Шурка ж у цей час був на Подолі й лазив по руїнах кількох хат, але ті руїни вже були так ретельно обчищені, що він аж почудувався на власну наївність: отак візьмуть господарі колишніх халуп і залишать для нього двері. Шурка присмутнів, але він уже трохи перейнявся містичною вірою в місяця, адже й попередню думку він дістав од нього, тим то став лицем до світила, і те знову покопошилося промінчиками в його тутодумному черепку, знову розгріб та розкидав мисельне сміття і обсапав сапочкою інший забур’янений закамарочок макітерки. І його старання й цього разу виявилося немарне, він аж по лобі себе плеснув — зовсім неподалік стояв будинок на два поверхи, напівоблізлий, напіврозхитаний зі строкато латаним дахом і з чотирнадцятьма телеантенами над тим дахом. Звався він у народі Білий Дім, бо на околиці був найбільший, мав лише один парадний вхід і той вхід не так зачиняли, як затуляли двері, що бовталися на одній петлі; влітку двері не зачинялися взагалі, а скособочено відвалювалися набік, а взимку їх таки намагалися зачиняти, доки не вмерзали стало в лід, бо саме сюди зливалася з даху вода через дірку в ринві. Ото саме на ті двері й насвітив його місяць, але щоб їх дістати, треба було дочекатися доби пригіднішої, бо біля входу тієї величної споруди на маленьких ослінцях сиділо, як на тайній вечері, дванадцять (із чотирнадцяти) осіб з напнутими на коліна подолами. В тих подолах бовталося соняшникове насіння, особи лузали і його, й слова, а лушпиння й слова викидали із себе в кулеметний спосіб. Окрім того, з жерла Білого Дому саме в цей час виступила остання Шурчина любаска з маленьким ослінчиком і присіла біля того гурту тринадцята. Шурка міг би не мати ніякого клопоту, підійти зараз до тих жіночок (вони його знали) й забрати від них свою колишню любаску, але тоді він тут напевне б пропав, бо його тепер палить любасна гарячка чи сверблячка, тож напевне б усунув свою тугодумну голову до зашморга, а тоді прощай воля і Юльчині пишні перса! Шурка Кукса в одному не був дурний, він того момента, коли не можна заходити у стосунках із дівчиною далі відведеної риски, добре відчував, отож і вів себе як хитрий садовий злодій: зривав, що рветься, — і навтікача замість потрапити з повною пазухою яблук у руки сторожа чи хазяїна. З досвіду Шурка знав, що ці баляндраси тягтимуться ще з годину, отож подався на горби в місто, де з нудьгою тинявся вулицями, розглядаючи дівчат, а тут їх було як бобу. Але ці дівчата були для нього ніби й чужі, до них інтерес виявляв хіба позірний: отак мацнув поглядом та й усе; його більше хвилювали дівчата околичні, тобто простіші й не такі церемонні.
Погуляв отак не одну годину, а півтори, бо з досвіду знав, що дехто із тих власниць чотирнадцяти антен мав звичку ще постриміти у вікні, аж доки їх не гукали знетерпілі чоловіки (діти в цей час уже спали); отож треба було й потрапити в той сакраментальний мент, коли діти спали, а чоловіки дружно й майже водночас підгортали під себе жінок. Тоді весь Білий Дім починав ходити ходором, ніби колихав його землетрус, бо всі працювали в одному ритмі й одночасно, хіба що сама колишня Шурчина любаска, а може, ще дехто із самітних, в кого чоловік загуляв, тихенько лежали в темряві й тоскно прислухалися до того ритмічного погойдування, до стогонів і гарячих пошептів, бо стіни в Білому Домі (це Шурка знав на практиці) тонесенькі, як папір, — саме в цю хвилину найліпше зняти оті скособочені двері й дременути разом із ними в ніч.
