Я дав йому ще кілька порад, указав недоліки в малюнках та написанні літер і вийшов од нього задоволений. І не тому, що він улестив мене, а тому, що так гостро нагадав молодість мою, а ще тому, що розмова моя з ним увіч нагадала розмову з учителем моїм, великим майстром краснописання та рисунка Ігнатієм, у якого я вчився, а ще тому, що відчув у цьому хлопцеві силу й завзяття, ще достатньо не виказані, але відчутні. Знав від ігумена Григорія, що Петро днями висиджує за роботою, забуваючи про їжу, навіть обов'язок ходити на службу, за що ігумен не раз йому вимовляв, хоч не карав, бо отець Григорій був мудрий і доброзичливий духовний отець, умів хист оцінити й підтримати, як це зробив свого часу і зі мною. Тому я вірив, що під ігуменовою рукою із цього хлопця може вирости добрий майстер, і хай допоможе йому в трудах невсипущих Господь. Я завжди вважав себе недостойним струментом у руках Божих, гріхи мої він бачить і хай простить, але одного гріха, поширеного поміж люду, що володіє художеством, я не мав — заздрості до інших; завжди-бо вважав, що заздрість — ознака малості душевної, а Зоїл тому й заздрив Гомерові, бо не міг і не сподівався сягнути його висоти; Гомерові ж заздрити Зоїлові підстав не було.
Відразу ж пішов до ігумена Григорія і сказав про Петра свою думку. Сказав, що відрікаюся від писання Житомирського Євангелія, бо тепер не готовий до праці, а справа чекати не може. Отже, погодився виконати інше послушання — записати все, що пережив у мандрівці і що вклав до моєї голови диякон Созонт. Але дві речі хотів попросити в ігумена: перш ніж почати цю немалу працю, хай дозволить після достатнього відпочинку, коли наберуся сили, піти до Пересопниці. Минуло-бо десять років відтоді, як завершив я Євангеліє, і мені до болю в душі хотілося б ще раз його по бачити. Причина того проста, сказав я ігумену Григорію: кожен мистець хворіє перебільшеними оцінками твореного собою і часто не вміє до ладу й спокійно оцінити сам себе, через що і в гріх гордині упадає, не маючи до того й підстав. Через це нашому брату потрібно вряди-годи смиренно себе звіряти, бо, коли недостойне він створив, а бачить у недостатньому високе, жалю гідний стає; коли ж переконається у задовільності своєї праці — це укріпить його дух. Мені ж укріпити свій дух конче потрібно, перш ніж починати власну працю. Коли ж я відчую, що труд мій, у який я уклав усього себе і на який виклав всю силу свою та снагу, недостойний, хай звільнить мене від послушання: ввійду я у святе безділля, каючись перед Господом за гординю свою, і в молитвах закінчу свій недостойний вік.
– Іди, сину мій, — сказав отець Григорій, — і хай благословить тебе Господь. Сподіваюся, що повернешся сюди духом укріплений. Тільки не впади у марне самоприниження, яке буває більше гордині.
— Хай буде не за твоєю волею, а за Господньою, — про казав я.
І пішов до Пересопниці. Не скажу, що легка була мені ця дорога, був і досі вислаблий, через це не поспішав. На щастя, трапилася мені в дорозі валка, яка гнала биків у Польщу, і я доєднався до неї — їхав далі повозом.
Княгиня Катерина Чарторийська зустріла мене ласкаво і сказала, що слава про моє Євангеліє розійшлася по цілому краю, до неї приїжджає чільна шляхта подивитися на нього, через що вона на певний час узяла книгу з монастиря до себе, окрім того, в неї працює зараз управний писець та рисувальник — робить із неї копію для її свояка.
Я зустрівся із тим копіїстом — це був отець Димитрій, поважний і вправний чоловік, його я, до речі, знав коротко й раніше, але властивістю його хисту було те, що умів вельми докладно повторювати написане й намальоване іншими, а до творення власного був цілком нездалий.
