І він повільно побрів порожньою сільською вулицею, густо синьо-біло засніченою місячним сяйвом; у голові ще гуляли зелені вітри від випитої сивухи, а переобтяжений живіт нагадував оброслого зіллям чи водяним лишайником каменя в тихій річці, який більше тяжив і вадив, аніж усолоджував: і омивала його лице вода тієї річечки, схожої на молочну з кисільними берегами; і губи його були гірко заквашені, адже не міг не згадати: таке вже з ним було, ще на Поділлі, у селі Воронині. Тоді він щасливо злігся із Педорою, невісткою такого собі Пентюха, господаря не так поважного, як плохого, в якого був такий самий, як і батько, син, і його, так само як пономаря, звали Іваном. І вони, дяк із Педорою, гаряче любилися, не дуже зважаючи на обох Пентюхів, бо це Педора сказала дякові так чинити, а Пентюхи не дуже на них зважали. Але знайшлися добрі люди, Олекса та Степан Чучучуки, а ще Гаврило та Калістрат Чучі, які засіли в засідку одного чудового вечора, коли в садках щасливо плакали солов'ї і повітря від паху садів ставало таке густе, що, коли б у нього вставити фляшу, яку дяк ніс до Педори, то вона б у тому повітрі загрузла і не впала б на землю. Він же, дяк Григорій Комарницький (а трапилося це ще до того, як склав знамениту пісню про комара, який захотів оженитися на мусі) радісно прокрадався до Педори, засипаний золотом солов'їного співу, і саме тоді, коли, натхненним бувши, з'єднав своє тіло з не менш натхненним Педориним, підглядачі-засідники і з'явилися в стодолі, де коханці звили собі гніздечко. Дяк стрілою кинувся на горище і був би втік, коли б не схопив його за ноги Степан Чучучук та й стяг долі, відтак усі четверо стали довкола й проспівали пісню, яка була із двозвуччя: "Чу-чу-чу, чу-чу-чу!" — можливо тому, що в усіх було те погане "чу" у прізвищах; а ще вони заспівали пригідне до назви того села: "Кар, кар, кар, украв дяк чужий товар"; відтак обрізали м поли, а ще зняли з кілка дбайливо повішеного Григорієм жупанця, але не цього, який пропав зараз, а того, якого дяк мав перед оцим, забрали й пляшку з горілкою, якій не судилося бути вставленою в густу товщ пахучого повітря, а не випили її коханці перед зляганням, бо дуже відчулися запаленими. Але ті кляті Чуки, згадував печально дяк Григорій Комарницький, учинили нерозважну помилку, бо, як інстиґатори, не пішли наступного дня до розправи, а протримали лице доказу аж три дні, і то з простої причини: першого дня випили дякову горілку, але стало їм мало, тож застановили дякового жупанця, чого стало досить, але нікуди не змогли піти. Другого ж дня вирішили, що шинкар за жупанця мав би дати ще кілька фляш, а замість застави забрати його собі, що й сталося, отож і другого дня піти до розправи не змогли, а рушили туди тільки третього, однак на допиті Педора заявила себе невинною, бо нібито підпила, а дяк прокрався до неї цілком несвідомої, тут їх панове інстиґатори й застали — принаймні так йому, дякові, про це оповів його щирий приятель, також дяк Степан Щука, який саме на ту подію в село нагодився. Він же, Григорій Комарницький, того всього не дочекався, бо, хоча й не взяв поли в руки (були-бо інстигаторами обрізані), а таки спершу на чотирьох, а тоді на двох чкурнув із Ворониного із величеньким спритом, при тому так, що коли б хто захотів його затримати, то навряд чи зміг би — мчав, аж для чужих очей зробився невидимий. Педорі ж великого лиха, оповів Степан Щука, судні не вчинили, бо інстиґатори загаялися із ставленням До розправи, а ще й продали шинкареві жупанця, тобто ніби вкрали його замість подати до суду, за що й самі зазнали кару, бо заплатили за того ніби краденого жупанця урядове та судове. Педору ж повели до мосту, розіклали на дошках і випарили так, Що вона ледве тих дощок не пропекла.
Ось яку печальну й недобру історію спогадав Григорій Комарницький, а недобру тому, бо й там був задіяний жупанець, і дяк сп'янілою головою, а може, перенабитим животом загнітив у собі страх: хтозна, подумав, чи не підібрав його жупанця й цього разу якийсь заповзятливий інстиґатор, адже це село також було з тих, де всі про все знають, та й чи є на цій землі села інакші? І саме цей страх змусив бідашного Григорія зацьковано озирнутися навдокіл, бо його вдруге огорнула така мертва тиша, яка буває перед шурею-бурею, і він розумно подумав, хоча й гуляли в його голові зелені вітри: чи не накивати й тепер відразу п'ятами? Але річ у тім, що в це село прийшов знедавнечки, а ще був непомірно утяжений отим каменем-животом, адже міцно повечеряв не раз, а таки двічі, а коли в людини в голові віють зелені вітри, а на плечах чи в животі — важезна каменюка, то чи далеко такий омохчілий забіжить? А ще стримало дяка те (може, і цьому посприяли зелені вітри), що в усі ті рази, коли мусив бігти світ за очі, винуватий він, кажучи правду, таки був, цього ж разу до Явдохи ані доторкнувся, отже, гріха не творив, а повечеряти голодному дяку-вчителю в добросердної господині — хіба це гріх? Окрім того, втомився від довгого переходу з Волині на Лівобережжя, і тіло його не просто просило, а прагло перепочинку — ось чому так неохоче розглядався тут на жіночок і прийняв Явдошині запросини. Отож дяк вирішив трохи зачекати, а ще піти до Пошивайлів уранці, сказавши, що жупанця він скинув, бо на нього наскочив собака і за полу схопив, відтак зможе, напевно, разом з Іваном Пошивайлом жупанця в тому клятому обійсті й відшукати.
