«Розсiчене коло» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Розсiчене коло»

A- A+ A A1 A2 A3

Цілий день боліли мені Юстинині слова, що батожили мене куди дошкульніше, ніж це робили люди пана Стефана пану Богдану та його людям, бо ті дістали їх непритомними бувши, я ж дістав, бувши наладнаний мирно й любовно. Особливо докучав отой "шолудивий пес", яким дівчина мене обізвала. І, може, нерозумно було, а почав міркувати так: вчора бачив псів, які злучалися, їх-таки бачила і Юстина, але не тоді, коли злучалися, а коли бігли одне за одним; коли ж злучалися, вона була повернута спиною — скажу, до речі, отой пес, що радісно оскалював зуби, осідлуючи псицю, і справді був шолудивий. Отже, Юстина в якийсь спосіб поєднала мене із тим псом, а себе із псицею, і, може, той, що грався з нами (хто то був, дізнаюся значно пізніше), прикладав слиняві вуста не тільки до мого вуха, але і до її, щось подібне їй проказуючи. Отже, думав я, Юстина відчула до мене відразу саме тому, що трапилися нам дорогою ті пси, а може, злякалася отих мокрих губ, що шепотіли їй сороміцьке, і подумала, що моя любов до неї нечестива й нечиста і що керує нею нечистий, той, що грається нами, і тут вона, здається, не помилилася. Коли так, мушу конче піти порадитися до дядька Кипріяна й попрохати відігнати від себе та Юстини отого біса, а Юстину щоб він до мене любасно наладнав, адже про нього, дядька мого, розійшлася слава, що в любовних справах він пособляє і тут ліпшого нема. Колись дядько мені сказав:

— Чиню тим добродійство, не зло, бо в любасних справах не все буває просто: чи хлопець занадто несміливий, чи надто вередлива дівчина. Хай не мучать одне одного, а сходяться і єднаються. Бог-бо велів людям плодитися і множитися.

Отже, дядько міг тут мені допомогти, і я конечно вирішив: як тільки відпустить нас, писарчуків, додому писар, піду до нього й попрошу допомоги — самому мені цього вузла, здається, не розрубати.

Я не йшов до дядька Кипріяна, а плентався, і моє єство було заросле полином, що гірко пахтів і гірко відкладався на вустах смаком своїм. А ще відчував я себе шолудивим псом із печальними очима і забитим між ноги хвостом, який не має в світі цьому прихистку, а йде тільки тому, що йому, голодному й покинутому всіма, набридло лежати в куряві чи стояти перед чужими людьми й вимолювати подачку. Світ мене не радував і не веселив: якесь усе навколо запилене, напівумерле, охляле: і листя, і стежка, і трава; навіть вода у річці, біля якої прошкував, не виглядала зманливо й весело, а також була покрита пилом, листям, порохом цвіту, що надто швидко цього року перецвів.

Дядька я побачив у річці, він вилапував у прибережних корчах рибу, хитон його з мішковини був мокрий, вуса мокрі і звисали ніби мертві вужі, і торба з рибою, що бовталася коло шиї, мокра.

— Ов! — сказав він, побачивши мене. — Чого такий сірий і кислий?

— Бо сіро й кисло на душі в мене, дядьку, — приречено мовив я.

Дядько вибрів із річки, з нього дзюрком стікала вода. Риба в торбині була жива й борсалася, через що торба під шиєю дивно в нього ворушилася.

— Чи ж сум світовий пригнітив тебе, юначе? — спитав Кипріян, сідаючи на берега так, що ноги спустилися з кручі. — Пригніжджуйся, поговоримо.

Але я не хотів "пригніжджуватися", а стояв. Стояв, бо якось тіло в мене не згиналося, задубіле й поросле полином. І не волосся в мене росло на голові, а чорнобиль, і не слину я вряди-годи випльовував (чомусь сьогодні текло її забагато), а полиновий тлін.

— Що таке біс, дядьку? — спитав я, хоч колись ми з ним про це вже трохи й говорили. — І чи маєш ти з цим поріддям до діла?

Чи допекли тобі? — спокійно спитав Кипріян.

— Тяжко допекли, — зітхнув я. — Світ немилий! Не знаю, що воно було, а стояло побіч і шепотіло до вуха.

— А ти його проганяв? — спитав дядько якось аж забайдужно.

— Не проганяв, — зізнався печально, слухаючи, як шарудить у мене на голові печальне зілля. Шарудить, і згинається, і висипає із суцвіть насіння, хоч тепер ще пора цвітіння, не плодів. І те насіння сиплеться мені в мозок і відразу ж пророста. — А як можна прогнати?

— По-всякому люди чинять, — сказав дядько Кипріян, знімаючи із шиї торбу з рибою і кладучи її на траву, та торба почала ворушитись уже в траві, вигинаючись і стріпуючись. — Одні заклинають: "Згинь та пропади!", — інші хрестяться, а розумні чинять не те, що він нашіптує, а навпаки. Тоді, кажуть, зника…

— Але що таке біс, дядьку? — з відчаєм спитав удруге я.

