. Тому урядово прорік:
— Кажи так, як є, бабо!
— Але ж мені стидко, — сказала, у дивний спосіб підхихикнувши, Солоха.
Тоді пан писар учинив таке, чого б не належало робити йому як особі урядовій, а відтак поважній, — він простяг до Солохи вказівного пальця, схожого більше на хмизинку, при тому давно всохлу, з якої й кора обсипалася, й обережненько тицьнув Солоху не в персо, борони Боже, а в кругле плече. І той палець у плечі пропав, бо провалився, як у тісто; пан писар перелякано смикнув його назад, і вони засміялися цього разу в однаковій тональності: чи то сласно, чи то засоромлено.
— Але ти, Солохо, мені не відповіла, — сказав пан писар, солодко примружуючись, як ситий кіт.
— Еге ж, пане писарю, — мовила Солоха, — такі речі не повідаються, тільки вивіряються, бо язику, що в моїм роті, хоч ви чоловік і урядовий, стидко таке казать. А я мотрона поштива.
— Це я бачу, — сказав пан писар і захотів якось її соромливість зрушити, хоч би з урядової потреби, але в цей час заспівали сінешні двері, і пан писар від Солохи сахнувся, так і не задовольнивши інтересу, — повертався від вітру отаман.
— Ти досі тут? — спитав у Солохи грізно отаман.
— Це я хотіла подивитися, — сакраментально пропищала Солоха, — як пан писар їдять. Так же похопно вони їдять, що мені аж заздро стало, а коли заздро, то й мило.
— Іди, бабо, бо ти мені пана писаря спокусиш, — пожартував отаман.
— А може, подивлюся ще трошки, — мовила Солоха солодко. — Так же сласно вони їдять, на подивки!
І це слово було мовлене якось так, що пан писар знову відчув голод і справді почав вимітати їжу із шостої миси; зрештою, таке йому належало вчинити, щоб пан отаман, борони Боже, не подумав, що він тут до Солохи залицявся.
— Йди вже, бабо, йди, — наказав суворо отаман, — бо ми люди урядові й не маємо часу на дурні розбалаки.
Солоха зітхнула й почала розвертатися, як віз на малому дворі, а пан писар мигцем кинув на лоба й груди хреста, бо він таки потрапив у скусу; очевидно, це село, подумав він, якесь особливо любашне, коли навіть такі сальні мішки про ці речі не забули.
— То що, пане писарю, чи досить вам для атестації, чи підемо до Явдохи? — спитав Олексій Рудченко, коли Солоха почала з натугою протискатися через отаманові двері — пан писар, дивлячись на те, аж їсти забув, бо протискалася не передом, а боком, отже, боком мала бути вужча, при тому якось своєрідно розплющилася, ніби розтеклася тістом. Але утруднення, щоб вийти, не дістала, бо легко цю перепону подолала, зрештою, коли сюди зайшла, то, напевне, знала, як і вийти.
— Оце я й міркую, пане отамане, — сказав писар, коли за Солохою гримнули двері. — Чи треба нам до Явдохи йти?
— Еге ж, еге ж, — згодився із ним пан отаман, — бо та пристя Гапка ще заверещить, що Явдоха вас улещувала своїм пригощенням.
— Я теж так зміркував, пане отамане, — мовив писар, присуваючи до себе сьому тарілку. — Бо мені вже, правду кажучи, досить отих ваших баб.
5
(Продовження на наступній сторінці)