— Ну, що таке в нього сталося? — розсердилася куца Наталка. — Ну, загриз йому той вівчур пару кроликів, а знаєш, скільки їх у нього є?
— Скільки не є, а жалко…
— Мені сьогодні такий чудний сон приснився, — сказала куца Наталка. — Іду я так, значить, повз його хвіртку, дай, думаю, загляну. А звідти щось таке мале як скочить на мене! Повіриш, сів мені на плече, а потім ще й дряпнув, коли скидала. Глянь!
Вона підібрала волосся й показала запечену подряпину. Галька зареготала.
— Це, мабуть, тебе пес поцілував!
Куца Наталка посутеніла й зирнула на Гальку зизом.
— Треба на роботу збиратися, — сказала Галька. — Ввечері посидимо!
— Да, погода сьогодні хороша, — мовила куца Наталка й подивилася туди, де розгулював чорногуз із трьома воронами. Певне, він щось таки балакав із ними, бо весь час помахував головою.
— Ач, який мудрагель, — сказала куца Наталка, примружуючись. Кажуть, він і за людину не дурніший…
9
І ходив по березі чорногуз, саме там, де не було людей, зате водилося досить жаб та риби, яка запливала на мілке. Три ворони — гарні жони покірно сиділи на березі, посхилявши голови набік і чекали, доки їхній дивний чоловік не кине їм потрави. Чорногуз ловив жаб та й кидав їх жонам, а ті навіть кісточки ковтали. Зате мусили вислуховувати чорногузове буркотання, адже не був він зі своєї долі задоволений.
— І все-таки, — казав чорногуз, — не все у нас із вами добре. Не знесете ви яєць і не висидите пташенят, бо й пізно для того. Не побачу я, відтак, і тих, що мали б народитися од нашого з вами шлюбу.
— Зате ми не покинемо тебе, — сказала перша ворона.
— Авжеж, — притакнула друга. — Окрім того, мусиш радіти, що їмо твою їжу.
— Так, так, — каркнула третя. — З нами ти зовсім забув, що таке самотність. А чи ж цього мало?
Тоді закинув чорногуз дзьоба вгору й зирнув на небо, на якому сьогодні ані хмарини не було, й подумав він, що саме тому таке сіре на ньому пір’я — довго не було дощу. Відтак попросив він у неба дощу, бо коли не станеться того, не обмиє із себе бруду і його біле поступово зрівняється з чорним, отже, сам стане як ті його уявні діти, котрі мали б народитися од шлюбу з воронами…
Про це думала куца Наталка, сидячи на долішній приступці Гальчиних сходів; Галька в цей мент мовчала, бо задивилася раптом на двір, що лежав через дорогу. Там стояв, роздягшись до пояса, Олексій, зігнувся біля умивальника і обмивався. На порозі зупинилася його мати й щось говорила — Олексій вряди-годи повертав до неї мокре обличчя і щось одповідав. І здалося Гальці, що вони балакають там, у тому дворі, про неї, і всміхнулася вона поблажливо, адже не була злостива. Подумала і про сьогоднішній сон, був він чудний-пречудний: приснилося їй, що саме цей Олексій переступив її порога з рябенькою курочкою під пахвою, і рябенька курочка привітно поквоктувала. Галька навіть розуміти почала той квокіт, що линув із-під пахви мовчуна, — оповідала їй курка щось про ніжні почуття, приязнь та дружбу. Галька розсміялася, згадуючи той натхненний квокіт, аж повернулася до неї куца Наталка й зирнула круглими, холодними очима.
— Чого це тобі так весело стало? — спитала вона.
— Та от дивлюсь, як той бастрюк умивається. Мов кіт…
Але куца Наталка сиділа внизу й не бачила, як умивається Олексій. Вона насупила брови і глянула туди, де годував чорногуз ворон — гарних жон.
— Дуже милостива ти, як подивлюсь, — сказала куца Наталка, і собака глянув на неї крізь штахетини хвіртки, писнув тоненько й заматиляв хвостом. — Я йому ні за що такої ганьби не вибачила б…
— А хто тобі сказав, що я вибачила? — спалахнула Галька.
— Бо передумала в суд подавать, — різко сказала, ніби каркнула куца Наталка і розсерджено звелася, та й собака в неї того просив.
— Хто тобі сказав, що я передумала? — вже не так гостро вигукнула Галька. — Я тільки сьогодні туди не піду, бо в них сьогодні нещастя…
— Завтра ти теж нікуди не підеш, — сказала куца Наталка й відчинила хвіртку, де вже застоявся пес, який, побачивши, що господиня таки зважила на його прохання, аж під ноги їй постелився. "От хто в мене справжній друг", — подумала куца Наталка й пішла стежкою вниз, щоб поблукати по березі й назбирати собі на спідницю, а собаці на хвоста чергову партію колючого насіння…
Галька знову подивилась у двір навпроти, Олексій утирався білим, аж лискучим рушником.
