Це було так недавно, а може, й давно; залишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні, не течуть, а спалахують — такі собі порвані клапті, які все-таки були його життям, були подіями, думками й пристрастями. І його, Сашка Войцехівського, дитинство — теж ніби клапті, і він, як і всі на цьому білому світі, любив часом роздивлятися їх. Заплющував очі й бачив, уявляв, згадував: усмішки і сльози, сонце й дощ, літо й зима Але це було так давно, з тих клаптиків, здається, не зшити ніякої історії — такі собі звичайнісінькі спалахи. Одначе вони продовжують жити у свідомості, не покидають його, як і всіх; навідуючись, невідь-чому тривожать і відгуються тонким, як звук струни, болем Тоді Сашко чинить так: сідає в крісло перед вікном, щоб бачити сірі, повиті дощовою мрякою краєвиди, наче в якомусь особливому кінотеатрі; на вуста його набігає смутна усмішка — прошу, шановне товариство, сеанс починається!..
Семенюк, звали його Вовка, здер Сашкові з голови шапку, його стареньку зимову шапчину зі штучним сірим хутром, яке вже наполовину вилізло, підставив під його ж, Сашковий струмок, коли той став до паркану. Її було споганено, оту стареньку облізлу шапчину, яку мати купила на товкучці. І Сашко заплакав. Він ішов додому й гірко заливався слізьми. Вовка ж стояв серед дороги і аж боки рвав.
— Ага, ага дістав! — кричав він на втіху собі й хлопцям-роззявлякам, для яких все те й чинилося. — Коник-Стрибунець! Коник-Стрибунець!
Отак він реготався, а разом з ним реготались Олексій, Льонька й Вовка Карташевський.
— Чого це ти з голою головою, — спитало кругле сусідське обличчя, власне таксистиха, але Сашко не відповів. Він ніс споганену шапку, сльози мерзли в нього на щоках, а він ще мав підстави боятися, що дістане за шапку вдома. Адже тоді, коли мати прийшла з товкушки, така вона була смутна й принишкла, кинула оте диво шапкарського мистецтва на отоманку й сказала: "Яка не є, а на дві зими вистачить. Чуєш, на дві зими!" Він ішов, відчуваючи, як мерзнуть на щоках сльози й думав: "От тобі й дві зими!"
Поліна стояла в дворі з мискою з-під зливків, які перед тим виплеснула у сніг на городі, вибивши в тому снігу нерівну сіру, торочкасту ямку, невеличка, з печальними очима, стояла й надчікувала сина, адже не щодня він повертався додому простоволосий. Напрочуд не сварила сина, а пригорнула поривисто до грудей і прошепотіла там над головою, ніби вітер пробіг:
— Бідне моє! Знову тебе образили — чому вони такі безсердечні!
Сашкові знову захотілося заплакати, але він стримався. Вивільнився з материних обіймів, бо подумав: оті хлопці, котрі з нього сміялися, оті дрочиляки, можуть стежити за ним, а ці материні обійми стануть для них ще одним приводом для кпинів.
Стояла зима. Чудова біла зима. Сніг гарно порипував під ногами і чарівливо поблискував. Блискітки чудово вигравали, чудово мінилися, а може, це було від того, що очі його покриті водяною плівкою? Він дивився на світ, малий, простоволосий, той, котрого дражнять Коником-Стрибунцем, а побіч завмерла з мискою в руці мати; поруч стояло вікно, розкреслене рамою на чотири шибочки — ось вона, одна із малих завмерлих хвилин, палахкий клаптик, який чомусь не перетворивсь у сірий попіл.
Так, це було давно, хоч і недавно. Все сплуталося, спопеліло, потемніло, стало ніби й непотрібне, але ця картинка цупко тримається пам’яті й палає перед його внутрішнім зором — чи не тому, що вона зв’язана з чимось важливішим у його житті, адже воно, те життя — така дивовижна сув’язь ниток, сувоїв, уривків і яскраво освітлених сонцем картин. Отак вони пливуть, власне, не пливуть, а спалахують, оті краплі, а він відчуває химерно й болісно себе колишнього, себе неіснуючого — порвані шматки дорогої, але вже обстриганої тканини…
Наступного дня все повторилося, бо й цього разу Вовка сміявся з нього, дрочився Коником-Стрибунцем, а Сашко тільки дивився на нього, і єдине, що міг, не заплакати й не оганьбитися перед цим покидьком. Вовка був сильніший і старший, Сашко не мав анінайменших шансів його перемогти, знав це він, знав Вовка й хлопці, що стояли довкруж з роздертими у блаженному усміхові ротами. І він, може б, повернувся й пішов геть, коли б щось тонке його не затримало. Щось тонке — це ледь уловима засторога у Вовчиних очах; щось тонке — це гострий насторожений позир, яким той більший і старший вряди-годи кидав на Сашка. Добре відчував оцю Вовчину непевність, бо попри все той, сильніший і старший, теж був не без ґанджу.
"Ага, — подумав Сашко і стис кулаки. — Ага! Він усе-таки боїться! Ану, Конику-Стрибунцю, ану стрибни!"
