"Досяг одного, — подумав він. — Я тепер людина без клітки. Можу піти, куди мені заманеться, а ви стоятимете тут доти, доки не змінять вас на сучасніші моделі. А вас, шановні, вижбурнуть на смітника, і ви поступово перетворитесь у сміття, в безформні уламки, які потім пожере земля. А може, вас спалять, тобто ви перетворитесь у дим, а натомість залишиться жменя попелу, яка також є землею. І ваша сьогоднішня радість, що ви у клітці, а я поза нею, — теж ніби часточка того диму. Але я не хочу бути щодо вас, — думав він, — злостивим; нас розділяє оце скло, яке вже мені не перейти. Це скло — незборима між нами стіна — і слава Богу, що вона є. Бо я в живій плоті, — шепотів він, невідривно дивлячись на манекени чоловіка й жінки, — а ви у мертвій, бо ви в одному бутті, а я в іншому. Може, між нами нема різниці? Не знаю, нічого не знаю, бо голова моя пливе, розтоплена й рідка, налита хмелем чи злита у хміль; я легкий, як пушинка, і вітер несе мене, відкидає, крутить мною".
— Дивись, мамо, — сказало біля мене якесь дитя. — Яка гарна пушинка!
— Всі пушинки гарні, — байдуже відказала мати.
— А в неї є очка?
— Десь повинні бути, — сказала мати.
"А справді", — подумав я, відступаючи від вітрини і знову вливаючись у різнобарвний вир вуличної юрби, яка вже склала свої парашути-парасолі й котить супроти мене, а хвиля зворотна жене другий потік, в який управлений і я — людина-манекен, котра зійшла з вітрини і йде, не знаючи куди, і шукає те — не знає що.
І з мене раптом виплеснулася хвиля з минулого, якого я не відав. Я — дитина, зачинена в хаті, мати пішла на роботу, а вітчим десь грає в парку в шахи. Стою серед кімнати й бачу шафу, стола, книжкові полиці, на яких не книги, а всілякі порцелянові цяцьки, старий, ще діда-баби по матері, сервіз, стільці, потертий килим на підлозі й килим на стіні біля ліжка. Я все це бачу, але варто заплющити очі — і всього не стає. І я йду, заплющивши очі, шукати зниклих речей. Вимацую пальчиками шафу, стола, стільці, все-все, що тільки-но бачив, і неймовірно радію: вони усе-таки в світі є, хоч для мене в казковий спосіб цілком зникли. І в мені раптом народився страх. А що, коли я вимкну пальці: чи будуть ці речі тоді? І я опускаю руки, я вимикаю й ноги, і вони перестають рухати моє зникле тіло, і я стою у цілковитій темряві, в якій горить тільки одна лампа — шматок моєї стривоженої свідомості, останнє із мого "я" — і вже немає ні сервізу, ні книжкових полиць з порцеляновими цяцьками, ні шафи, ні стільців, а є тільки моє утонуле в пітьмі "я".
Голова моя важчає, я втомився від щойно пережитих пристрастей, хоча чи й пристрасті це? Хочеться десь сісти й відпочити, хочеться, щоб мене ніхто не бачив, щоб міг я заплющити очі й трохи отямитись. Бо неймовірно важко мені стало. Водночас мені шугонула думка: а отой спогад із дитинства, звідкіля він? Із якогось забутого мого минулого? Коли так, то я мав те минуле, мав дитинство, життя до того моменту, в якому перебуваю, он мене й той бухарик Сеня Коржаковський упізнав. Може, я пережив якесь потрясіння, втрату пам’яті, а ці манекени, до яких приписав себе, — тільки одна з нав’язливих ідей мого мозку. Адже нічого такого в світі не може бути, як не може щось зі сну перейти в реальне дійство (правда, я сумнівався, що це й справді так).
Сидів на лавочці в парку Шевченка, сидів, опустивши голову, але вже нічого не міг пригадати: той епізод із дитинства висів у мені, як хмара в небі, і не був ні з чим зв’язаний: ні з минулим, ні з теперішнім, ні з іншими спогадами — може, він також, подумалося мені, сон, закріплення в необтяженій нічим іншим пам’яті видіння, що наче та ж таки самотня хмара обіч іншої (взяти б сцену з полюванням). І мені подумалося, що, збираючи в собі отакі хмари-видіння, я зможу наповнитися ними, як буває наповнена власним минулим суща людина, і хоч у такий спосіб спробую створити історію себе, бо без історії себе лишатимусь у світі тим-таки манекеном. Я заплющив очі й на якийсь час випав з реального світу, віддавшись сну чи черговому маренню.