Підступав до Білого Дому, як кіт, навшпинечки і з розтуленим ротом; Білий Дім і справді похитувався й коливався, млосно зітхав, постогнував, охав, похлюпував любасним смішцем; Шурка Кукса від того облився заздрісним потом, тож підважив двері й вони зарипіли. Він сахнувся й прислухався; ні, будинкові зараз увіч було не до нього. Шурка ще раз підважив двері, й вони зіскочили з єдиної своєї петлі. Тоді нахилився й поклав двері на спину й тільки тепер збагнув, що вони непомірно важкі. Але відступати було нікуди, позаду Білий Дім, який за хвилину-другу отямиться, а тоді може статися біда. Тому Шурка Кукса пішов, наскільки міг швидко у завулочок до Кам’янки, перебрався через містка й тільки тут кинув двері на траву і впав побіч, віддихуючись і похихикуючи. На нього, пітного, налетіла хмара комарів і почала його ярісно обкусувати, тож він змушений був витягти цигарку й запалити; комарі в паніці розлетілися, хоч найлютіші ще дзеленіли над його вухом. Але Шурці Куксі було вже не до комарів — він солодко марив видивом Юльчиних грудей, бо за ці двері він хоч, може, й не дістане конечного розрахунку, але аванс візьме не питаючись, принаймні ті груди помне. Аж задихнувся від хвилювання, і це додало йому снаги, тож звалив двері на спину і почвалав униз по Кам’янці — йти було звідси до їхньої вулички таки далеченько. Вряди-годи зупинявся, щоб перепочити й витерти піт, кілька разів умився: раз із кринички, а вдруге із водогінної колонки. І як тільки зупинявся, ніби на замовлення, знову з’являлося йому в очах біле марево Юльчиних грудей, і йому так тоскно хотілося ті груди почіпати, що він аж стогнав, а відтак відчував приплив нової сили. А може, це на нього так діяла ця млосна любашна ніч, оце дивне повітря, що пахло розпареним жіночим тілом, він знову став лицем до місяця й побачив, що серед неба каламутно цвіло Юльчине обличчя, а під ним було дві білі спушені хмарини у формі велетенських куль; і він раптом цілком безглуздо пожалів, що ці двері не килим-літак, на який можна сісти й помчати до тих куль; натомість сам мусить бути килимом-літаком, і сам перти ті кляті двері, бо від них у нього вже почали пострибувати в очах блакитні спалахи. Він уже задихався і від власних почувань, і від цих клятих дверей, які ставали все важчі й важчі; часом йому здавалося: ще трохи, і вони причавлять його до землі, або ж розчавлять, як жабу, як чавив він на своєму тілі комарів. Тоді Шурка Кукса відпочивав трохи довше, немилосердно кадив цигарками; його прохід зачули пси й підняли немилосердну гавкітню, а один вискочив у розхилену хвіртку, і Шурка змушений був схопити каменюку і з люттю жбурнути; пес тонко заскавчав і погнався зі скавулінням у глибину двориська. Шурка ж знову пер двері, виливаючи з себе рештки поту, аж доки дістався Чуднівського мосту; тут він вирішив обмитись у річці й прохолонути — був уже в пенатах своїх. Вода пахла багном, мазутом і каналізацією, але Шурка все-таки вмився, навіть обхлюпався до пояса, скинувши сорочку, а тоді ще й посидів на траві біля мосту, слухаючи, як майже над головою з жухотом проносяться, наче летять, авта, і це жухкання було ніби велетенський ніж, що розтинав темряву: жух, жух, жух! — а він мав зі своїми дверима проскочити той небезпечний простір і не потрапити під удари того ножа. Отаке дурне йому верзлось, а ще він резонно міркував: чи варто витрачати стільки сили для примарної можливості торкнутися, хай і пишних, хай і принадних, але таки елементарних жіночих опуклостей. Але згадки про те й оці резонні думки його тугодумного черепка тільки розхвилювали Шурку, отож знову кинув двері на спину і мотнувся в останній марш-кидок — тут уже йому було ходу рукою подати. Кінь, кажуть, веселіше біжить, коли чує домівку, і це свята правда, бо й Шурка Кукса майже біг із дверима на спині, й саме такого моторного його зафіксували точні, як фотоапарат, Людчині очі, а їй сьогодні увіч не спалося, бо нутром ловця та слідчого безпомильно вгадала, що Шурка зник сьогодні з околиці з певним наміром і не на зовсім. Правда, її трохи здивувала ця чудна поява людини-дверей, вона навіть трошки злякалась, але не вельми, бо таки розчовпала, що й до чого. Шурка ж тим часом заскочив у Безназванний провулок, а вже це додало Людчиній душі олії — недаремно вона збавила стільки часу, дратуючи комарів (бо вони її не кусали), отже, Шурка Кукса підбіг до хвіртки, що вела до Ластів’ячого Гнізда, обпер двері об паркана, а сам прослизнув у хвіртку і то так тихо, що та й не рипнула. Підкрався до Юльчиного вікна й тихенько пошкрябав у шибку. Вікно майже відразу розчинилось, і в ньому з’явилося щось біле.
— Хто там? — спитала хрипко Юлька, вона вже, певне, спала.
— Це я, Шурка, — просипів він, і Юлька вихилилася з вікна, щоб його побачити.
— Чого тобі? — спитала — Я ж тобі сказала своє услов’я.
— А я за уговором і дєйствую, — сказав Шурка. — Притарабанив тобі двері…
Юлька замовкла, ніби була вражена його моторністю, тільки біло хиталась у вікні.
— А вдень не міг принести? — нарешті спитала вона.
— Вдень неінтересно, — захихикав Шурка.
— Украв? — спитала строго.
— Нє, позичив, — все ще хихикав Шурка. — На вічне оддання. Де їх покласти?
— Сюди під вікно, — сказала Юлька, вона вже стриміла у вікні, як звичайно, виваливши на підвіконня пишні, майже не прикриті сорочкою перса.
Шурка метнувся до хвіртки, йому, правда, здалося, що неподалік щось шамотнуло, але не до того було — потяг двері у хвіртку. Юлька ж непорушно стриміла у вікні, доглядаючи, як цім тужиться, а Шурка нагально використав цю її непорушність, бо як тільки поставив двері під вікно, відразу ж звівся й потрапив рукою у щось драглисте, тепле й ніжне — ті ж таки справжні, такі бажані, такі знадні та любашні перса. Юлька на його рух не прореагувала ніяк, тоді він зашепотів спрагло:
— Пусти мене до себе, Юль! Ну, як аванс!
— Ні, — сказала вона твердо. — Зробиш, шо нада, тоді пожалуста. Знаю я вас…
Шурка пошкработав потилицю.
— Така ти невмолима?
— Така невмолима. Приходь завтра вранці. Щоб перед моєю роботою був, бо я рано виходжу.
(Продовження на наступній сторінці)