"Слава Богу, — подумав я, — це значить, що я знову вільний!"
Мені наказано повернути гроші, котрі брав непомірні за христини, вінчання, сорокаустне поминання та інше.
"Це вчинить та, котра ті побори брала, — сказав я подумки. — Бо не віддає боргу той, котрий того боргу не брав".
За биття начебто ведмедів, вовків, зайців мене засилали на дванадцять тижнів у монастир з відбуттям заслання на чорній роботі.
"Живіть щасливо, ведмеді, вовки та зайці, — сказав подумки я. — Не вбиває той, хто не має рушниці і в кого на серці мир".
За недавання причастя матері сотника Дмитренка я мав заплатити дев’яносто п’ять рублів безчестя або ж відбути покарання в монастирі на чорній роботі і в залізах продовж чотирьох місяців.
"Не заводьтеся слабкі із сильними світу цього, — сказав подумки я, — бо в кого сила, в того й правда".
Вибрав собі останнє, бо грошей власних не мав, а утяжувати надто жінку свою не хотів.
Приписали мені ще й те, що я взяв у канцелярії свою-таки служебну церковну колодницю, яка невідомо як у канцелярії опинилася, — за те я також мав бути штрафований, а що суддям в озлобі їхній за моє непримиренство й цього було мало, вони присудили дати мені пліттям сто ударів, а як я те биття витримав, уже написано.
Отож після всього, 29 вересня, заслано мене було в заслання до Мгарського Лубенського монастиря, а віз мене підданий Василь Лепський, який за те, що привіз мене, почав вимагати з мене плати, а що я не мав у себе ні шеляга, то зняв з плечей останню реверенду, тобто вже фактично позбавив мене священичого стану, за що я йому подякував. Він на мене видивився як на несповна розуму, але я вибачив простоту ума його.
Дописую свою книгу. Вона має дванадцять розділів, бо це число святе, отож і завершую дванадцятий розділ. Скажу, що сьогодні мене цілий день мучило лихе передчуття. Старанно переписував слова й молитви Дмитра Туптала, не менш старанно відвідував службу Божу, але воно в мені не зникало. Висіло за плечима, як зграйка комарів чи мух, яких я волочив за собою, чи як темний шлейф.
Під ранок сьогодні випав сніг, а вчора мурарі припинили роботу. Поденники цілий день плели солом’яні коверця і щільніше вкривали стіни, які мають простояти так цілу зиму. Теслі спішно добудовували комору для готових дощок і вчора також свою роботу завершили. Тертичні взяли річну плату і кілька днів тому з монастиря пішли. Рейцарі ще давніше збили дерев’яні плоти, а вчора прикрили вапняні ями. Майстри, що виготовляли двері, сьогодні вставляли їх у недобудований храм, щоб ніхто туди не заходив і нічого не попсував. Розійшлися й цегельники, поскладавши невикористану цеглу в комірчину, що для того навмисне була збудована. Лишався в монастирі лише сницар, який робив Де-Ісуса, і маляр, який до того Де-Ісуса малював ікони, — вони працювали не під відкритим небом, отже, холод їх не страшив. Мірочники свою работу завершили також учора, оброблений камінь вони сьогодні вранці перетягли до церкви й там залишили — укладатимуть його наступного року мурарі. Працювали ще також ковалі, які виковували хрести, ланцюги до хрестів, завіси до дверей, церковні замки та цвяшшя.
Загалом же вчора в монастирі був день завершення цьогорічних будівельних робіт, через що сьогодні в трапезній робітникам на обід видали досить горілки, після обіду вони від’їжджали. Може, смуток я відчував з тієї причини, раніше монастир був наповнений робочим гомоном та й людьми, і мені було від того веселіше, тепер же я мав бути закинений у тишу й самотність — ченці-бо з покутниками у спілкування не входили, а ніби сторонилися їх.
Але незабаром я збагнув причину свого неспокою. Повертаючись після літургії, я побачив ченця, котрий стояв біля недобудованого храму, повернув у мій бік голову й невідривно дивився. Очі його палали жовтим вогнем, і мороз пройшов мені по тілі — звісна річ, був то Іоанн Москівський. Я різко звернув убік, бо не захотів із ним зустрічатися, а він оскалив у посмішці зуби.
