Але не відав я іншого: мої приятелі-писарчуки Онисим, Онисифор та Олександр, із дружнього-таки співчуття до мене й моєї любовної туги, самі пішли до дядька Кипріяна і попросили в нього помочі від себе, але для мене. Дядько ж, па їхнє прохання, дав їм мідяну дощицю, на якій було написано моє ім’я, а ще до того чарівні слова — про все лише згодом оповіли мені вірні мої приятелі. Отож минулої ночі вони нагодували Юстининого пса ковбасою, а дощицю ту вкопали під порогом Юстининого дому, через що й сталося те, про що оповім далі.
Коли йшов повз Юстинин дім, щось мене раптом зупинило. Звів очі й уздрів, що Юстинине вікно відчинене і в тому вікні стоїть і дивиться на мене вона. І як дивиться! Не зорить, а світить палким поглядом. І в мене потекла гаряча хвиля, солодка, одурманлива, в якій поринуло все: і смуток мій, і думки розважливі, і застереження, і роздумування — все те виблідло і стало неістотне, бо ми раптом з’єдналися очима, а на паркані всівся, не зважаючи на набите цвяшшя, голий крилатий хлопчина з перев’язаними стьожкою очима, тримав у руках лука, а стрілою пустив у мене й поранив, а перед цим, очевидно, стріляв і у вікно, бо я увіч побачив: стримить у грудях дівчини стріла, просто в серці, й починає проростати ростками й листками, а на місці оперення — квіткою-рожею, яка на очах розправляла пелюстки червоні, мов кров, і тремтіла на тих пелюстках роса, ніби крихітні очка. А друга стріла, як казав, пробила груди мені й почала так само проростати ростками і листками, а на місці оперення такою ж квітною рожею. І танцював на гострому цвяшші, яким оббито було вершка паркану, веселий голий хлопчисько, і реготав зовсім так само, як Онисим, квокчучи, мов півень, і так само, як Онисифор, тоненько хихикаючи, і так само, як Олександр, гохаючи, ніби у тимпан бив. І мені здалося, що між мною й тим вікном та Юстиною у вікні прокладено кладку, що досить зважитися — і я нею просто піду, щоб упасти в її обійми й пропасти.
І тут сталося щось таке, що вже ніяк не вкладалось у мою бідну голову. Юстина раптом застогнала пристрасно і сказала не так уже й голосно, але досить, щоб почув, сказала, чи застогнала сласно, з не своїм хрипким, похітливим видихом:
— Ходи злучимося, псе шолудивий! Ходи!
І засміялася негарно й бридко.
Я ж стояв, ніби правцем битий, очі мої зробилися, ніби колеса, бо такого аж ніяк не сподівався від дівчини, якій у цнотливості не відмовиш, та ще й такої, що готувалася стати Христовою нареченою, умертвивши для похотей тіло своє.
І сталося ще більше, і ще дивніше, і ще дикіше. Дівчина рвонула сорочку на грудях, і звідти випали великі, круглі, соковиті перса із настовбурченими сочками.
— Дивись! Дивись! — сипіла вона, і її обличчя аж скорчилося чи від страждання, чи від бажання, чи від пристрасті. — Чого став бовдуром? Іди сміло: нема батьків!
Але я не міг і вудом порушити, і пальцем кивнути. Тоді вона нагнулася й почала скидати з себе сорочку, а за мить стала у вікні зовсім гола. А що я вперше бачив оголену жіночу плоть, язика мені ніби вбило в горло, і аж задихатися почав, і пасмуги пішли перед очима.
— Ходи! — хрипіла вона пристрасно. — Ходи! Ой, не можу більше терпіти! Ой, хочу, щоб ти прогнав диявола, бо він тут, тут!
І вона схопилася за соромне місце й розхилила його. Невидима сила турнула мене в плечі, хтось ніби й позаший ударив. І я кинувся до хвіртки, зовсім втративши тяму.
Але хвіртки не встиг відчинити, бо сталося нове несподіване: Юстина зойкнула: "Ой Господи, що це зі мною?" — лице її спотворилося, тінь пробігла по ньому, очі погасли, а руки схопилися за раму й миттю зачинили вікно. І впала там, за склом, важка тканина завіси, сховавши від мене те чудове видиво.
І не було вже на паркані того сліпого, голого хлопця із перев’язкою на очах, не було нікого, лишень щасливо гавкав у дворі, почувши й пізнавши мене, пес. І я згадав науку дядька Кипріяна про одиничне й сугубе, одиничне може випадковим бути, а повторене вістить, що все й справді є. Отже, двічі являлася мені так Юстина, двічі висловлювала пристрасть до мене, двічі зманювала й очаровувала, а це значить, що дядькові чари виявилися не такі вже й безсилі. Але що тут діє: чи самі чари, чи дівчина й справді запалилася коханням до мене? І що маю тепер чинити: знову забалакати до неї чи й найняти музик, одягти вінка на голову і на очах усієї вулиці рушити, щоб з’явити й оголосити дівчині свою любов і схильність до неї? Я ж боявся іншого: дівчина від дядькових чар у запамороченні пробуває (недаремно мені привидівся той хлопець із луком), а що буде, коли запаморочення мине? Тоді битиме в мене на голові сковорідки, а я ганятимуся за нею з палицею: чи ж такого щастя хочу й прагну? Тому зітхнув скрушно й подався додому в надії, що дядько ще там, — у цій непевності не міг обійтися без нього, його ради й слова.
