Дивна ще одна річ: він з Леонідою у час відвідин приятеля зустрічався, входив у балачки, навіть легенько, в міру пристойного, робив вигляд, що фліртує, але все при тій же холодній замкнутості й закутості, ніби Леоніда й не була тим предметом його юначого закохання, від вогню якого не звільнився й досі. Чи грав із себе байдужого? Не грав, він ним, зрештою, й був, бо кохав не цю теперішню, цілком стандартну і побиту часом, тобто постарілу жінку, а той її далекий ідеальний образ, який в ньому вона поселила. Адже для Данте і Беатріче — тінь, видима фігура без плоті, каталізатор мистецької потуги, інструмент володарки Музи, за допомогою якого викрешує творчий вогонь. Чи знала про це Леоніда? Він цим не цікавився. Важливо інше: вона в цьому світі повинна бути. Ось чому так стривожився, коли образ її, поселившись у молоду жінку чи дівчину на вулиці його дитинства, спрозорів і розчинився у сонячному промінні…
Холодний дощовий душ змив із нього втому від недоспаної ночі, бридке враження від брутальної сцени, що розігралася на його очах; усе-таки дав собі слово більше в низинні сфери буття не спускатися — не потрібно це йому. Дощ за вікном перестав, з-за хмари знову блиснуло сонце, і вся зелень залискотіла і запишалась, аж його покликало вийти в сад. За церемоніалом зараз мав бути спільний із тіточками урочистий сніданок, бо в поїзді не снідав, на кухні йде активне до того приготування, отож спустився по сходах вниз і попередив тіточок, що прогуляється по саду.
— Але ж там мокро, — наївно сказала тітка Людя.
— Не розмокну, — сказав він. — Тим більше, що душ уже прийняв.
— А може, хочеш прийняти справжній душ? — спитала тітка Віра, світячи до нього й досі гарними очима.
— Потім, потім, — сказав, відчиняючи двері.
Перед ним було знайоме подвір’я, біля порогу так само стояло відро із засунутим туди віником, а прометена доріжка до хвіртки була ще й добре змита дощем. Сад — запущений, і тітка Людя мала рацію: доріжка в глибину майже заставлена мокрими стеблами квітів та бур’яну, що на неї посхилялися. Тому він пройшов до хвіртки — невідь-чому повабило на вулицю до тієї колонки; здалося, що та жінка, котра озирнулася на нього із залитої сонцем пройми і в якій так явно побачив образ давньоколишньої Леоніди, ще й досі набирає воду, а йому так хотілося придивитися до неї ближче. І як завжди в подібних випадках, при химородді уяви, щось тривожне, м’яке і світле овіяло йому душу — свята, чиста, як просвіти в небі, туга. Звісно, вулиця зараз була порожня, хіба сонце грало на траві і в калюжах; в одній із них по-провінційному купалися горобці. Ішов серединою вулиці й відчував, що не пасує до неї, виглядає тут, мов білий крук; зрештою, він завжди був білим круком; і йому здалося, що з вікон і дворів до нього придивляються сховані сусідські очі — дивляться уперто, пильно, навпереміж цікаво і відчужено, адже білий крук — це білий крук. Давно звик до такого щодо себе ставлення, здивувався б, коли б було інакше. Але вийшов на вулицю зовсім не для того, щоб показати себе сусідам. Він раптом здригнувся: в одному з дворів уздрів ту ж таки жінку, обличчя якої нагадало йому Леоніду з молодих літ. Жінка прозаїчно розвішувала серед двору білизну, ставала навшпиньки, і її стрункі ноги чудово промальовувалися на зеленому тлі. За простирадлами проглядав покритий зеленим димом сад, а трохи збоку, де стояла миска з випраним, сяяв ще біліший од простирадел кущ розквітлого жасмину. Тепер він зрозумів, чому пропала, розчинившись серед вулиці, ця жінка; очевидно, він на мить одвів погляд, і в цей час вона зайшла у двір. У профіль і справді нагадувала Леоніду, але коли різко обернулася до нього й зустрілась з ним очима, побачив, що це одна з багатьох його ілюзій — перед ним стояла зовсім чужа жінка з настороженими, хоч і привітними очима — вона відчула його інтерес до себе, а що це був для неї старий, принаймні старший її років на двадцять, і чужий чоловік, а ще й такий, що дибав вулицею, як білий крук, то який їй міг бути до нього інтерес?
