— Скільки звідси верст до Алупки?
— П’ятнадцять, ваше превосходительство.
Метлинський поклав на тацю монету.
— Рад стараться, ваше превосходительство!
Вже знову був зігнутий удвоє і знову виповзав, покручуючи задком, із кімнати.
В коридорі служка розігнувся й подався в лакейську.
— Чорт! — сказав він товаришу, з яким розминався в коридорі. — Мені, брат, дістався такий тип, що я б його з великим задоволенням повісив на першій гілляці.
— А гроші платить?
— Гроші платить. Але така морда, аж з душі верне. Згинайся тут перед кожним падлом.
— Наша служба така — згинатись, — спокійно сказав товариш. — Від поклонів ще жоден не ламався. Хочеш доїти — гнись!
Він підморгнув рудькові широкою, високо зведеною бровою, і вони розійшлись, засміявшись…
Метлинський уже йшов по вулиці, різко посилаючи вперед ноги. Виставив ліве плече, а його понуре обличчя не спогіднилося від яскравого сонця. Вулицею котилися екіпажі, в яких похитувалися люди з курортними обличчями, промчало верхи кілька амазонок у супроводі вусатих довгоносих красенів — вони безсоромно перезиралися поміж себе. Це неодмінно помічали виставлені у вікнах знуджені жіночі й чоловічі лиця, поверталися одне до одного, наче механічні ляльки, й благочестиво обурювалися.
"Вертеп!" — думав Метлинський, стрімко переходячи вулицю.
— Мені до Алупки! — сказав різко візникові.
— Самі поїдете чи чекатимете компаньйонів?
— Сам.
— Дорого, пане, обійдеться. Я везу, здебільшого, по троє: кожен кладе по три карбованці.
— Три карбованці за п’ятнадцять верст?
— Такі тут ціни, пане. Коли поживете у нас трохи, звикнете. Окрім того, побачивши Алупку, й грошей не пошкодуєте…
6
Вони минули з лівого боку шляху царську резиденцію Лівадію, за нею осади великих князів — Оріанду, Ай-Тодор і Гаспру, потім Місхор, коні йшли по чудовій дорозі рівно й гінко, монотонно подзенькуючи дзвіночками. Довкола вивищувалися голі скелі, тяглися гори, одягнені в розкішну зелень. Метлинський дивився на це спокійно, навіть байдужно, здавалося, вся довколишня розкіш не дуже його й уражала, хоч не минав увагою жодної цікавішої місцини. Йому трохи заважав візник зі своїм помахуванням пугою й окриками, так само заважало дзеленчання. Хотілося ввібрати на повні груди тиші цього завороженого краю, бо тиша тут мала бути особлива. Поверталося поступово вчорашнє почуття, яке пережив, зустрівшись із нічним морем; він прийшов після того додому й таки відчув незборимий потяг до паперу. Повторювалося те саме, що було в Женеві, і, коли олівець все-таки черкнув аркуш, не побіг по ньому, а ледве поповз. Не писав про море та його красу — було б надто елементарно переносити враження мимолітні — був то сумний плач його серця, який почався ще далеко в минулому, коли зважився видати свою єдину дитячо-наївну книжку: "Думки, пісні та ще дещо". Тепер його цікавило оте "дещо" — зранена й скалічена душа, яка знаходить слово, щоб виспівати біль. Знищене в Женеві було подобою того співу, а вірші, які колись показав людям, — тільки натяк на його можливість. "Я надто мало мав великих зворушень, — думав він, похитуючись у повозі й приплющивши очі, — тільки з великих зворушень може виплисти велика музика". Вчора він таки по-справжньому відчув ту музику, лишалося закріпити її в серці і спробувати відтворити. Не прочитав ще того, що витворила в сутінках його рука, — не хотів світити, а вранці вже мав перед собою страх. "Свічка для цих сутінків, — думав, кінчивши писати, — груба імітація!" Боявся знову відчути вузьку, чавку обмеженість стін — міг би втратити цю першу так просто знайдену радість. Відтак знову заплеснув би душу чорний морок, і знову треба було б видряпуватись із прірви. Тоді прийде те, що найбільше страшить його останнім часом, — гострий, чорний відчай…
Він підіймався під гору, часто спиняючись, бо чавила його ядуха; важко, хрипко віддихувався, але коли повернувся, щоб глянути на палац князя Воронцова, очі його стали зовсім голубі. Палац не випинався й не вражав своєю величиною, але все в ньому: лінії стін, вікон, даху, димарів, башт — було вивершене і складене з таким незбагненним смаком, що в Метлинського відлила кров від обличчя. Це стало як продовження чи відбиття грандіозного Ай-Петрі, який вигравав під сонцем зеленкувато-сірою барвою. Так само вигравав діорит стін палацу, заповитий пишними заростями дикого винограду, плюща і якихось інших рослин, що їм і назви не знав. Там далі — море, вітер дув просто звідти, несучи хвилі цілющого, гострого повітря: Метлинський мимовільно відчув, як прочищаються йому груди, входить у них чародійний бальзам, а з ним і почуття, якого давно праг, але рідко коли досягав, — захват до збентеження. Приплющився, щоб погасити в собі гострий вогонь, а коли розплющився, знову був спокійний і міг пити очима всі ті арабські бані й рівні дахи, вузенькі проходи й потайні двері, вікна й маленькі, наче кватирки, віконечка — все так вибагливо й догідно спліталося, що мимохіть подумав: сниться йому один із кращих снів.