Проте дядька вдома не застав, він уже повернувся до лісової кущі. І чомусь од того я зовсім не опечалився: в грудях у мене переливалася смарагдова перламутрова вода, і мені, незвідь-чому, захотілося співати — не сумувати, перевідчути те, що трапилося на вулиці, а не роздумувати над тим, що може статися. Отож не поспішив услід за дядьком, а націдив собі кухля меду, сидів із ним у садку, і в мені все заспівало: і серце, й очі, й обличчя, і вуста:
Ой люблю я хорошую дівоньку.
Тиха вода, бистронький Дунаю!
Ой я її люблю, вона мене не любила, бистронький Дунаю!
Прошу чарівника, щоб зілейка дав.
Ой тиха вода, бистронький Дунаю.
Заказав-бо чарівник зілля за Дунаєм.
Тиха вода, бистрий Дунаю!
Співаючи, присолоджував вуста гарним питним медом, і гарячі струмки пливли мені від серця в руки й ноги, і руки мої вимахували, а ноги притупували, і я врешті-решт засміявся всім лицем.
Але раптом мене щось остудило. Здалося, що хтось за мною підглядає, а розплющивши очі, побачив, що неподалік стоять, вилаштувавшись вряд, Онисим, Онисифор та Олександр, і перезираються поміж себе, і в кожного надто вже хитре й лукаве лице.
— Гей! — сказав Онисим. — У тебе все гаразд? Ну, я про те!
— Чи ж допомогло? — спитав Онисифор.
— А може, він, хлопака, просто очманів? — спитав Олександр.
— Очманів, — сказав я, прикладаючи до рота кухля. — А може, здурів. Чудово очманів та здурів, товариство! А знаєте, чому?
Вони знову лукаво поміж себе перезирнулися.
Е! — сказав Онисим. — Закоханий і надвережений — одне! Пропав хлопака ні за цапову душу!
— Не пропав, а лише пропадаю, — сказав я і ковтнув хмільного питного меду.
Розділ XI
Залишив друзів-писарчуків у садку, сам же спустивсь у льох, наточив меду в глека, цей мед ще приготувала моя покійна матінка минулого літа, вмерла ж вона восени, узяв ще три кухлики і, сидячи в садку та й слухаючи солов’я, котрий на ту нагоду заспівав, розповів про Юстину і про те, як вона на мене дивилася (про те ж, як роздягалася, промовчав), і що це можна розтлумачити тільки в один спосіб: не байдужа вона до мене.
А ми, — сказав Олександр, — знаєш, чого до тебе прийшли?
— Добру річ надумали, — підхопив Онисифор. — Але коли в тебе з Юстиною все гаразд…
— Скажемо, коли буде негаразд, — підморгнув Онисим.
І вони заіржали, як три молоді конячки.
Я ж потягував із кухля мед, і замріяно дивився на дерева, і слухав солов’я, голос якого і зараз нагадував Юстинин (але не той хрипкий і похітливий, коли зманювала мене), і мені так тепло й ліниво-радісно було на душі.
— Нічого доброго придумати не можете, — сказав я приятелям-писарчукам. — Хіба якого коника викинете. А я вже того не хочу. Оце вип’ю цього меду, — вуста мої всміхнулися якнайщасливіше, а може, якнайдурніше, — і піду шукати зустрічі з нею.
— А коли в тебе нічого не вийде, — гаряче сказав Онисим, — клич нас, і підемо під її вікна поспіваємо. Отако: Онисифор — як козел, Олександр — як осел, а я — як жаба-арциболот. Слухай!
І він зробив очі щілункуватими, витяг шию, надув щоки і почав скрекотати і сюрлюкати, як достеменна жаба. І чи то мед так на мене подіяв, бо й справді побачив жабу, здоровецьку, зелену, із мішкуватим волом, яке рухалося і здригалося. Побіч жаби сидів цап із білою бородою і з рогами, загнутими взад, розтулив пащеку і тремтливо замскав, повторюючи мелодію зачатої жабою пісні. Замість Олександра постав невеликий ослик, що звів тупу морду до неба, змахнув нею й великими вухами і закричав: "Іго-го!" — виглядало це мов приспів до пісні.
Я реготав так, що ледве кишки не виблював разом із випитим медом: такі вони смішні були, мої друзяки-писарчуки, і такі щирі в своєму прагненні допомогти мені, аж готові йти на капості, щоб нашкодити дівчині, коли б вона відкинула зальоти такого славного хлопця, яким є я. Тож я просльозився із зворушення, обійняв спершу жабурчика Онисима і чоломкнув його в щоку (бр-р-р, холодний він був, аж здригнувся я), тоді обійняв і поцілував у щоку цапа (бр-р, бридкий він був, сморідний, аж духа мені забило), тоді обійняв за шию осла і хотів поцілувати його в щоку, але той якось так повернувся, що чоломкнув його просто в губи, ггіби в болото лицем ткнувся (неприємно це було, бр-р-р!), відтак розправив груди колесом, подивився на них по-соколиному і відчув, що весь зелений стаю від хмелю, соку, зілля, які розбуяли в цю мить навколо.
— То, може, й ми підемо з тобою на ту зустріч? — спитав жабур, себто Онисим.
(Продовження на наступній сторінці)