І тут Кипріян розказав мені те, що колись почав тільки говорити, було це ще до початку цієї повісті, але не договорив. Людина, сказав він, це не те саме, що собака (я здригнувся при цьому: "Знову собака!" — подумав), чи кіт, чи худобина, чи звір: це істота двоєстовна: з тіла і з душі складена. Тіло її живе за тими ж законами, що за ними живуть і тварини, і звірі, і птахи, і кожна комашина в світі, а душа в людини ламка і многолика, з добродійних і лиходійних начал складена. Отож через помисли, чуття, бажання, потяги, пристрасті вона ламається на частки, і ті частки набувають кшталту невидимих єств, котрі живуть у людині, як у посудині, а часом із неї виходять. Що значить лихий учинок? Це створення біса чи ж бо чорного янгола, який виходить із людини. Що значить добрий учинок? Це створення світлого янгола, який також виходить із людини у світ.

— Коли людина мститься, — сказав дядько Кипріян, — з неї виходить біс помсти, коли людина ненавидить, з неї виходить біс ненависті, коли людина вбиває, з неї виходить біс смерті. І навпаки: коли людина жалує бідного, з неї виходить янгол співчуття, коли людина зичить іншому добра й допомагає йому, з неї виходить янгол доброти, коли людина любить, з неї виходить янгол любові. Що ж таке любов двох істот? Це з’єднання в дусі янголів любові. Що таке ворожнеча для людини? Це з’єднання в дусі двох бісів ненависті.

— Отак людина живе, — спокійно й трохи печально повів мені дядько Кипріян, — і проздовж життя душа її безконечну кількість разів ламається, а коли людина вмирає, це значить, що душа її доламалася до решти і вже не може плодити ані чорних, ані світлих янголів. Через це й кажемо: є світ невидимий, творений нами, і світ видимий. Світ видимий, творений нами, — це міста, села, будівлі, речі, одежа, приладдя й знаряддя, зброя й начиння — все нами зроблене, воно живе в часі часом довше людини, але, як і вона, приречене на загин. Світ же невидимий — це наші вчинки, дії, думки, помисли, добродійність і лиходійність, які існують у вічному запереченні, змаганні й боротьбі, з чого й витворюється вода життя, чи інакше сік життя, енергія; в одній людині бере гору лихе, в іншій добре, але немає людини тільки лихої чи тільки доброї; тільки добрий — не живе, а тільки лихий — гине. Отож, чим довше живе людство, тим більше чорних та світлих янголів вони творять, і всі вони вічні, бо чиняться із душ, які ламаються в часі. А всі складають велетенське розсічене коло, яке разом сплітають, і коли воно замкнеться, тоді й настане кінець світу, чи апокаліпсис. Тобто по краях того незімкненого кола збирається з одного боку потуга темного, а з другого — світлого, які, з’єднавшись, самозруйнуються.

— А тепер, — сказав дядько, — ходімо зваримо цю рибу, бо я ще сьогодні й не їв.

І коли варилась у казанку над вогнем риба, я розповів дядькові Кипріяну про своє кохання й про те, як тяжко образила мене Юстина, назвавши шолудивим псом.

— Подобаються тобі норовливі дівчата? — спитав дядько.

— Покохавши, не знав її норову, — сказав я.

— Оце і зле, ліпше б спершу її пізнав.

І він мені знову багатослівно розповів, що люди паруються за різними ознаками: одних зводять батьки, інші пізнаються самі, в одних інтерес майновий, в інших чуттєвий, на спалашній пристрасті збудований, а мало хто усвідомлює, що й тут треба зважати на промисел Божий, бо те, що Єва була вчинена з ребра Адамового, не треба розуміти буквально, в цій формулі закладено одну із таїн цього світу, що її іменують symbola, тобто це одна із тайнотворених фігур, притч і подобизн. Отже, кожен чоловік у цьому світі це Адам, розділений на часточки, а кожна жінка — Єва; відповідно кожен чоловік має створену для нього Богом пару, яку йому треба знайти, а парі відповідно підібратися, коли вони хочуть щасливо й погідно жити. Люди ж легковажать цей закон, сказав Кипріян, через що чоловік і жінка не в любові зчаста пробувають, а у війні, тобто ненависті, і з’єднання їхнє — не шукання погідного, а змагання ворогів, відтак любов часом уподібнюється до смерті.

Сказавши таке, Кипріян нахилився над казанком і по-' нюхав.

— Блаженно пахне! — сказав і приплющився солодко.

— Радиш покинути мені її й не домагатися? — спитав я.

— Воля твоя, — мовив Кипріян. — Коли сказала, що має жениха Христа, це значить, що лопи чи ченці збаламутили бідашці голову і вона готується До чернечого стану.

— Вона молода і вродлива! — вигукнув я.

— Але душа в ній може виявитися напівмертва, — сказав спокійно Кипріян.

Узяв ложку, зачерпнув юшки й посмакував, знову приплющивши очі.

— Чудово! — сказав, сласно прицмокнувши. — Найбільший смак, юначе, у простих стравах, але при умові, що людина голодна.

І він легковажно мені підморгнув.

(Продовження на наступній сторінці)