Я ховаю листа й закурюю. Дим виплітається з моєї сигарети й виписує переді мною на голубому пергамені неба якісь химерні рунічні письмена…
Великий сад, наче біле море; великі, надуті кулі, міцно причеплені канатами стовбурів, палають у ясному сонці; над головою широчезне голубе шатро, і дорога, яка тече між дерев, зманює мене. На жаль, знаю, куди вона веде, — одна зі знайомих мені не вельми численних немощених доріг. Великі кулі яблунь гудуть од бджіл; в душі в мене поступово вияснюється, хоч очі підпухлі від учорашньої пиятики, а в пальцях ще живе трем. Спереду, з боків і ззаду дзенькочуть, наче розбивають кришталь, синиці; можливо, там далі й жайворон озветься, і в мене остаточно ввійде настрій мандрованця, адже світ навколо — кулі оці квітучі й шатро широчезне. Але дорога все-таки елементарна: з одного боку прив’язана до будинку, в якому я недавно прокинувся, а з другого — до будинку, куди простую. Там, за тією першою хатою, сіре збовтане озеро — мій ранковий настрій, і я вряди-годи озираюся, щоб не нагнало воно мене, як скручений кільцем змій. Стає важко втримати недовідоме хвилювання, а може, й острах, хочеться пришвидшити ходу — страх від нічого і без нічого, створіння мусянжове із молотом у тремких рученятах. Я йду, віддаляючись від учорашнього дня й вечора учорашнього, жаль там і знесила — два звірі допотопні. Вони вчора, признаюся, подолали мене, догнали серед юрби й звалили ниць: довкола пливли й пливли люди, сотні постатей і облич, але ніхто не побачив того відчайного герцю на асфальті: два звіра жерли моє серце. Моя кров стояла на тому асфальті червоною калюжею, сотні червоних ніг оминали мене, розтерзаного, і двох звірів жируючих — саме тому і йду оце від учорашнього дня, саме тому й озираюся — вони можуть мене наздогнати. Причина того лихого настрою лежала, списана знайомими старечими літерами, в кишені; думка про те перелітає через мозок, але я не затримуюся біля неї. Довкола все-таки чудовий світ: кулі гудливі й білі, коливаються і наче хочуть зірвати тугі чорні канати стовбурів, небо погідне й мирне — вперше бачу так це небо і відчуваю чарівний його спокій. Несу в кишені клаптя списаного паперу туди, до приміського села, де живе моя сестра, — йти мені півтори години. Навколо безлюдь, тільки жайворонок над головою привісив до блакитного шатра дзвінка і повідає мені про себе. Там, у небі, — спокій, срібло лите й синява непорушна. Зупиняюся, щоб пильніше дослухатися до того дзвону, але відчуваю запах пивниці, в якій провів учорашній вечір, і бачу червоні обличчя, що коливаються довкола мене, наче карнавальні ліхтарі, відбиті у кривих дзеркалах…
Дві юрливі грудочки мчать мені назустріч: одна в платтячку, а друга в штанцях, замащених у глину. Вони біжать навзаводи, але стежка вузька, і дівчинка виривається вперед. Хлопчик завзято тупоче босими ніжками ззаду, і від того, що він відстав, у нього скривлене до плачу обличчя.
Падають на мене одне за одним, як дві гарячі пташини, і я підхоплюю на руки обох.
— Дядьку, дядьку! — кричить мала. — А та лялька вже зламалася!
— В мене пістолет бахкає! — кричить і хлопчик.
— Ти мені полагодиш ту ляльку, правда?
— Тато пістолета приніс, а я — бах-бах!
— Тато поїхав, а мама не може полагодити.
— Галько, Галько, дай я розкажу про пістолета…
Ми йдемо вузькою стежкою, і нам нелегко простувати, одне тягне мене за лівицю, а друге за правицю. Вони — наче кошенята, впряжені у громіздкого воза — ступаю за ними важким кроком, отой віз важкенний — я; вони світять до мене розпашілими личками й наперебій розповідають: одна про ляльку, а другий про пістолета. Знову білий квіт навколо, знову розбухлі кулі дерев на чорних канатах стовбурів хитаються під оцим неозорим небом, вітрець їх колихає, а разом із ними й мене з оцими дітьми…
Сестра серед двору пере, оцинкована балія повна сліпучо-білої піни, і сестрині руки по лікті в цій піні. Повертає до мене веселе, спітніле обличчя і блискає не менш білими, як та піна, зубами.
— Здоров! — каже вона. — Сьогодні я тебе й не чекала…
Діти помчали у хату: одне по ляльку, а друге по пістолет, а я сідаю на лавку під парканом. З буди вистрибнув лахматий собацюра, цей мене добре знає, тож помахав хвостом і вилігся, поклавши морду на витягнуті лапи, — йому нашу розмову послухати також хочеться. Чубата курка зазирала до столу, де стояв керогаз і кастрюлі, а десь на городі самозакохано покохкував півень.
— Запарилася, — сказала сестра. — Миколу послали у відрядження, а той малий люрить щодня і дає роботу, — вона знову блиснула зубами. — Чекай, зараз кінчу й поснідаєш…
— Не голодний, — кажу я, розглядаючись.