Зайшов у келію і сів до столу, щоб продовжувати переписувати слова й молитви Дмитра Туптала, і мені раптом прийшло до голови, що сьогодні й справді один із таких днів, що їх звуть "днем кінця": випав сніг, майстри роз’їжджаються, робота припинена, я дописав свою книгу, тобто свою історію, в якій залишилося нерозв’язаним одне: мої стосунки з Іоанном Москівським. Смуток же мій був від того, що прочував: здається, і тут сьогодні усе закінчиться. Довершував я і завдану моїм благодійником Іларіоном Левицьким роботу. Спершу я дописав свою розповідь до слів: "Але я вибачив простоту ума його". Вже під самий вечір я дописав останнє слово Дмитра Туптала. Після вечірні повернувся в келію, запалив свічку й помолився вже тут.
І раптом зрозумів, що чогось чекаю. Відчув, що келія моя наповнюється сухою темрявою чи радше тривогою. Відчув за вікном зморочілу ніч, як і тоді, в Жданівці, коли чекав приходу Іоанна Москівського, і твердо повірив, що той таки готується до мене прийти чи, може, вже й іде. Отже, я присунув до себе манускрипта й дописав його, бо, коли сьогодні "день кінця", повинен був зробити й це.
Ну от, я вже зробив усе. Твердо знаю, що він десь там, у темряві, до мене йде. Знаю, що то йде до мене сама тьма, тривожуся, але в канікулу не впадаю, а навпаки, як ніколи зосереджений та спокійний.
Так, він уже йде. Разом із тьмою, зморочілою ніччю, ніччю смертною і недочасною, бо смерть ніколи не буває дочасна. Очі його палають міддю, бо він сам ніч, ніч бід великих, суму й важкого гоніння, як писав архієпископ чернігівський. Невже і той єпископ, і Дмитро Туптало відчували щось подібне, як і я? Невже і в них були такі "дні кінця" і "вечори кінця", коли вони, як і я, насторожено вслухались у темряву й чекали приходу чорного янгола.
Так, він до мене йде, наступає зусібіч, облягає моє прихистя чорними крильми, очі його мідно палають, бо він і я поруч жити не можемо.
І я раптом зрозумів, чому так буває, як писав Атанасій Кальнофойський, що "добрий вмирає, не довго живши", — Господь його рятує перед такими "вечорами кінця" і перед приходом "ночі важкого гоніння".
Перо моє пише ці слова, а я весь, мов тятива натягнена, я весь напружений від уваги, з якою вслухаюся у ніч.
А він приходить до мене все ближче й ближче. Іде, важко ступаючи пудовими чобітьми, і від того поступу ледь-ледь здригаються стіни моєї келії.
Я знаю, що він уже близько, зараз я почую рип моїх дверей, і він постане в прочілі в усій незбагненності своїй.
Так воно і є: риплять двері… Ось він початок жаху… Все, я закінчив…
Дописка в манускрипті іншою рукою
Дописую цей манускрипт я, монастирський писар Доротей Лебедович, який тут неприхильно згаданий; зрештою, я шкодую, що неприхильно зустрів цього попа-спокутника.
Року 1736, жовтня 20. Божим попуском і на покарання гріхів наших в монастирі доброліпного Господнього Преображення Мгарському Лубенському загорівся о десятій вечора вогонь від бувшого жданівського попа-покутника Михайла Вовчанського, від келії, де він жив, що стояла на рову за палатою, і за малу ядь увесь монастир спалив, а саме: церкву Святого архістратига Михаїла, всемилостивого Спаса Де-Ісус, в інбарах двох біле залізо, хрести великої церкви і риштування біля будови, шість комор і башту дерев’яну, на ній всередині була церква Святого великомученика Георгія, на горі пішли за вогнем дзвіниця, і дзиґар, і дзвонів одинадцять, в коморі — сіль, також багато припасів, дзвіниця мурована, а при ній дзвони і залізне било; на церкві Благовіщення пресвятої Богородиці і на трапезній — дах, а ще переддвір’я, що входить у трапезну, і огородки мальовані на келарні, дах на хлібороздавці і на льоху трапезнім, пекарня і спіжарня з усіма припасами і посудом, всілякі палати, дві келії з усіма припасами рибними, горілчаними і посуд, кам’яниця із льохом, льодовня з медом, пивом, маслом і з усіма припасами рибними, три келії отця ігумена внизу із лікарнею, з коморами, з огородками мальованими та наверсі дві келії і чардаків два, в монастирі і біля монастиря, оплоти біля винограду та челядні і виноградні, келія в огородні, і дах на льоху, і приладдя городнє, братських келій в монастирі вісімнадцять, образи й братські речі. За монастирем: келій-гостинниць дві, келій на винограді[15] дві, інбар на льоху й комора, келій шуршових[16] одна і друга тесельня, дах на льоху шуршовім та повітка, ґонти тисяч п’ятнадцять, конюшень келій дві, а в конюшні колеса, будки, тарадайки, хомути, шори, шлейки і дуги, ковальня з келією, гончарня й цегельня і горн, бондарня і стельмашня з усім струментом, челядень дві і повітей шість, тертиць тисяч двадцять, конюшня, де челядна комора з солодами, клуні з дубиною та липиною, трамами, і ринвами, і оплотами.
