І він того черв’яка зачавив. Спершу з Олексієм у столярці, озираючись, щоб не застукали, а після роботи вже сам, бо виявилося, що черв’як ще не мертвий: знову заворушився, як гадюка, навіть шипіти почав. І Льонька влив у його пащу цілу чвертку, цього стало досить, щоб черв’як захлинувся, залився спиртом та й щасливо здох, перед смертю марячи чудовими снами; отож після таких операцій Льонька йшов, відчуваючи себе тоненьким, як голка, і пласким, як віконне скло, і таким же прозорим, і здавалося, що в те скло вмерз, як у лід, здохлий білий черв’як; і хоча був проспиртований та й у скло загнаний, почав розкладатись і смердіти падлом; а Льонька йшов дорогою, не бачачи її, аби йти, покладаючись, як кінь, на інстинктивний досвід ніг: кудись вони його та й заведуть, а очі його були ніби маленькі казанки й диміли тим, що в них варилося, а зварювалися в тих казанках хати, дерева, дивні істоти у спідницях, що цікаво на нього зирили, собаки, кури, якийсь мотоцикліста, що промчав повз нього, якась машина, але ні, машина була інвалідська, і визирав із неї, як з будки пес, їхній вуличний інвалід, про якого тільки й знали, що їздить в інвалідській машині, а більш нічого. Отож із казанків очей його підіймалася пара, через це весь світ бачив задимлений, а ще невимовно бридко гнив у його грудях убитий черв’як; а ще з рота його виповзали й викочувались якісь слова, хоч він думав: поспівує, і кожне слово нагадувало геометричні фігури, ті, які вчив у школі: трикутники, чотирикутники, паралелепіпеди, прямокутники, куби, призми, конуси і всяка інша чортівня; відтак і голову свою відчував як зрізаного конуса, але нижньою частиною догори; і була його пісня, так само і страви, що варилися в казанках очей, гірко-солоні на смак, а ще й переперчені понікуди — отак дивно видозмінено повертався Льонька додому на втіху всім пащекухам околиці, а найбільше Броні, бо так, гадала вона, її зневажений чоловік перебіситься, і все знову увійде у звичну колію, принаймні на те сподівалась. З іншого боку, відчувала й не зовсім гарне задоволення, що зуміла так розстервенити Льоньку, бо те, що він кваша-квашею, давно її дратувало.
6
Було в той місяць тихо й тепло, сонце ще не палило гаряче, а тільки гріло. Від того барви ставали ніжні й тендітні, і все улагоджувалося, прагнучи погідно поєднатись. Відчував те, дивлячись у вікно, бо в грудях у Льоньки застигло щось сіре й завосковіле, щось у ньому таки вмерло й зламалося, нещодавно дороге й любе — віддалилося так, що не міг того повернути. Шукав зачіпки, аби не стовбичити біля закуреного вікна, тож погляд його впав на паркана, яким огороджувалося Бронине обійстя — було там кілька щербин, а кілька дощок увіч прогнило. Це, зрештою, збудило його й вивело із заціпеніння. Вийшов із комірчини, рипнувши дверима, і цей рип голосно розлунився порожнім домом — Броні, як повелося останнім часом, вдома не було. Вдихнув п’янкого і запашного повітря й побачив, що дерево, яке росло біля сараю, гарне, що воно щедро залите цвітом, а довкола басовито гудуть бджоли. Обійшов паркана й виламав дошки, що їх треба було замінити. Відтак вперше за довгий час відчув отой робочий ритм, який захоплював його і з якого вже не міг вийти, поки діла не завершував. І як завжди, коли починав працювати з деревом, тепла злагода повила його — забув раптом свою уразу і про те, що тепер у нього замість крові холодна вода. Запрацював пилкою та сокирою, і щерби в паркані одна за одною почали зникати, засвітившись свіжим деревом, ніби вставні зуби. Бив молотком, і цвяхи покірно входили в дошки, завзято пиляв, і з-під пилки віялами розсипалася тирса. Оті звуки пилки та стукіт молотка донеслися до будинку, в якім сиділи на той час Броня з Людкою, і вони раптом обірвали мову, і шиї їхні стали довгі, а очі насторожено-уважні, як у курок, котрі відчули небезпеку.
— Шо воно таке? — спитала Людка. — Чи не Льонька це твій?
— По-моєму, да, — мовила Броня, і серце в неї стрепенулося щасливо. — Бач, — підморгнула приятельці. — Помогло! Стояв би той паркан ще кілька років нечинений.
— А чом думаєш, що він паркана чинить? — спитала Людка, бо з хати того не могли бачити.
— А, — легковажно сказала Броня. — Це коли на нього находить, то роботу собі шука. Шоб, каже, розігрілася кров.
Людка засміялась, і уявила собі увігнану в дірку Льоньчину постать, що вигнулася, наче значок параграфа.
