«Роман юрби» Валерій Шевчук — страница 117

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Роман юрби»

A

    Смерд витяг цигарку й запалив. Руки йому тремтіли, і він подумав: як би добре було напитися зараз до безтями. Подумав, що там, у бур’янах, зараз, можливо, п’ють, але в нього порожньо в кишенях, отже, своєї частки вкласти не може, а даремно ніхто в цьому світі нічого не дає. Тому він пожадливо смалив цигарку й пив дим, од якого його ще більший смуток і почав з’їдати. Через це не зміг більше опиратись і, не чекаючи жінки, яка мала сказати, де вибере сьогодні нічліг, поволікся з двору на той закличний регіт, бо зовсім ниций був, а ницим усе одне, що про них подумають, і все одно, що їх чекає завтра й позавтра, ниці на те і є, щоб жити як метелик чи комар — з ранку до вечора Ранок уже був давним-давно, а вечір прийшов і пронеслися над головою невидні й невідчутні хвилі смерті, і цей вечір на догоду тій пані виїдає їх, мов черв’як зерно горіха, бо ницість у світі — це і є черв’як у шкаралущі плоду; він уже доїдає горіха дня, але хто зна, чи зможе знайти у шкаралущі ту дірочку, в яку був сюди забрався.

    Смерд-молодший зупинився. Ридали з верболозів солов’ї. Ридав у небі неповний місяць, ніч відкусила від нього клаптя, як од яблука. Повз Смерда пройшла тінню куца Наталка із псом, пес на чоловіка загарчав. Куца Наталка не привіталася й нічого не сказала йому — тягла пса, а може, й не пса, а ніч. Бо вже не вечір був навколо, а ніч, і він знав, звідки вона починається — з його нутра. Порожнього й гнилого, де нещодавно губився єдиний світлячок, але й той погас. Озирнувся на свій двір: може, вийде жінка, може, щось скаже йому приязне. Ну, хоч би запросить у дім, хай і в ту кімнату, яку йому виділила. Але ніхто на двір не виходив. Пройшов повз Смерда з клунком трави на плечах Олексій. Під пахвою тримав косу, і та коса раптом холодно блиснула під променями ліхтаря чи, може, надкушеного місяця. У Смерда-молодшого поза шкірою пройшов холодок — ніби це смерть повз нього пропливла: невідь-чому цілий вечір про неї думає. Заверещали в бур’янах марухи, очевидно, Партизан їх там мнув. Смерд-молодший здригнувся, і йому перехотілося йти до п’яниць. Повернувсь у двір: миски з недоїденим борщем на столі не було: очевидно, жінка таки виходила. Виходила й не застала його, отже, подумала, що й сьогодні він подався до марух. "А хіба не все одно?" — подумав він і став біля паркану, щоб помочитись.

    4

    Вранці прокинувся пізно. Боліла голова, язик у роті ніби розпух і висох, тіло, покусане комарями, зуділо. Внизу, в хаті, щось пересували, при тому так енергійно, що стеля тремтіла. Зліз із горища й задивився заспаними очима на сонце, покрите югою. Бузки осипалися, від чого й земля стала бузкова. Починав зацвітати жасмин, доцвітали й ті кілька яблунь, що в них були — позаростали бур’янами. Зайшов у хату: Смердиха-молодша двигала шафку. Двері в меншу кімнату були розчинені на дві створки: в хаті пахло знятою курявою і тим особливим духом, який з’являється під час ремонтів та перестановок.

    — Давай поможу, — сказав, і жінка витерла з лоба піт.

    Вони потягли шафку вже разом і приставили її до стіни.

    — Можеш телевізора на неї поставити, — пожартувала жінка. — Коли купиш.

    На розстеленому ліжку, де раніше спав Сашко, лежала купкою білизна: випрана, випрасувана й охайно складена: його сорочки, майки і труси. Тут-таки лежав костюм і шкарпетки. На бильці висіла ковдра, а подушки були без пошивок. Жінка принесла з коридорця каструлі й сковорідку: на столі вже лежала вермішель, борошно, мішечки й пакунки з крупами.

    — Картоплю переділю пізніше, — сказала Марія, вона від клопотів та роботи розчервонілася й стала майже гарна. Такою бувала, коли мастилася хата, в кімнатах лунали розлунені голоси, пахло глиною і водою. Він помилувався на неї й зараз, але відразу ж схаменувся — це ж зовсім не те, не чепурить вона зараз своє гніздечко, скоріше навпаки. Переніс до себе стільця, бо їх тут стояло два.

    — Ти заб’єш двері чи я? — спитала Марія.

    — А може, їх не забивати, — мовив ніяково.

    — Ну, ні! — сказала гостро. — Коли вже розлучатися, то в усьому.

    — А може, Сашко захоче до мене зайти?

    — Знайде як! — відрізала Марія. — Нічого не забула? По-моєму все…

    — Слиш, це! — несміливо мовив він. — Я зараз без копійочки, то, може, це…

    — Що це? — перепитала вона.

    Його сині очі забігали, а тоді втупились у куток.

    — Може б, ти в мене відкупила дві каструлі? Вони мені без надобності…

    — Як так, відкупила? — аж здуміла жінка.

    — Тобі вони більше тра, — сказав він. — Недорого візьму. Троячку…

    Аж зрадів, що таке прийшло до голови. Все-таки якісь гроші в кишені. За троячку можна купити пляшку вина, а більше йому зараз не треба.

    — Гаразд! — сказала Марія й пішла по гроші.

    Узяв троячку й недбало засунув у кишеню. Настрій у нього покращав.

    — Я того, — мовив, подивившись упритул. — Коли тобі щось наравиться з моїх вещей, то я того…

    — Продаси мені? — все ще здивовано спитала Марія.

    — Лучче тобі продам, як комусь чужому. Не схочеш, то комусь чужому, але спершу — тобі. Так воно нічого з дому й не пропаде.

    — Ти це тепер придумав? — трохи насмішкувато спитала.

    — Ну да, тепер. Ми ж з тобою не вороги, а полюбовно розходимось…

    Видивилася на нього, як на небачене чудо, захопила каструлі й подалася до себе.

    — Так коли забивати: зараз чи пізніше? — крикнув він.

    — Зараз забивай! — почувся із сіней її голос.

    Узяв молотка й два великі цвяхи, і йому по-дурному здалося, що забиватиме не двері, а труну на собі самому.

    — Так не хочеться забивати! — сказав.

    — Не виляй! — відрізала і руки в боки кинула. — Думаєш, передумаю… Нє, дорогуша, цього не буде! — кулаками вдарила один об одний. — Не вийде, пойняв! Не хотів по-доброму, живи собі як хоч! І затям раз і навсіда: повороту не буде. Втяв?

    — Та пойняв, — протяг він. — Дверей не хочеться портить…

    — Давай я! — сказала гаряче.

    — Ну, чого, — мовив в’яло, — і я можу.

    Причинила половинку дверей, загнала шпінгалети, тоді ще раж озирнула його кімнату, ніби прощалася, і з гуркотом заплеснула половинку другу.

    — Забивай! — крикнула вже зі своєї хати.

    Приставив цвяха, і йому знову здалося, що забиватиме на собі гроба. І так йому печально й недобре зробилося, що й руки опустились.

    — Нє, — сказав глухо. — Не можу я!

    Половинка дверей різко відчинилася, і в прочілі постала рішуча й невмолима Смердиха-молодша, а його, Смерда, донедавна жінка.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора