Він розплющився. Вона стояла супроти нього, тацю поставила на услон, струнка, випростувана, біле обличчя її не мало рум’янцю, а сяяло тихим світлом, чорні очі палали до нього цікавістю чи любов’ю: темна, глибока й загадкова ніч зазирнула на мент Олізарові в душу, і він зачаровано завмер, безсилий відірватися від тих чудових очей. Йому здалося, що він знову лежить у тому трипроклятому кораблі, знову безсонна ніч, знову та ж таки омана. "Знову й знову, — думав він. — Як мене хитає!" Білі хвилі, чорна ніч, білий місяць, а його хитає й хитає. Він намагається втримати тверезий глузд, свідомість себе, свідомість того, що живий світ і світ його марень — не одне й те ж; дивний острах підповз до серця, наче малий голубоокий хлопчак, і застукотів туди, запросився: а може, подумав Олізар, вже нема світу живого, а тільки маревний?
3
Дивився услід дівчині, коли виходила з покою, і вже був остаточно впевнений, що знає її. Йому стало зимно, і він натяг на себе коца. Звернув очі до вікна: чисте й погоже небо, сонце, що падає на підлогу й на турецький килим. Загорявся помалу темним вогнем: не хотів признаватись у тому, що було напевне. Світили йому ночами дороги, щоночі навідували обличчя тих, до кого ішов. Він бачив білі хати під солом’яними стріхами, журавлі криниць і чув дівочий спів. В глибині кімнати сиділа його мати, а батько оповідав вечірні казки. Таємниче горіли за вікнами зорі, на печах зітхали домовики, відьми блукали за стінами й хукали на шибки. Корови розмовляли у стайнях про зваду, коні лякалися перелесників, понурі упирі виходили з могил і йшли, важко спираючись на кийки… Ворушилася дідова борода, що оповідав навпереміну з батьком, пахло сушене зілля біля комина, в засіках шамотіло зерно, а в городах ворушилися й волочилися до плотів, мов баби, гарбузи. Хотіли вибратися на паркан, щоб озирнути білий світ. "Той світ майже пропав для мене, — думав Олізар, втираючи густо вкрите потом чоло, — але ніколи, гей ніколи я про нього не забував!.."
Знову заспівали двері, Олізар кинув поглядом: в прочілі завмерла огрядна постать князя.
— Чи маєте, пане, силу вийти до обіду? — спитав він, погляд його цього разу видався Олізару важкий та холодний.
— Мені вже принесла поїсти дівчина, — сказав майже пошепки.
Князь дивився на нього незмигно, наче хотів переконатися, чи й справді він ще такий безсилий.
— Всі ми затужили за людьми із великого світу, — сказав він. — Дуже будемо раді, коли пошануєте нашу невелику родину своєю присутністю при обіді. Здається мені, вам є багато чого розповісти!.
— О так! — чемно сказав Олізар. — У мене є багато чого розповісти. І я справді прийшов з великого світу. Аж занадто великого…
Князь усміхався, розсуваючи широкі, м’ясисті губи, і Олізар спромігся послати йому послужливий усміх…
Намагався пригадати, що діялося останнім часом, але бачив тільки посмуговані обличчя, здоровенного пса, котрий стояв обома ногами на вбитій вівці і виривав з неї криваві шматки. Плюскали хвилі, він налягає й налягає на весло, дзенькали ланцюги, порипували дошки під ногами наглядача; ноги того наглядача повисли в повітрі, і засвітилося обличчя з синім висолопленим язиком; біля нього висить так само з висолопленим язиком пес; але все це з іншого світу, загубленого навіки; палає місяць, і він, той місяць, стікає кров’ю; кров падає, як іскри, на землю: в такі хвилини зачинають жінки невірних турченят, і турченята ростуть у тугих, як тулумбаси, животах і щосили б’ють руками й ногами, рвучись на волю до того місяця, що гукає до них, до тої крові, з якої вони й почались…
— Те, що принесла дівчина, — сказав князь, він ще й досі стовбичив на вступі до господи, — не їжа, а помічне питво. Випийте його, і вам додасться сили. Тоді ви напевне зможете ощасливити нас своєю присутністю при обіді!
Обернувся і показав Олізарові спину. Важку, похилену спину, що просвічувалася. А може, це Олізарові тільки привиділося?
Він боявся. Страх — це щось таке, як білий хорт з червоними очима, білий, бо страх — біль, а хорт — бо гризе; страх — це гадюка, яку ковтнув, необережно пивши з джерела, і вона там — у нутрощах — смокче тебе, як воду; страх — це вода, яка ковтає все, що падає в неї; страх — це хорт, утоплений у воді, і гадюка, яка не вжалила, але щомиті може це зробити. "Я прийшов з того полону хворий", — подумав Олізар.