Хто не здивується такому вогню, і хай усяк бережеться від нього. Ченці і люди, що були в монастирі, виносили з церкви, келій та комор усе причандалля, яке змогли захопити, винесли також і святителя Христового Атанасія мощі без раки, в килимі, — понесли його в сад, в альтану, що стояла за настоятельськими келіями, в якій ті мощі були двоє діб і де по черзі братія-ієромонахи читали Євангеліє. А інші ченці доглядали там-таки, в саду, церковні та інші речі. І коли з церкви виносили причандалля, в той-таки час згоріла дерев’яна брама і при ній келія дзвінична і дзвонів п’ять, а окрім того, колешня, бондарня, ткачня, амбар коновський, а нанизу: лазня, кушнірня, пивня, броварня погоріли зовсім.
І тоді вся братія у великій біді та печалі й боязні перебувала, бо майже всього здоров’я, заодно й маєтку свого позбулася, — кожен виносив, що міг вихопити із келії своєї, в ліс за монастирем, бажаючи схоронити, але через безліч народу не було де хоронити, а стерегти — нікому, отже, що чернече не погоріло, те сторонніми людьми в лісі забрано. По пожежі лишились цілими початий сницарем іконостас та гумно із хлібом і канцелярія з моїми паперами, а решта все погоріло до остатку — будови всі, паркани, тини, надвірки та інше.
Після того на третій день, жовтня 23, чесні ієромонахи, взявши з альтани мощі святителя Атанасія-сидячого, внесли знову їх у велику церкву і посадили в його раку на лівім боці між стовпів, де й раніше були.
В той-таки день, коли пожежа трохи утишилася, ввечері, на прохання ігумена, отця Іларіона Левицького, прислано з Лубен від полкових старшин у монастир команду озброєних козаків для караулу як церкви, так і погорілого майна, котре в ньому залишилося від пожежі; частина козаків стояла вночі і вдень біля церкви абахтою, а решта в різних місцях, де було монастирське добро, — караулили те проздовж двох днів.
Наступного дня по пожежі прийшов до мене колишній жданівський панотець Михайло Вовчанський, повернув слова й молитви святого Дмитра Туптала зі своїм переписом і доручив свого манускрипта, сповістивши, що це від його келії почалася згадана пожежа і що він тяжко від того страждає. Ще він сказав, що, оскільки в монастирі тепер ніде жити, його відсилають до отця архієрея в консисторію, і той має визначити йому інше місце покути.
Я його манускрипта до його від’їзду не читав, бо не до того було, мали ми в монастирі багато нагальної роботи. Він же від’їхав від нас третього дня після пожежі на взятій у монастирських підданих підводі. Був він закутий у заліза, як і раніше, його поклали в драбинчастого воза й наказали послушникам Іванові та Данилу повезти на катедру. Ті послушники, користуючись із монастирської варвітні, понапивалися й повезли Михайла Вовчанського під ніч. Невдовзі вони повернулися у монастир піші й оповіли дивовижну історію, що, везучи колишнього панотця Михайла Вовчанського, упали поночі у великий рів і там залишились, а коні, перелякавшись, понесли закутого Михайла Вовчанського по ріллі і зникли в ночі, аж так, що потім вони, послушники Іван та Данило, цілий день шукали їх та покутника Михайла по довколишніх селах та шляхах, але ніхто ні коней, ні воза, ні самого покутника Михайла Вовчанського ніде в очі не бачив і нічого про нього не чував.