Захотілося побачити це диво з фасаду, бо чомусь здавалося: звідти мусить усе вписуватись у небо і відбивати море, котре так спокійно й задоволено грає барвами. Мимохіть змахнув з очей сльозу — був це спалах щасливого якогось плачу.
7
Біля парадного входу до палацу стояв високий кремезний чолов’яга з орлиним носом і звислими вусами, і це класичне козацьке обличчя побіч екзотичних стін здивувало і схвилювало Метлинського.
Чолов’яга всміхнувся білозубою всмішкою, і його очі тепло засвітилися.
— Милуєтеся на палац? — спитав із виразним українським акцентом. — Прошу, заходьте!
— Чи не можна було б озирнути палац зсередини? — спитав Метлинський, і в його завше сухому тоні пробилися незвичні для нього несміливі нотки.
— Я можу й провести, — сказав вусань. — Як домашній лікар князів Воронцових, коли ваша ласка.
Метлинський витягся й посерйознішав:
— Відставний професор Харківського університету Амвросій Лук’янович Метлинський!
Тоді зацвіло, заусміхалося, засвітилося, аж засяяло до нього лікареве обличчя. Він схопив руку Метлинського великими долонями й міцно потиснув.
— Боже ти мій! — вигукнув по-українському. — Хто б міг подумати?
Бліді рум’янці спалахнули на сірому обличчі Метлинського. Козацьке обличчя, українська мова — все це його гостро схвилювало.
— Дивуєтеся, що вас знаю? — задоволено й радісно рокотів приємний лікаревий голос. — Та я, дорогий ви мій, не раз про вас думав і згадував. Я, Степан Руданський, так само, як ви, бавлюся українськими віршами і так само, як ви, закоханий в українську народну словесність.
— Як ви себе назвали? — перепитав Метлинський.
— Та що вам скаже моє ймення? Omnia mea mecum porto! Всі мої томи й збірники ховаються у власній не дуже вибагливих форм скрині. Але я дуже й дуже радий вас бачити!
— Ви друкувалися в "Основі", — сказав, пригадуючи, Метлинський. — Так, так, я добре пам’ятаю… То були доладні твори.
— Які там доладні! Коли хочете щось доладного подивитися, ходімо проведу вас до палацу. Бачите, я сам ялтинський лікар, а домашнім лікарем Воронцових став з принуки, щоб зводити кінці з кінцями, тобто щоб їсти не тільки обід, а мати при тутешніх цінах для себе й родини вечерю.
Вони вступили у величні дубові двері, і назустріч їм пішов сивий татарин.
— Хочу показати його превосходительству палац, — сказав Руданський, і на вустах дворецького з’явився чемний оскал. Повів рукою у бік залів і чемно схилився.
— Це чудо вибудував англієць Бльор, — сказав Руданський. — Хоч часто тут буваю, не можу стриматися від спокуси подумати, скільки це коштує і звідки взяті такі гроші. Господар приїздить сюди раз на рік на кілька місяців, оце незабаром його сюди й чекають, а потім знову зали стоять пусткою. На утримання палацу й парку йде щорічно сорок тисяч карбованців. Чи не марнотратство?
Вони стояли перед портретом молодого графа Браницького, що став потім тестем графа Михайла Воронцова.
— Не було б марнотратства, не було б і палацу, — зауважив Метлинський.
Тут, у залі, між цих розкішних стін, багатого ліплення й найдорожчих шпалер, він наче виблід, позеленів і навіть поменшав. Обличчя ще більше спохмурніло, а очі погасли.
— Та й правда! — всміхнувся Руданський. — Не було б великопанської примхи, і цей чудовий берег стояв би порожній. Палиця на два кінці, — він засміявся, й луна прокотилася по порожніх залах.
Вони пройшли через велику вітальню і вийшли в зимовий сад.
— Все-таки моя проста натура не витримує такої розкоші, — сказав Руданський. — Тут є якийсь цікавий закон: переступивши межу того, що латинці назвали sancta simplicitas, щось із краси починає зникати.
Вони зайшли до їдальні. Розкішна важка мебля, два коминки, а між ними водограй. Спокійно стікали легкі, грайливі струмки.
(Продовження на наступній сторінці)