Потягся до услона, на якому стояла таця і дзбан на ній, але не дотягся. Заплющив очі, витяг руки й ноги і знерухомів, вимикаючись із цього світу. Так гасив у тілі глибочезну втому і за кілька хвилин повертався до життя бадьорий та дужий, здатний перенести каторжну роботу біля весла і свист канчука за плечима…
Розплющився, бо справді відчув себе бадьоріше. Тоді встав з ліжка, і йому здалося, що під тим ліжком щось є. "Я повинен бути вдячний князеві, — подумав Олізар, — бо він мене прихистив". Але знову не доторкнувся до жбана на услоні, щось його від того відштовхувало. Натомість став навколішки і відгорнув покривало. Під ліжком світився золотий ґудзик, зовсім такий, як і ті, на стелі. Хотів взяти того ґудзика, але йому опекло пальці, Олізар зашипів і всунув руку у жбан. Боліти перестало, але все тіло покрилося холодним потом. "Я ще хворий, — пробурмотів він, — і мені казна-що ввижається". Він випростався, отираючи піт, і здригнувся. В дверях стояла дівчина. Пирснула сміхом і показала чудові зуби.
— Ви побачили ґудзика, пане, — сказала вона, всміхаючись. — Їх тут насипано по цілій господі. Це чи гриби такі, чи що, але скільки ми не старалися, вони не виводяться…
— Залиш його, Гальшко! — сказав хтось із глибини дому, і усміх миттю пропав з вуст дівчини. Вона хитнула головою і зникла зі сміхом, а Олізар відчув, що йому гірко запекло під язиком. Знову витер з лоба піт і важко сів на ложе, намагаючись рівніше дихати. Вже знав ймення дівчини, і це його несподівано втішило.
4
Їдальню було обставлено креденсами, стіл заслано килимами, на яких ясніли срібні миси, ложки, підмиски, тарелі й казанці. Диміла страва, метушилися слуги, висушені й змарнілі дівчата й парубки; на покуті сидів князь Білинський, обіч нього завмерла аж надто худа жінка з тонкими й довгими руками, зліворуч — Гальшка і ще троє зовсім схожих на неї дівчат, всі гарні, але через цю дивну схожість наче притьмарили свою красу; супроти завмерло двоє вояків з тих, які складали тутешню сторожу.
— А де пан Розенрох? — голосно спитав князь.
В низьких бічних дверях з’явився кволий дідок з величезною чорною книгою під пахвою. Поклав її на стіл з точеними ніжками і вклонився товариству.
— Ви, пане, завжди запізнюєтеся, — сказав князь, і дідок поквапився зайняти свого стільця.
Слуги розливали борщ і накладали в мисочки каші. Олізар позирав на панн і не міг отямитися від здивування. "Одна з них Гальшка, — думав він, — але котра?" Дівчата дивилися на гостя однаково палкими очима, а може, їм просто цікаво було!
— Сьогодні у нас урочистий обід, — сказала суха пані. Вона простягла руку й заворушила п’ятірнею — долоня зависла над столом, наче безтілесна, звільна погойдуючись у повітрі.
— Пані Павучиху розбирає нетерплячка, — всміхнувся холодно князь. — Наш гість, пан Олізар Носилович, згодився оповісти про свої пригоди у світі. Він, здається, довго перебував у полоні. В якому полоні ви були, пане?
— В турецькому, — сказав тихо Олізар. — Я був вісім років прикутий до весла на турецькій галері.
— А що таке турецька галера? — швидко запитала пані Павучиха.
Князь подивився на неї холодним, важким поглядом, і вона зразу знишкла, присмиріла і стала ще безтілесніша.
— Вибачте мені! — прошепотіла і взялася до ложки.
Князь опустив ложку в борщ, і всі інші повторили цей рух. Їли, мов на команду, намагаючись вторити князевим рухам, а від цієї одноманітної ритмічності Олізарові стало терпко на серці. Знову з’явився той біль, білий, як хорт, що скавучить, защемивши лапу у пастці; Олізар не знав, чи йому їсти, як усі, чи оповідати про свої пригоди. Всі обідали, не зважаючи на нього, за рухом князевої руки — ложка в миску й ложка до рота, ложка до каші і знову до рота. Олізар занурив ложку в борщ, а сльози висіялися йому на очах: побачив себе в рідних Носиловичах, батька на покуті й матір біля нього. Побачив своїх чотирьох сестер — вони ліпили кульки з хліба, а батько гримав на них громовим голосом…
За вікном зашелестів дощ і гримнуло громом, перерізала небо блискавиця, залопотіло листя, хоч тут не було ніякого листя. А може, шелестів то Олізаровий голос, він поклав ложку біля миски й почав оповідати. Побачив каторгу і спину весляра, який сидів перед ним; на погук наглядача вони зводили й опускали весла, весла лягали на воду й гнали, гнали каторгу, так само монотонно й одно вимірно впускаючись у море, як опускаються оце в миски ложки цих незнайомих йому людей.
Білий біль, який летить над головою, наче небачений птах у синьому, як весна, небі; Олізар стежить за ним, бо його шлях до волі ще не почато; він бачить одутле обличчя Апти-паші; коли той лягав спати, його охороняло сорок яничарів; невільники сиділи за веслами, а інші валялися в протилежному кінці корабля під благеньким наметом. Іван поповз через усю галеру й заклав поміж дощок на кормі, де спав Апти-паша, порох. Він ударив кресалом, і біла іскра полетіла йому з рук…
(Продовження на наступній сторінці)