— А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? — зчудувався Сашко.
— Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.
Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду — єдиної гарної речі в її хаті.
Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.
— Уявляєш, — сказала з видимими нотками обурення. — Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. — Мене це жахливо обурило, жахливо!
Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона — тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.
Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані — видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта — прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний — на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.
Шановна Поліно Степанівно!
Не знаю, чи випадає мені писати цього листа, тобто чи маю я на те моральне право, але не написати мені також неможливо. Я завжди відчував провину перед тобою і сином нашим, але час минав, моя провина усугублювалась, і я розумів, що в мене з роками стає все менше шансів її позбутися. Зараз я пишу коротко, бо не можу вгадати, які почуття викличе в тебе цей мій лист. Справа в тому, що в моєму нікудишньому житті склалася така ситуація, коли можна спробувати використати єдиний шанс, щоб свою довголітню вину не загладити, ні, я розумію: всі оці роки, які минули, не викреслити єдиним розчерком; вони — прірва, якої, можливо, ніколи не перейти, але тільки зараз я можу спробувати щось чи якось тут зарадити. Пишу просто й без хитрощів: життя моє після того, як я покинув свою справжню родину, не склалося. Не мав щастя, але не мав і сили, щоб удруге поламати сім’ю. В мене з тією жінкою народилося двоє дітей, вони вже дорослі, а покинути двох, щоб прийти до одного, я не мав морального права. Отож, як не гірко мені жилося, тягнув лямку і свій обов’язок батька виконував у цій своїй другій родині справно. Вам не допомагав з двох причин: ланка моя, знаючи про це моє бажання, оголосила мене любителем випити, забирала зарплату, і я ніколи не мав на руках вільної копійки. Тепер моя жінка померла, діти мене не люблять, бо мати їхня прищепила їм до мене зневагу. Оце і є той єдиний шанс, на який я розраховую. Тобто дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, що ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину і не відкинеш моєї прохальної, покаянної руки. Додам до цього ще одне: все своє життя я жалкував за тим, що приніс тобі й дитині нашій велику кривду. Бажаю спокутувати її і спокутувати свою вину, хоч не відаю, чи це можливо. Коли неможливо, викинь цього листа й не май супроти мене серця, бо я вже покараний тим, що діти мої виганяють мене з дому. Пенсія в мене маленька, ощадної книжки не маю, отож не можу принести з собою нічого. Є тільки одне моє бажання побачити вас і попросити вибачення.
Завжди твій Іван Павленко
Мати стояла в позі полководця, перед яким розгортається генеральна баталія, сині оченята її були, як лід.
— Що на це скажеш? — спитала переможно.
— Скажу: мій сон щось та й значить, — відповів Сашко. — Йому, очевидно, не позаздриш, раз написав такого листа. А що скажеш ти?..
— Що він шельма, — скоромовкою заговорила мати. — Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова. Що він, ще зі мною живши, не про сім’ю дбав, а про розваги. Що в нього друзяки були на першому місці, а сім’я — десь у кишеньці для годинника. Не все можу тобі розповісти, але невірний мені був ще до заміжжя. Зараз він проливає сльози й кається, але тільки тому, що там добре його знають і прищемили.
— Така ти немилосердна?
— Немилосердна, — сказала мати, і вуста її раптом здригнулися в усмішці. — А більше рада. Рада, що він заскавучав, як пес, котрому наступили на хвоста.
— І нічого йому не відпишеш?
— А ти гадав, розплачуся й побіжу назустріч? Ач, яку милість мені виявив! Не озивався тридцять п’ять років, а тепер ощасливив!
Її вуста затремтіли, а очі стали двома шматочками болю.
Сашко сидів на канапі, розкинувши на сидінні руки, й дивився у вікно.
— Той сон, — сказав він, — не виходить у мене з голови. А може, йому й справді зовсім зле?
— Ясна річ, зле, — сказала мати, вмощуючись на ослінці. — А хіба Конику-Стрибунцю, який дострибався до морозів, не було зле? Але кожен повинен за свої діла відповісти.
— Мені завжди здавалося, — сказав Сашко, — що той вірш… ну, не зовсім доброї моралі. Розумієш, адже там ідеться про митця, якого не сприймає світ практичний і діляцький. Митця, який все-таки прикрашав своїм співом і танцями життя і світ.