І ось настав цей момент, коли я опинився сам на сам із своїм дітищем і почав повільно, уважно, лист за листом переглядати книгу, вивіряючи себе й намагаючись дивитися на зроблене мною чужими очима й відстороненим духом. І те, що побачив я, несподівано вразило мене, а ще більше втішило, хоч трохи засмутило: у тій роботі були невеликі вади, як я відзначив, але загалом робота достойна. Це мене і втішило. Засмутило інше: увіч відчув і побачив, що нічого ліпшого, досконалішого, кращого не зроблю вже ніколи. Тобто не зберу в собі стільки потуги, аби вибухла в такий розлив барв та ліній, орнаментів, ніколи не напишу більше таких літер, кожна з яких має незбагненну красу й вишуканість; в якісь хвилини мені навіть не вірилося, що оце диво, яке тримаю перед собою, — справа рук моїх; воістину, не я це творив, а був струментом у Господніх руках. І, сидячи біля вікна, в яке щедро вливалося сонце, я раптом почув хрипкий і сильний, повний внутрішнього переконання й заїлості голос Микити:
— Гріх твій у тому, що полюбив красу світу й служиш цій мамоні, а краса світу — один із найулюбленіших бісів диявола. І, хоч писав ти Святе Письмо, не Бог палив твою свічу, а диявол. Святе Письмо не потребує краснописання, пишних малюнків та орнаментів, воно велике й красне змістом своїм, і цього для нього досить!..
Я дивився на дивоглядну справу рук своїх і слухав той голос. І голос почав тихшати й тихшати і не докінчив звинувачення, а завмер на півслові і зник.
І тут я почув голос Созонтовий, який сказав:
— Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле — білим, а чорне — чорним, а починає біле звати чорним, а чорне — білим, любов називає ненавистю, а ненависть — любов'ю, тобто зневажає Божі заповіді, замінюючи їх своїми. Тоді й починається блюзнювання і блюзнірство. Не бажай, щоб світ, і краса його, і творення його пропали, коли сам пропадаєш, а молися за темних, які несуть у собі ніч, щоб перейшли у день, тобто прозріли для добра й любові. Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність.
Я сидів задубілий, чітко й виразно прозвучали ці слова, цілком противажні між собою, Микитині й Созонтові, і не міг покласти свого камінчика на ті чи інші шальки ваг. Але очі мої знову впали на Пересопницьке Євангеліє, я прошепотів:
— Хто тьма, хай буде тьмою, хто світло — світлом; не бажає нічна птиця літати вдень, а птиця денна засинає із настанням пітьми. Для птиці нічної сонце — місяць, а для птиці денної — сонце не місяць. Не пізнався б день, коли б не було ночі, і навпаки. Все дивно взаємозв'язане між собою дивною залежністю, все одне одне отіняє й ояснює. В цьому істина — не прірва, але дна тій істині розуму людському не знайти. Дно-бо — таїна Господня, і вона непізнаванна.
І я відчув себе покріпленим у дусі. Не марну річ створив, а добропотрібну. Через це її й копіює отець Димитрій, та й учень Петро надихнувся нею і творить свою справу життя, покріпившись. Це значить, що тлінь діла мого живить новопробудженого ростка.
Так це сказав Созонт:
— Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість. Знай, що тлінь твоя викинута бути має, але без неї не проросте зерно, бо і тлінь твоя — творення Боже, як і світ.
У силі цих слів я й переконався, коли переглянув Пересопницьке Євангеліє.
У Пересопниці вже не було мені чого робити, і я повернувся до Житомира. Після того на довгі місяці зачинився від світу, пишучи цю книгу. Але перед цим попросив дозволу в отця Григорія писати її не простим записом, а красно, з малюнками та орнаментами. Тобто я записував один із розділів її начорно, а тоді переписував красно, замальовуючи. І до мене повернувся творчий вогонь, я не тільки писав цю новочасну Євангелію, але й багато й натхненно малював: було тут зображення Ока Прірви, яке мені привиділося на Микитиному острові, були тут мої співподорожани, Микита зі своїми учнями, Марта, карлик Мусій, уломні і почварні, був тут уявний звір, що ніби жив в озері й пожирав кинуті йому жертви, були берізки й осики на болоті, гадюки, купини, купи очерету, стовп із хаткою — все-все, що бачило моє око і що в ньому затверділо в образ. Отже, я горів зовсім так само, як спалювався, коли творив Пересопницьке Євангеліє, але образи, малюнки, лінії й орнаменти були тут інакші, ніби творив тут інший чоловік.
