Сірий чоловічок одягнений у сірий костюм, куплений у "Готовому одязі"; можливо, він шився на ще сірішого чоловічка, бо висить на ньому, як на жердці; на ногах у нього запилені туфлі, куплені в магазині готового взуття, між туфлями й штаньми світліють сірі шкарпетки. Пальці на руках у нього весь час згинаються й розгинаються, обличчя таке, що його відразу й не запам’ятаєш: сірі очі, малі губи й малою бульбиною ніс. Щоки в нього також сірі, трохи запалі, він проходжується тут щодня, безперервно стуляючи й розтуляючи кулаки. Можливо, таку прогулянку прописали йому лікарі, а може, приписав він її собі сам; сірий чоловічок має не так уже й багато хвороб: печінка й поганий характер. Він читає журнал "Здоров’я" і взагалі всі корисні журнали. В нього навіть є книжка про лікарські рослини, хоч не знає з них жодної. Але має досить знання, щоб відрізнити бур’ян від городини, а дерево від трави. Може тому, брови його самовдоволено зведено і зламано галочками, від того очі його не стають розумні, але сірий чоловічок про те не дба. Він іде вздовж берега й погордливо позирає на всіх. Весь час попльовує, слина згортається в пилюці кульками, і він не хоче чавити тих кульок підошвами. Він ходив по цьому березі вчора, ходить сьогодні, ходитиме завтра й післязавтра. Отож він один з небагатьох свідків того, як виходить швець до річки, довбе каміння й обгороджує власне обійстя. Сірий чоловічок до нього поблажливий, хоч щось у тому здорованеві гнітить його, а часом і дратує. Особливо тоді, коли виходить із хвіртки маленька молодиця в простуватій, вільній одежі; вона дурнувато всміхається тому каменелупу (сірий чоловічок сплюнув) і біжить до нього, наче дівка на побачення. Чоловічок знає, що в них двоє дітей; зрештою, подумав він, непогана тема для паркової скульптури, вилитої з бетону й побіленої вапном. Чоловічок сплюнув і подивився на прирічкові горби. По річці плив човен, в човні вищали дівчата, і чоловіччина лисинка блиснула в рідкому вечірньому світлі. Ні, йому сьогодні нудно, йому, напевно, досить гуляти! Краще посидіти біля телевізора, поклавши ноги на пуфик, можна позіхати й дивитись, але в рота набігає слина, можна поставити біля себе попільницю, дивитися телевізора й попльовувати; він не курить, бо в газетах та журналах пишуть, що це шкідливо, а от попльовувати… про це в газетах та журналах не пишуть.
Чоловічок стоїть і дивиться на протилежний бік річки. З кущів вискочила парочка й обтріпується. Чоловічок скривився й вирішив таки повертатися. Біля кам’яного паркану, власне, біля недоладно складеної кам’яної стінки стояв і перепочивав каменелуп. Сутінок загортав його постать у запинало, круто дихали груди, а в очах непомітний для сірого чоловічка вогник. Волосся в нього буйне й густе, чоловічок аж рукою провів по лисинці, налапуючи ті кілька волосин, котрі ще прикрашають тім’я, він відчув, що йому заболіла печінка, глуха хвиля підняла чоловічкові груди, а внизу, де сечовий міхур і нирки, засів вовняний клубок. Сірому чоловічкові невідь від чого стало страшно в тому сутінку, адже він ніколи не був м’язистий, як той кам’яний кремезняк, йому закололи голки в карку, здавалося, змахни він руками — і злине в небо кажаном. Сірий кажан зарегоче над дурним, притомленим силанем, і той перестрашено кинеться в хату, безпомічно хапаючись за волосся. Але силань стоїть, як і стояв, передихаючи й милуючись вечором, — у тілі його гарна вмиротвореність; силань думає про дітей та жінку, він озирає річку й човна, в якому весело сміються дівчата, він любується на закоханих, котрі вийшли з кущів і обтріпуються: не заздрить їм, але й не осуджує. Губи його ледь-ледь розсуваються, а погляд випромінює спокійну печаль. Над головою не відчуває кажанів, а коли вони й пролітають, здається йому, що то запізнілі ластівки, котрі повертаються у гнізда.
4
Щодня, йдучи додому з роботи, завертав він до кар’єру й дивився на профілі; дітлахи купались у саджалці або лежали на витесаному чорному, сірому й рожевому камінні. Каміння — якраз на зріст хлопчакам, і їм не було діла, навіщо тешуться ці каменюки.
Щодня спускався він із гори, звідкіля обзирав власне обійстя, і сіра смужка паркану росла й росла, щільно, наче паском, охоплюючи двір з городом; у дворі димить літня піч, біля неї — ясінка, крутяться коло жінки двійко хлопчаків. Вистрибує з буди лагідний пес і повискує: щодня швець приносить йому гостинці.
Щодня викочувався з двору візок, у якому лом, молот і дві серйозні й урочисті голівки, щодня в цей чає з’являвся на березі й сірий чоловічок. Ішов повільно й розважно, як і годиться на прогулянці, на обличчі в нього вдоволена зарозумілість — ішов і попльовував.