— Не вигадуй дурниць, — різко відказала мати. — Твій батько ніякий не митець, а гульвіса й шельма. Отож і проливає тепер крокодилячі сльози. Але я не така простачка щоб у них повірити.
Сашко дививсь у вікно і раптом згадав далекий шкільний вечір, який організувала його ж таки мати. Для того, щоб утворити кін, стягли в кінець коридору столи й застелили їх червоною тканиною. Позносили з усієї школи стільці й утворили ряди. Йому мати, тоді ще зовсім малому, доручила прочитати вірша Леоніда Глібова "Коник-Стрибунець", перед цим довго його тренувавши й розказуючи на яких словах робити наголоси. Він вийшов на той кін зі столів, а стіл, на якому стояв, похитувався; отож він, похитуючись разом зі столом, не продекламував, а прокричав того вірша в юрбу школярів, які, наче рій, збилися у щільно спресовану масу. Та маса ворушилася, смішкуючи, балакала, а він на хиткому столі кричав свого вірша, а коли зійшов під ріденькі оплески додолу, мати гаряче пригорнула його до себе, а що сталося це на очах того смішкуючого рою, Сашко із жахом усвідомив, що пропав, адже тепер його довіку прозиватимуть Коником-Стрибунцем, що й сталося. І тільки тепер він збагнув, що мати тоді не випадково вибрала для нього саме цього вірша, адже його зміст відтоді засів у ньому гвіздком; зрештою, ота маленька декламація була помстою тому-таки невідомому Іванові Павленку, фотокартки якого було знищено в їхньому домі за винятком отієї мацюпенької, котру він випадково розшукав в одній із материних шухляд, — збереглася вона там не тому, що мати тримала до батька задавненого сентимента, а тому, що фотокартка забилась у щілину між фанеркою дна й стінкою шухляди, біліючи загнутим крайчиком. Забрав ту фотокартку, хоч не був до кінця переконаний, що на ній (потертій і подряпаній) зображено таки батька. Але йому потрібно було мати батька, як і кожній дитині, й він часто тайкома роздивлявся ту дрібну парсунку, намагаючись збагнути дитячим розумом, чому людина, маючи сина, зовсім долею того власного пагона не турбується? В школі ж він став Коником-Стрибунцем, а найбільше досаджав йому тим Вовка; зрештою, саме через те й почалась ота знаменита бійка між ними, яку й досі згадують вони обидва. Він не перестав бути Коником-Стрибунцем і подолавши Вовку, та й тепер цей віршик викликає в ньому болючий спазм, бо він, попри все, не поділяв нещадного осуду, якому піддано було нещасного співця й танцюриста — можливо, й це було його своєрідним самозахистом.
І тільки тепер раптом зрозумів, що мати, виставляючи його на того хиткого стола, мала й свою потаємну мету, вона хотіла не тільки, аби вірш запам’ятався синові, а щоб мораль його стала синовим переконанням, адже вивчені в дитинстві вірші не забуваються — то була одна із материних помст тому, котрий на все життя її непростимо образив.
— Він стояв у тому сні на смітнику, — повільно проказав Сашко, — покривавлений і нещасний. Хотів звестися, але не мав сили, тільки дивився на мене й плакав.
— Не розумію одного, — різко сказала мати. — Ну, гаразд, він тобі приснився. Але як ти пізнав, що це твій батько, ніколи ж бо його не бачив?
Тоді він розповів про паспортну фотокартку, яка забилась у щілину в її шухляді, про те, що тримає світлину й досі в себе і, хоч вона пожовтіла й на ній не роздивишся до ладу того, хто сфотографований, але вгадати образ таки можна. Не диво й те, що він постарів, зрештою, чого в сні не привидиться! Він бачив того чоловіка і знав, що то батько, та й називав його той чоловік сином.
— Казна-що, — сказала мати. — Не треба надавати снам значення.
— Але, по-моєму, ти сама надаєш снам значення, — лукаво сказав він. — По-моєму, надавати снам значення — одне з твоїх улюблених занять.
Але мати зараз нездатна була сприймати його гумору — залишалася серйозна.
— Я дала тобі прочитати листа, — сказала вона строго, — не тільки тому, що він тобі приснився. Як не є, а він твій батько; можеш, коли хочеш, прийняти його до себе.
(Продовження на наступній сторінці)