Годиться записати ще одне: в келії Михайла-покутника, яка згоріла дотла, було знайдено рештки сильно обгорілого тіла. По хресті, який був у нього на грудях, ми впізнали, що то був наш-таки брат по обителі Іоанн Москівський, ієромонах. Із того виникла підозра, що покутник Михайло Вовчанський убив Іоанна Москівського, а щоб сховати свій злочин, запалив монастир, через що за ним було розіслано гончі листи, але Михайла Вовчанського не знайшли по цілій Гетьманщині. Він зник, ніби у воду впав, а може, й справді випав десь із воза у річку, а що був закутий у заліза, то й не виплив, а залишився на дні річковому.
Саме ці балачки спонукали мене прочитати його манускрипта, а вчинивши те, я жахнувся. Михайло Вовчанський був або ж несповна розуму, або ж світлий янгол, посланий, як він писав, хоч і сам не був у тому певний, архангелом Михаїлом на землю з невідомою метою.
І я згадав, що в одному манускрипті, увіч апокрифічному, читав, що янголів своїх Господь посилає часом як месій — вони тоді мають чин проповідницький і своїм життям та діями научають людей, як треба цнотливо й чесно жити, або ж посилає їх як вісників для передання у небо актів людського страждання. І ті, і ті певний час, інколи й цілий вік людський, живуть у людському тілі та людським життям, але перші, тобто месії, володіють чудодійною силою, а другі — ні; перші страждають показно, научительно, а другі — таємно і без зайвої оголоски.
Але й від таких думок у собі я жахнувся. Бо коли б так, то й Господа нашого Ісуса Христа треба було б вважати таким ангелом-месією, а він був вищий і більший ангела, він був сам Господь.
Можливо, тут ідеться про месій нижчого чину — я того не знаю і боюся про те думати. Скажу тільки, що в тому давньому манускрипті про месій та вісників написано було, що сатана дуже стережеться тих світлих янголів і на змагання з ними висилає янголів чорних — хтозна, може, Іоанн Москівський і був таким чорним янголом, якого послано було змогти янгола світлого. Правди про те ніхто не довідається; простіше було б думати, що Михайло Вовчанський був з повередженим розумом і багато чого навигадував, а може, йому все це неправедно уявлялося, хоч одного від нього забрати не можна — жив він таки праведно. Про Іоанна Москівського я цього сказати не можу, про нього розказували тихцем і вже хотіли його в тому викрити, що він жив, як із жінкою, із послушником Гаврилом Галичиним, а що вже віддавався пияцтву, то всі ми тому віддаємося. А ще він часом з монастиря зникав і блукав казна-де. Правда, ніхто його недостойних учинків не викрив, але довіри до нього я не мав ніколи — щось було в ньому й справді відворотне.
Можна пояснити цю історію ще й так, і це мені здається вірогідним: і Михайло Вовчанський, і Іоанн Москівський були в цьому світі людьми малими і грішними, в сітях його позаплутувалися; Михайло Бога більше боявся і своїм писанням себе перед ним та людьми виправдовував чи хотів виправдати, а на Іоанна Москівського, як на ворога свого, хотів навести тінь і так виправдати своє вбивство, коли він і справді Москівського забив. Бог же обох покарав, бо вони обоє рябоє, ягоди одного поля і гілки, а може, й одне єство, про що Михайло Вовчанський у своїм манускрипті також натякав. Не судитиму їх, щоб і мене Господь за мій неправий чи кривий осуд не покарав. Адже рід лукавий не дістає небесної познаки.
1992 р.
5 Оболона — шибка.
6 Походні — смолоскипи.
7 Пліть — різновид канчука із сирої шкіри, зігнутої рубцем.
8 Фара — найнижчий клас в академії.
9 Трудоватий — несповна розуму.
10 Надія змінна, надія нестала (лат.).
11 Колодниця — замок.
12 Нищі — школярі та спудеї, які жили на милостиню.
13 Так часом писалася літера "У".
14 Буквиця — рослина, вживалася на чай.