Зітхнув важко й розчавив свій страх десь так, як давив вошу, коли знаходив в одежі чи в чуприні.
4
І ось знову так само, як колись у Троянові, дяк Григорій Комарницький сидів на порозі школи, поклавши на підняте коліно правого ліктя, а в долоню втуливши підборіддя з покуйовдженою чи злиплою борідкою, зі схожим на солому волоссям, що вибивалося з-під шапки-оглавка, з очима небесної барви, які ніби померли чи обкурилися димом. Ліва рука його тримала люльку, з якої вививалося пасемко, і та рука вряди-годи підносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст. Але диму з вух та очей не випускав, тільки з рота та носа, відтак над головою в нього закрутився прозорий німб (але не як у святих, бо у святих німб зі світла) — із диму, і той дим був ніби друге покриття на його голову, що більше нагадувало капелюха, а не оглавка. І саме в цей час вийшла із двору з дяковим жупанцем під пахвою Гапка Дмитриха, бо їй не терпілося якнайкраще поставити "лице" перед сільським отаманом Олексієм Рудченком. Отож чинила вона не в примір згаданим Чукам, бо жінки в таких справах метикованіші. Але наразі застановилася, побачила-бо на шкільному ґанку яскраво освітленого ранішнім сонцем дяка Комарницького, при тому так яскраво, що той ніби опрозорився, а може, димовий став; скажемо, що здалеку вона дякової люльки не добачила знову-таки через той дим. І Гапка остереглася йти повз школу, бо змикитила: дяк легко впізнає свого жупанця, отож хоч яка була моторна з бігу, але навряд чи від дяка втече. Гапка вирішила школу й димового дяка, яскраво освітленого ранішнім сонцем, таки обійти, відтак знову заскочила до двору, щоб перейти городами й вигулькнути з того боку, звідкіля було ближче до сільської управи — тоді б вона, може, мети й досягла б, тобто добігла б до управи швидше від дяка, коли б її примітив і погнався б.
Але ця мудрасна жіночка не врахувала однієї речі, якої не могла знати, не зважаючи на свою кебетливість: саме в той мент, коли вигулькнула зі свого двору із жупанцем під пахвою, дяк Григорій Комарницький невідь-чому випустив дим не лише ротом та носом, а й очима та вухами, а коли це траплялося, то мозок його не лише обкурювався, а більше прочищався, очі ж здобували здатність бачити те, чого звичайні люди не видять, і ті пильні очі вмить засікли Гапку із жупанцем під пахвою, коли та спинилася загадана: йти повз школу чи не йти? І цього було досить, щоб дяк пізнав свого жупанця, навіть почув кисло-солодкий дух Гапчиної пахви, а відтак її вже зі своїх очей не спускав. Але бігти за Гапкою й не подумав, а тільки безвідривно стежив, як та скрадається городами, озираючись, ніби жупанця вкрала. Але й до управи не пішла, бо дорогою зупинилася ще раз, — стрілила їй до голови думка, що сільський отаман ще напевне у власному обійсті, а обійстя те було від школи та дяка на ґанку з протилежного боку — це давало Гапці немалу перевагу, що зрозумів і Комарницький: так ніввіки її не дожене. А оскільки Гапка, як і Явдоха, мала ззаду голови третє, пильно сховане волоссям око (очевидячки, то була особлива признака білих голів Цього села), то те око чомусь почало непокоїтися, і це буває так, як непокояться люди, зустрічаючись із іншими простовіч: один дивиться погрозливо, а інший хоче його обдурити. Але думати над цим у Гапки не було вже часу, бо входила в обійстя сільського отамана, а той стояв у дворі, як копиця, але не така розшарпана, як це бувають копиці справжні, а твердо гладка, отож то була ніби закам'яніла копиця. У руці ця подоба тримала поважну палицю, а очі були ніби з чистого олива вилиті.
— А чого це ти, бабо, — сказав отаман, — через городи скрадаєшся? Мало тобі вулиці?
— Скрадаюся, бо несу "лице"! — жорстко відказала Гапка і вийняла з-під пахви дякового жупанця, а по тому заторохкотіла так швидко, обсипаючи кожну думоньку зливою непотрібних, як луска, словець, що отаман відчув, що вуха починають йому пострибувати, бомбардовані тією шужиною. Але все-таки те, що хотіла сказати, до тугого розуму отамана дійшло, недаремно й отаманом став, отож його олив'яні очі звузилися, відтак перетворилися на крицеві:
— А чи не вкрала, бабо, цього жупанця в пана дяка? — спитав грізно.
— Я вкрала? — підскочила на місці Гапка. — А чого б тоді до тебе несла, пане отамане?
(Продовження на наступній сторінці)