Отак воно й сталося те, від чого хлопці аж роти пороззявляли. Сашко скочив до Вовки і зопалу вгатив йому в обличчя. Супротивник захлинувся від злості, здається, він таки не сподівався такого, а Сашко заліпив йому ще одного ляпаса. Світ навколо повився червоними смугами; Сашко перестав відчувати, що чиниться навкруги, він місив кулаками Вовчину пику, а Вовка й собі не дармував — нещадно лупив Сашка; в обох були розквашені носи, в обох каламутніло в очах, але вони завзято махали кулаками, лупили куди потраплять, не розуміли й не відчували нічого; каламутна злість спалахувала червоними виплесками — палюче, каламутне марево. Кров крапала на одежу, а хлопці, оті роззявляки з утішно розверстими ротами, оточили їх колом, і їх було вже так багато, як бджіл, — нюхом чують такі оказії.
— Бий… так-так! — кричали вони тонко. — В дихало його! Вовка!.. Сашка!.. Так, так… Бий його… В дихало!
Розтяг їх дорослий. Дав одному й другому поза шию, і Сашко кинув оком туди, де стояла його хата І сьогодні мати стояла з порожньою мискою, ні, поклала ту миску на сніг — біла кругла пляма з чорним обідцем на білому снігу, й поспішає сюди. Сашко зирнув на супротивника Той, сильніший і старший, зігнувся в три погибелі й червоно випльовував на білий сніг свій авторитет. І хлопець зрозумів, що в цьому світі сталося щось велике, а може, й більше за велике, бо його раптом гойднула шалена хвиля. Рот його роздерся в чорному крикові, і він, отой миршавий Коник-Стрибунець, сам, не тямлячи, що чинить, кинувся знову на ворога, того, котрий уже не був більший і сильніший. Несамовито лупив його, сильнішого й більшого, котрий стояв зігнутий у три погибелі, і хлопці знову закричали й загоготіли:
— Бий!.. Так його, так! У дихало!
А на снігу була кров, і той старший, що й першого разу, знову розтяг їх, відволікши Сашка за коміра й давши йому поза шию. Той дорослий сказав:
— Ото дурна малеча! Чи ж ви показилися?
Мати вже бігла до них щодуж, а той дорослий усе ще трусив, витрушував Сашка з пальта Потім рука розтислася, Сашко упав на всі чотири, а коли підхопився, дорослий уже йшов дорогою, великий, лахматий, незнайомий, бо то й був незнайомий, якийсь чужий дядько, котрий з’явивсь у його житті тільки для того, щоб вчасно схопити його за коміра й витрусити з нього отой дикий шал, скажену пристрасть, яка з’являється у кволого й малого Коника-Стрибунця, бо він уже зовсім не кволий і не малий, бо він уже й не Коник-Стрибунець, він уже щось у цьому світі доказав.
Поліна була вже зовсім недалечко, а він умився снігом; Вовка з дороги зник, щось захоплено ґеґотіли хлопці, як гуси, — ясна річ, що похваляли його. Усміхався на обидві щоки, і з його рота вибулькувалися слова самопохвальби. В цей час і вскочила між хлоп’ячу юрбу його мати, схопила за руку й потягла, а хлопці порозтікалися по вулиці як вода — отак були й позникали раптом: не було їм уже тут інтересу. Та й який може бути інтерес, коли зникли обидва заводіяки.
— Чого ти від них не тікав? — казала сердито мати, тягнучи його за руку, вона була переконана, що й сьогодні її синка відлупили. Він же йшов, власне, майже біг за матір’ю й усміхався на обидві щоки, хоч із носа в нього витікала червона смужка — така яскрава на яскравому сонячному тлі, та й сніжка, яку тримав у вільній руці, так само червоно палала.
— Горе ти моє! — казала мати, зовсім не помічаючи його усмішки. — Коли вони перестануть із тебе знущатись?
— Вони вже не будуть із мене знущатися, мамо, — сказав, нарешті, й він. — Цього разу я йому дав!
А потому вони їли капусняк, і мати не вимовляла йому й не дорікала, хоч у нього лоб був замазаний йодом, а на щоці темніла подряпина, а з носа визирала ватяна кляпка; вони сиділи одне супроти одного: Поліна кидала вряди-годи на сина позира, а він повільно, навіть розважно носив ложку від миски до рота. І от саме в ту хвилину, коли вони, може й уперше, відчули поміж себе особливу близкість, а може, вперше відчула вона, що побіч сидить не просто квола немічна подоба її, а щось і від того, котрий мав би бути з ними, а котрого не було; отож саме в той момент вона з’явила йому одну зі своїх сокровенних таємниць. Поквапним, полохливим голосом розповіла, що їхній батько їх покинув і невідомо: живий він чи вбитий, що десь там зв’язався він з якоюсь хльоркою (Сашко не зовсім зрозумів це слово) і був настільки нахабний, що написав про це їй.
Хлопець раптом звів очі й побачив червоне, набрякле лице, уздрів якусь незнайому жінку перед собою, уста її й підборіддя тремтіли, очі стали червоні, а вії збилися, зліпилися по кілька волосин. Все це він побачив і злякався, бо та історія, яку тільки-но вислухав, ще не дійшла йому до свідомості, він збагне її трохи пізніше; зараз же він перелякався, бо ніколи ще не бачив такого дивного й страшного материного лиця.
— Що, мамо? — прошепотів він.
(Продовження на наступній сторінці)