Броня ж відчула, що цього моменту пропускати не варто, тому покинула подругу й пішла вниз крутим спуском, бо побіч зі зловтіхою мала вже сподіванку, що чоловік перестане дутися, адже вона давно вже відійшла та й прати не треба було, хіба сердило те, що сердиться він. Водночас жила в ній і неясна тривога, бо ще ніколи, відколи живуть разом, не тяглася сварка так довго. Може, через це вона зупинилася біля чоловіка, який сидів задом на п’ятах і щосили гатив у дошку молотком, сподіваючись, що той до неї заговорить. Але Льонька й оком не повів у її бік, а порався біля дошки, ніби та була щось живіше від жінки. Це розсердило Броню, всміхнулася криво й рушила додому — кортіло перевірити, чи торкнувся приготованої їжі. Але їжа стояла неторкнута, і сіре з чорним знову наповнило їй груди — пожаліла, що завчасно покинула приятельку, адже все у хаті було неживе. Потулялася туди і сюди й відчинила шафу, щоб передивитися одежу. Але одежі не стала переглядати — нецікаво. Підійшла до вікна й побачила чоловіка, який поклав дошку на ослінця, припер її коліном і завзято пиляв — тирса струменями вилітала з обох боків. Тоді її ще більше заїло, а коли це траплялося, в шлунку завжди з’являлися голодові спазми. Пішла на кухню й не розігріваючи, почала глитати з каструльки вермішелю, заїдаючи холодною котлетою, ковтала, а на кожен удар молотка за вікном якось чудно здригалася, власне ковтала саме в той мент, коли вдаряв молоток. Зрештою, їжа стала їй поперек горла, запила доброю квартою компоту, відтак вийшла та й подалася, вже не зупиняючись біля чоловіка, в той бік, де жила друга її приятелька, "культурна" Нора, аби повернутися, коли буде зовсім темно. За спиною знову ярісно загупав молоток, і вона мимохіть озирнулася, щоб пересвідчитись: чи дивиться їй услід. Але був зайнятий ділом принаймні й справді вигнувся ніби значок параграфа, тож тонка навкісна всмішка перекраяла Бронине обличчя й учинила з неї на мент почварку.
У цей час вийшов на прогулянку Олексій. Ішов так повільно, як це можна, руки мав закладені за спину, а в роті мирно тліла цигарка. Очі загусли, як і вечір, що десь так само, як він, вийшов з дому і поволі впливав в околицю. Вогником цигарки того вечора було сонце, що хилилося до овиду, й отак поволеньки вони ішли, Олексій та вечір, а що десь унизу гупало молотком, то одна Олексієва брова здивовано задерлась і вигнулася. Скерував свою надто повільну ходу туди, де гупало, і поки дійшов до Льоньки, сонце торкнулося небокраю. Відтак викурилася й цигарка, у нього й у вечора. Олексій виплюнув недокурка під ноги, той мав пожевріти на землі, як ще пожевріє трохи на окоємі сонце.
— Чудак ти чоловік, — сказав не без самоповаги Олексій. — Укалував цілий день, чи ж тобі мало?
— Тра паркана полагодить, — покірливо сказав Льонька.
— Ти подаєш поганий примєр, — сказав Олексій. — Галька мені тим парканом голову вигризла, а я не хачу. Я після роботи й за холодну воду не хачу братися. Чекай, кажу, на одпуск.
— Ну, то в тебе так, а в мене інак.
— Тепер вона мені тобою очі вибиватиме, — сказав Олексій. Через це кажу: подаєш поганий примєр. Ходім лучче партійку шибонем. Їй-бо, вріжу мата!
Льонька в цей час забивав цвяха, лупив щосили молотком, аж луна розходилася на цілу околицю, аж зупинялася, кудись пильно біжучи, якась загадкова особа в спідниці, і шия її ставала, ніби в курки, а рот приспускав нижню щелепу. Олексій ніби розминався: стояв і рухав ногами в колінах.
— Мені Борис-електрик одну комбінаційку показав, — сказав він. — Віриш, за три мінути мене роздумбасив.
— Хочеш і мене роздумбасить? — мирно спитав Льонька, приміряючи іншу дошку.
— Канєшно! Хоч, закладемся: роздумбасю, ставиш пляшку.
— Одну мені вже поставив…
Приятель не відповів, тільки глянув туди, де лежав його незагашений недопалок, той уже не курів; зирнув і туди, де заходило сонце, але сонця вже не було. І він знову втикнув між губи цигарку, припалив, випухкнув димом, а тоді збив її набік, щоб не заважала говорити.
— Брось це грязне дєло, Льонь! На кой чорт воно тобі нужно? Лучче з мене бери примєр. Бабам ніззя позволять сідати собі на голову.
— Паркана тра полагодить! — сказав Льонька твердіше, і його молоток знову почав бити лунко і завзято.
— Ти красоту природи нарушаєш, — сказав Олексій. — Тихо так, а ти молотком думбасиш!.. Пішли лучче заб’єм партійку!..
Але Льонька не відповів. Тоді його приятель зирнув у той бік, де біля кількох дерев з не меншим завзяттям розбивали тишу доміношники. Не хотілося туди йти, але тут застоявся, отож і рушив якомога повільніше й на обличчя його ліг такий вираз, який має вечір, спускаючись на землю.
7
(Продовження на наступній сторінці)