— Я оце думаю, — сказала від порогу мати, — що це нещастя послано нам не спроста. Чує моє серце: винуватий ти, от тобі й віддалося…
— Таке скажеш! — без запалу озвався Олексій. — Може, піти їй у ноги поклонитися?
— Кланяться не тра, — мовила мати, — а вибачитися піди. Он ціла вулиця зараз проти тебе.
Але це було перебільшення: ціла вулиця, за винятком куцої Наталки, Гальки і їх самих, стояла в цей мент у черзі по сметану, молоко і копчену рибу біля обшитої зусібіч дошками будки. Ціла вулиця таки обговорювала вчорашню подію, але єдності у своїх судженнях не мала. Ті, котрі жили на чітному боці, казали, що має рацію Олексій, а ті, котрі жили навпроти, що права таки Галька. Тільки один маленький, який стояв у тій черзі останній, не казав нічого. Був він із долоню завбільшки і мав на голові таку густу й пелехату чуприну, що й личка не було з-за того видно. Він тримав в одній руці крихітного бідончика на молоко, а в другій ще крихітнішу баночку, прикриту білою, поліетиленовою накривкою.
10
Олексій узяв під пахву рябеньку курочку, тобто смирення своє, озирнувся на матір, яка стояла на порозі й відчув раптом, що в глибині його нутра знову заграли всі чотирнадцять струн — була то музика нелагоджена й смутна. І в такт тієї музики рушив він із двору, хоч як йому не хотілося йти. Ішов надто повільно, ледве плентаючи ногами, а біля хвіртки ще раз озирнувся. Але матері на порозі вже не було, і він опинився зовсім самотній на порожній вулиці. Далеко попереду, під горою, де продтоварна будка, стояла в черзі "вся вулиця"; гуляла по березі, ведучи за ланцюга пса, куца Наталка. Ходив по мілкому чорногуз, ловлячи для трьох ворон, що ніяк не могли насититися, жаб, а на високому ґанку сиділа смутно зігнувшись, круглолиця, як те сонце в небі, Галька. Вона дивилася на чоловіка, який виходив із хвіртки з рябенькою курочкою під пахвою. Була не першої молодості та Галька, але все-таки молодша за Олексія; вона подумала, що отак жили вони досі біч-о-біч й не помічали одне одного, а ще вона подумала, що давно вибачила цьому чоловікові — трапилося це ще вночі, коли їй приснилося те, що бачить увіч.
Олексій плентав дорогою, ніби була під ним стрічка, що рухалась у зворотньому напрямі. Йшов, але його відносило назад, і треба було йому хтозна-скільки часу, щоб подолати безконечну відстань між своєю хвірткою і високим ґанком, на якому ще зрання чекала на нього ця дівчина-жінка.
Він не дивився на неї, бо й чого було, раз не дійшов; зорив собі під ноги — на ту стрічку, що відносила його назад; рябенька курочка під його пахвою аж очі приплющила від такого заколисного руху, та й тепло їй було. Йому теж захотілося приплющитися й виповісти, не дивлячись, свої незграбні слова тій, кого він досі називав опришкувата, — завдяки цьому не подаватиме його в суд. Навіть пришвидшив ходу, щоб це сталося, а може, так йому тільки здалось?
Помалу зводив погляд, щоб подивитися на ту, яку мав перепрошувати; спершу побачив заросле шпоришем узбіччя й протоптану стежку в траві — вела та стежка до хвіртки. Потім побачив скобля, до якого прив’язувала пса куца Наталка, а тоді сходинку, на якій та куца любить сидіти. Озирнувся до річки, звідки вже підіймалася із псом та ж таки Наталка, мабуть вгледіла його і рябеньку курочку під пахвою — от і поспішала, щоб перешкодити тому, чого найменше хотіла. Він знав, що гаятися годі, ще хвилина-друга, і та куца жінка сюди прибіжить. Ще хвилина-третя, і черга біля продтоварної будки розсиплеться, потрапить тоді зі своєю курочкою під усі погляди, які тут, на околиці, живуть. Отож він поспішив звести очі й зустрівся з іншими, великими и гарними, які дивилися на нього докірливо, але й лагідно, і всередині яких уже народилося по сльозині, адже готувалися дати відпущення цьому вайлуватому курконосцю.
Він же стояв перед нею й мовчав. Його рябенька тихо дрімала під пахвою, а погляд ніяк не міг вийти з тих великих і таких незнайомих, хоч майже рідних очей. Вуста його здригнулися й ледь-ледь розсунулися, так само здригнулися й ледь-ледь розсунулися Гальчині вуста, і їх обох раптом захлиснув гарячий струмінь, якому ані він, ані вона вже не могли дати ради.
1978 р.
Оповідка шоста
Розлучення по-українському
1
(Продовження на наступній сторінці)