4
І Максові приснився сон чи, може, це було чергове марення. Він знову йшов через болото, ноги западали в твань по коліна і вище, але він був озутий у високі мисливські чоботи, на нього хмарами налітали комарі, і коли плескав себе по лиці, розтирав їх на криваві плями. Все обличчя в нього було в таких кривавих плямах, через те нагадував упиря з казки; ноги засмоктувало, а коли виривав, болото невдоволено чвакало, адже зажирало вже його в себе, а він поки що не давався. І знову пролетіли дві дикі качки: попереду качур, а ззаду й трохи збоку качка, і летіли вони з якимсь тривожним кряканням. Але він і не подумав скидати рушницю й стріляти, бо йшов через оте болото зовсім не для того. Довкола, ніби в міражі, виростали дев’ятиповерхові коробки, але всі без вікон та дверей і без пожильців — самі лише скелети будинків, правда, на одному з балконів було протягнуто шворку і на ній бовталися жіночі трусики й дитяча маєчка — вже майже зовсім перетлілі. Болото покривало будинки десь так на поверх — було таке враження, що вони потопали. Він же шукав одинадцятий номер на цій чудній вулиці. Ось, зрештою, й табличка. Двері в цьому будинку, однак, були; болото затекло у прочіл, і він пішов по замизганих сходах. На кожному передухідді були вивалені двері, і з них гостро продувало. Він знав, що йому треба на дев’ятий поверх, а ліфт напевне не працював. Однак він помилився, ліфт працював, і як тільки натис на кнопку, загув моторами. Полегшено зітхнув — було йому важко дертися сходами. Ліфт був звичайний, пописаний нецензурними словами й назвами рок-клубів, нарешті, зупинився й розсунув двері. Двері, які Макса зацікавили, не були вивалені, а дерматин на них не був порваний… Натис на кнопку дзвінка, в глибині почулися кроки.
— Хто там? — глухо спитало.
— Це я, Макс, — відповів він.
За дверима зависла гнітюча тиша.
— Відчини — це я, Макс, — сказав він знову.
— Двері незачинені, — обізвалося з того боку.
Він рвонув двері і ввійшов у невеликий коридор, суціль заставлений: шафа, холодильник, книжкові полиці, але не з цяцьками, а таки з книгами, пар тридцять розкиданого підлогою взуття, два дипломати з іржавими замками, розчинені двері у ванну, на яких висіло гроно рушників — ванна напрочуд мала й тісна, заставлена мисками, виваркою, повною брудної білизни. Ці двері заважали йому пройти, і він причинив їх.
— Ми тут, — гукнуло з найближчої кімнатки, тільки тепер він розібрав, що то був жіночий голос. Пішов на той голос, минув скляні, гофрованого скла двері, на яких був наліплений балерун у стрибку, і зупинився перед зачиненими, на яких висів плакат із козаком Мамаєм і виднівся напис: "Кожен листок припіка до кісток". У дверях стирчав ключ, і він повернув ним, штовхаючи стулку від себе.
Кімнатка була мацюпусенька, ущерть заставлена стелажами з книгами, книги були старі, із золотими корінцями, й ветхі — зшитки потріпаного паперу. На канапці, що тулилася до одного зі стелажів (ними були заставлені всі стіни), лежали жінка й чоловік з манекенними обличчями, вони дивилися на Макса трохи зі страхом, а трохи і з цікавістю.
— Ти й тут нас знайшов? — спитала жінка. — Знову будеш нас розстрілювати?
— Ні, — сказав він, сідаючи на єдиного, надто вже простого стільця. — Я прийшов розпитатися.
— Нічого тобі розпитуватися, Максе, — сказала жінка, тоді як чоловік повернувся до нього спиною, ніби не бажав з ним говорити.
— Але я хочу вас запитати, — мовив уперто він, дивлячись на засипану тирсою підлогу, там безживно стояли його ноги, взуті у високі мисливські чоботи — Чого ви мене мучите?
— Не знаю, що ти собі придумав, — сказала жінка. — Не ми тебе, а ти нас увесь час переслідуєш. Не ми тебе, а ти нас увесь час мучиш. Хочеться тобі знову стріляти — будь ласка, стріляй!
5
Наступного дня я пішов на те ж таки місце, де зустрівся вчора із Сенею Коржаковським — так, зрештою, було домовлено. Але той, очевидно, забув про нашу домовленість, бо я ніде його не побачив. Натомість до мене підійшла цілком не знайома мені жінка і, якось чудно на мене дивлячись, назвала мене Максом й запропонувала вернутися додому. Я зрозумів, що Сеня Коржаковський мене зрадив, а ця жінка, очевидно, і є ота, про яку він мені вчора патякав.
— Вибачте, — сказав я. — Ви, певне, обізналися.
— Перестань, Максе, — сказала жінка. — Не вдавай із себе, будь ласка, вар’ята.
Я придивився до неї пильніше. Колись, можливо, вона була гарна, але тепер обличчя постаріле, несвіже, великі очі дивились із благанням, а виблідлі вуста тремтіли. Вона увіч прийняла мене за когось іншого.
— Ну, пересердився трохи, переколотився, — сказала жінка, — але щоб іти з дому… Вертайся, прошу тебе! — в її голосі почулися істеричні нотки, — і не муч мене, будь ласка!
Я озирнувся, на нас уже зглядалися. Ця жінка зараз учинить мені скандал, хоч я, здається, й справді ніколи її раніше не бачив і ніколи не знав.
— Що ви від мене хочете? — спитав я, знижуючи голос і все ще оглядаючись.
— Хочу, щоб ти покинув свої фокуси і йшов додому. Годі мучити себе й мене.
(Продовження на наступній сторінці)