На керогазі стоїть зелена каструля, пара клубками вибивається з-під покришки, наче та ж таки піна, зліворуч цвіте вишня, а весь дворик так густо залитий сонцем, що мені аж заплющитися хочеться.
— Ти сьогодні, наче корова тебе пожувала, — сміється сестра, вона також переповнена сонцем, і мені любо на неї дивитись.
Із хати вивалюється з пістолетом хлопчик, натискає на гачка і клацає, за ним мчиться дівчинка із лялькою без ніг: в одній руці лялька, а в другій ноги — ще один абсурдний образ сьогоднішнього ранку.
— Ану, киш! — гримає незлобиво сестра. — Не набридайте дядьку!
Цього покрику лякається тільки курка, сполохано кидається навтьоки, а хлопчик розстрілює ту курку з пістолета; дівчинка кидає мені на коліна ляльку і її ноги. Я всовую гумку в отвір і намагаюся зловити кінця з другого боку.
— Мати прислала листа, — кажу я і дивуюся, який спокійний і байдужий у мене голос. Сестра занепокоєно розпрямлюється.
— Щось сталося?
— Сталося, — так само незворушно кажу я. — Нашу хату зносять…
— Ну, це півбіди, — сміється сестра і занурює руки у сліпучо-білу піну. — Вже не хата була, а руїна…
Дивлюся на сестру здивовано. Глибоко в грудях тенькнула та вчорашня струна, коли опинився сам на сам на тому залюдненому асфальті, коли став наче вкопаний і не знав, куди йти. Юрба омивала мене, як вода припнутого човна; я знав, що прив’язь надто нетривка, щоб утриматися мені серед такої бистротічної води.
Сестра ж спокійна. Вся аж світиться на цьому залитому сонцем дворику, вся наче з піни тієї сліпучо-білої; я понурююсь і знову ловлю пальцями неслухняну гумку — мені таки вдається схопити її й натягти.
— Дядьку, дядьку, а мені тато ружжо купить! — хвалиться хлопчик, смикаючи мене за полу піджака. Дівчинка заклала пальця в рота й уважно стежить за моїми маніпуляціями.
— Оксано, пальця відкусиш! — накрикує сестра. — Дадуть їм нормальну квартиру, — повертається вона до мене, — і житимуть як люди.
— В тому-то й річ, що вони не хочуть нової квартири, — повільно кажу я, зв’язуючи порвані кінці гумки.
— Звикнуть! — смішкує білозубо сестра і завзято тре на пральній дошці хлопчачі штанці. Деркоче по залізі ґудзик; собака плямкнув губами, зловивши зіваху-муху, а курка знову підійшла до столика і, лукаво схиливши набік чубату голову, почала зазирати до виставлених каструль.
Мені в душі ніби й злагідніло. Той вчорашній занепад, подумав я, був дочасний: ясне навколо сонце і спокійно дивиться на мене сестра. Захотілося повірити їй, що йдеться про якісь вельми незначні речі, а може, й дурниці.
— Узяла б батьків до себе, за дітьми доглянули б, — каже сестра діловито, — але в нас тільки півхати — і самим ніде повернутись.
Викручує штанці й кидає їх до алюмінієвої миски, а я думаю про ті дві кімнатки, в яких жив нещодавно сам. По них ходить тепер уже чужа жінка з надто знайомим мені обличчям, у неї в руках вогка ганчірка, і вона спрагло визирає, чи не сіла де часом на меблю пилюка.
Побачив і той інший двір, якого може вже через місяць-два не бути: три клени коло двору — вони також уже рушили в світ і йдуть, мов мандрівники, вишня, величезний кущ бузку, яблуня, як оця сестрина, тільки ширша й пишніша, зруйновані стіни світять трухлявим деревом, а дворик закиданий битою цеглою.
Розстебнув коміра. Був наче водяний — сонце випалювало мене, і я помалу зникав. Не мав слів, щоб усе пояснити: тенькання болющої струни, два звірі, що звалили були мене вчора; не можу розповісти про ту пивницю з червоними обличчями, котрі світились, як ліхтарі на карнавалі, відбиті у кривих дзеркалах. Біля ротів плавали гранчасті склянки, тютюновий дим покрив їхні очі; у пивниці не було даху, тож над головою світилися великі, також червонуваті зірки, непомірно роздуті й фальшиві; одна із них зірвалася й прокреслила сиву дугу: світло тієї дуги залишилося на денцях моїх очей. Я ж сидів на круглому пластмасовому стільці й боявся рухнутися — щось у мені росло й розсипалося, наче пісок. Тоді я також був водяний, і пив воду, і зникав у тій воді. Цигарки між зубів червонолицих чоловіків тремтіли, як і ті зорі, непомірно роздуті й фальшиві: криваві ротики, що наближалися до мого оголеного тіла, щоб присмоктатися до нього…
Знову дивився туди, углибину. Сад розтрощений, наче хтось розбомбив його: подерта кора, розщеплене дерево, біле й безкровне, гілки з прив’ялим цвітом, порвані нитки хмелю й дикого винограду біля зламаної й потовченої альтанки. Червонолиці чоловіки з цигарками між зубів ходили від дерева до дерева і ламали їх, наче сірники…
(Продовження на наступній сторінці)