Сьогодні, як завжди, вишуковував швець каменя, обмацував зусібіч руками, наче вибачався, що потривожить йото спокій; вибирав такого, котрий не вріс у жорству й пісок — з-під нього притьма тікали перелякані пічкурі. В пісок загорталися щипавки, висовували гадючі голівки з клешнями біля очей і насторожено зоріли. Вони готові вкусити цю страшну й обридливу ступню, повертають голівками й хапають клешнями чорну лискучу калошу. І їхні клешні до смішного безпомічні, зіслизають і не можуть ущипнути — злякані щипавки кидаються геть, їхні зміїсті тіла вигинаються у воді. Перелякані п’явки намертво вклеюються в камінь, вони відчувають пальці, які торкаються і їх, відриваються і, звиваючись так само, як щипавки, пливуть собі геть. Тільки котрась сердита й відважна хапає беззубим ротом того пальця і смокче, смокче! Але швець на те не зважає, він напружився, як тятива, налягає на каменя, і той подається, а тоді перекидається на спину, здіймаючи мулисті хвилі.
Хлопчаки бігають по березі, вони, як і вчора, метають у воду плесканки і лічать, скільки разів торкнулися ті води. Вони помиляються і сперечаються, вони кричать! Швець віддирає від пальця прирослу п’явку й викидає її у воду. П’явка пливе собі спокійна й задоволена, а на неї звідусіль заздро дивляться безсилі й дурні, хоч так само слизькі, як і вона, слизи.
Сірий чоловічок доходить до греблі. Зупиняється й сідає навприсядки на кам’яному мурованому бар’єрі перед греблею. Через греблю йдуть пляжники: дівчата накинули поверх купальних костюмів халатики, а хлопці тримають одіж під пахвою. Халатики розвіюються позад дівчат барвистими хвилями і сірий чоловічок аж рота роззявив, дивлячись на тих дівчат і на ті халатики. Дівчата переходять по кладці через шлюз і зупиняються. Впираються на руки хлопців і обмивають пісок з ніг. Тоді застібують халатики, а хлопці обмивають ноги й собі. Повільно вдягаються й перемовляються; дівчата вже застебнуті на всі ґудзики, а хлопці одягнені. Вони вже інші й по-іншому розмовляють. Трохи нижче, метрів за п’ятдесят, котить у воді здоровенну каменюку швець. Грає під сонцем вогке тіло, дівчата мимоволі повертають туди гостроносі облущені личка. Ротики їхні круглі, очі, як ґудзики, але це тільки мент. Хлопці вже чіпляють їх, згинаючи руку бубликом — по одній на кожного, йдуть греблею туди, де, присівши навпочіпки, сидить сірий чоловічок. Проходять повз нього, наче то не людина, а камінь, і кожна з цих гостроносих навіть оком на нього не кине. В сірому чоловічку повільно спалюється жовч. Але він незворушний, тільки погляд його горить яскравою міддю. Погляд його жовтий, бо й очі в нього жовті: короткий, але гарячий полиск, до якого немає діла жодній із цих розморених нероб.
Швець тимчасом перепочиває. Камінь уже на березі, мокрий і нещасний. До лоба чудиська приклеїлося зелене пасмо, здається, чудисько дихає, як зловлена риба. Воно — водяник на цьому порожньому березі, й сірому чоловічкові невідь-чому жаль того водяника. Зараз зведеться над ним молот, вдарить і розіб’є, і водяник розсиплеться на голубі шматки. Ніколи вже не лежатиме у воді й не повеліватиме рибами, котрі жили раніше під ним… Але ці думки надто складні для сірого чоловічка, він спльовує: приходить у голову казна-що; через шлюз переходить нова партія дівчат у розстебнутих халатах: барвисті хвилі, які жене бозна-звідки вітер, і сірий чоловічок знову забуває і про чудисько, й про шевця. Він спльовує й починає зорити широко розплющеними очима, як одна за одною, граційно похитуючись і погойдуючи клубами, переходять кладку німфи в халатиках, блискають засмаглою шкірою, м’якою й теплою; за ними тупцюють з одежею під пахвою молодики — всі вони підходять до каменя, на якому миють ноги, і коли перша німфа простягає до води ногу, коли торкається пальцями теплої та слизької води, від галявини долинає звук удару. Німфи завмирають і різко повертають голови: на березі могутня постать, грає м’язами на руках та ногах, над головою здоровенний залізний молот, силань зводиться, рот розтулено — мент, і молот рушиться на чудисько, на той зелений чуб, що швидко висихає на повітрі, на того повелителя, котрий уже ніколи не повеліватиме. Сірий чоловічок також повернений туди, але обличчя кривиться: цей стукіт перервав йому таке солодке споглядання, він бурмоче якесь прокляття і спльовує. Дівчата кидають поглядом на шевця, добрим, ласкавим і спокійним, але в них є свій інтерес — вони щільно застібають халатики.
Каменюка розпадається під молотом, по березі ганяють хлопчаки, метаючи на плесо плесканки, біля хати з’являється жінка в білій хустині, простує до хвіртки, обличчя в неї добродушне й погідне. Береться за хвіртку, хвіртка розхиляється, і жінка ступає на білу стежку.
5
(Продовження на наступній сторінці)