"Отак тобі, сентиментальний дурню!" — сказав подумки Станіслав і пройшов вулицею далі, щоб зійти жінці з очей і не виказати до неї надмірного інтересу. Коли ж повертався назад, вона вже білизну розвісила, але стояла ще серед двору і пильно, здається з видимим інтересом, подивилася на нього — десь так дивилися поштительки, але де б з біса взялася тут у нього поклонниця? Знову надзвичайно подобала на юну Леоніду, і в нього попри весь скепсис стрепенулося серце. Спробував їй усміхнутись, але відповіді не дістав. Тільки цей пильний, з інтересом погляд. Біля правої ноги жінки цього разу стояла, наче квітка, бо з великими синіми бантами, схожа на ляльку, дівчинка років трьох чи чотирьох і так само зачудовано витрішкувалася на Станіслава.
— Ма, со це за дядя? — спитала дівчинка.
Але мати не відповіла. Вона підхопила звільнену від білизни миску і повільно пішла до будинку, твердо знаючи, що він дивиться на неї, отже, й так, як кожна жінка, котра знає, що її оглядають. Дівчинка побігла за матір’ю, тріпочучи, як метелик крильми, синіми бантами.
"Господи! — подумав він, не маючи сили відвести погляду від жінки. — Чи я не здурів?"
4
Зрештою, це була елементарна рефлексія із тих короткочасних житейських спалахів: одні з яких залишаються в пам’яті, інші — ні, продовження не мають і в історії не вкладаються, але по-своєму освітлюють наше буття, надаючи йому загадкового чару. Отже, мав повернутись у дім до своїх тіточок, щоб відбувати й далі ритуал зустрічі з ними, укладений нерушно, бо не раз повторювався, ніби це була офіційна зустріч за протоколом, а не дружне сімейне спіткання. Він мав конче раз у два роки тіточок відвідати, хоч так не завжди в нього й виходило, але намагався чинити, не зважаючи на зайнятість, — і для нього й для тіточок то була подія, і кожне мало в зустрічі потребу; він принаймні сприймав поїздки, як данину родинному сентименту, тож бував у цей час трохи розчулений, а відтак рефлектуючий. В дивний спосіб від навідань рідного краю оновлювався, набирав сили й завзяття для своєї безконечної роботи. Це не тільки якнайкраще заміняло йому відпускні мандрівки (до моря, на курорти, в санаторії, туристичні вояжі), яких не любив і потреби в яких не мав, — їздити й так йому доводилося надто багато. У цих же поїздках він по-своєму опрощувався, ніби спускавсь у власне дитинство чи юність, через це й така елементарна зустріч, як оце із жінкою, що нагадала йому молоду Леоніду, була для нього як принадна й цікава музична тема, яку й прослуховував у собі, вертаючись у рідний дім. Уже відчинивши хвіртку, він побачив, що тіточки з’юрмилися разом у дверях, а доріжкою ступав по заметеній і змитій дощем землі білий як сметана кіт і, дивлячись на Станіслава ясними зеленими очима, ліниво кавкнув, показуючи червоного ротика.
— Масьо! — вигукнула тітка Броня. — Дивіться, Масьо прийшов привітати Стасика!
Кіт персонально належав тітці Броні, хоч бавили й пестили його в домі всі. Кількох тіточок на ґанку не було: Настусі, Ольги та Олени, вони, напевне, порядкували коло столу. Кіт потерся об ногу музиканта, задер голову, подивився замлоєно і ще раз кавкнув.
— Він Стасика не забуває, — розчулено сказала тітка Броня. — Ходи до мене, пустунчику!
Кіт миттю послухав, пострибав до тітки Броні, вона підхопила його на руки, і її напомаджене й нафарбоване обличчя перетворилось у маску.
— Це такий мудрий кіт, — сказала вона.
Визирнула тітка Настуся і закликала їх до столу, який уже було накрито в їдальні білою скатіркою зі старим приладдям: потемнілими ножами й виделками і ще довоєнною, з двадцятих років, порцеляною. На столі вивищувалися пляшки із домашнім вином; він же пішов знести пляшку шампанського, яке завжди привозив. Тітки шампанське любили не менше, як цукерки, але за ритуалом він мав конче хвалити вино домашнє; зрештою, пересади тут не чинив, воно йому подобалося більше, ніж магазинне, особливо полуничне.
— Як цього року полуниця? — спитав Станіслав.
— Слава Богу! — відказала тітка Марія, і її розплиле обличчя ще більш розплилось од усмішки. — Матимеш її сьогодні на десерт.
Город і вино були в розпорядженні тітки Марії, так само, як кухня в Настусі, хоч допомагати там і там мали теоретично всі, за винятком тітки Віри, яка ні городом, ні кухнею не цікавилася, її захопленням було читання романів, які вона міняла в міській бібліотеці. В домі книги залишалися тільки дідові: підшивки старих польських та російських журналів, зібрання творів Кнута Гамсуна, Метерлінка, Брандеса, Шіллера, Міцкевича, Мордовцева і Данилевського — нових книжок тітки не купували.
(Продовження на наступній сторінці)