Так само горів, творячи Житомирське Євангеліє, учень Петро.
Часом його відвідував, і ми вели довгі балачки на теми творення. Петро виявився тямковитим і вбирав мою науку, ніби пив; зрештою й учнем його називати годі — в мене на очах виростав справжній майстер — це й справді був новий росток, але виростав він таки з моєї тліні. І це втішало, більше того, надихало у власній праці. Тобто не тільки він напоювався від мене, але і я від нього, бо мав він наді мною перевагу молодості своєї.
І от нарешті написав я свою книгу. І саме в цей час, в один погожий ранок, ще до ладу не прокинувшись, побачив я чи сон, чи видіння. Созонт сказав би, що це був сон.
А примарилося мені, що вирішив послухатися Симеона, Микитиного учня, і повернувся до Ока Прірви, щоб там, на острові, відбути до кінця дні свої. Вже перейшов болото і знову побачив загадкове й дивоглядне плесо, чи озеро, чи заводь, чи око, внурене в болотяний розлив. Але коли захотів намацати привісну стежку через нього, то кілків, які тримали її, не знайшов. Тоді вирішив через озеро пливти, а що мав страх, аби не ковтнуло воно мене так, як моїх співподорожан, нарізав сухостійного очерету і зробив, як це роблять татари, переправляючись через ріки, два снопи, які прив'язав до тіла і з ними поплив — снопи тримали моє тіло на плаву. Вже допливав до темного кола посеред Ока Прірви, коли ж вийшов на округлий берег сліпий Теодорит. На ньому була та ж таки хламида, але ветха, подерта, крізь яку світило тіло, десь така, як колись на Кузьмі. Виставив у мій бік сліпі очі і ніби принюхувався — весь був напружений і на струнчений.
— Хто це там пливе? — схвильовано гукнув він.
— Я, брате Теодорите, — відгукнувся. — Михайло Василевич, що відвідував вас минулого літа.
Побачив, був-бо вже близько, що напруження й наструнення у тілі Теодорита зникло — він ніби не того чекав.
— Не мене чекав, брате? — спитав я, підпливаючи до берега.
— Не тебе, — сказав Теодорит. — Але я радий будь-якому гостю.
— Чому сказав: я радий, не ми раді?
— Бо я тільки з усіх тут і є, — мовив печально Теодорит.
— А святий Микита? — спитав я, вилазячи з води і відв'язуючи від себе очеретяні снопи.
— Святий Микита помер, — відповів Теодорит. — Хочеш розкажу, як це сталося?
— Радий тебе послухати, — сказав я, віддихуючись, для того й на траву присів.
— Помер, коли Симеон із Мартою покинули острова. Власне, покинув Симеон, Марта подалася за ним. Чомусь тебе боявся, брате Михайле…
— Боявся, що не загинув в болоті й дістануся землі?
— Знаєш про це? — спитав Теодорит, сумно всміхаючись. — Не сподівався, що повернешся. Боявся, що штуки його відомі стануть… Через кілька днів подалися за ним Георгій з Никифором, бо то були не Микитині, а Симеонові учні. Євагрій, Антоній і я були учні Микитині. Але Євагрій не втримався біля нас і теж пішов.
— Тоді Микита й помер? — спитав я.
— Чи тобі вже хтось цю історію розказав? — спитав Теодорит.
— Ні, брате, — мовив я. — Але знаю, що Микита вже й минулого літа вельми хворів.
— Але про це ніхто не знав! — вигукнув Теодорит.
— Він нам показав покрите виразками тіло своє, — мовив я. — У ніч на Тройцю, коли спускався.
— Одного дня, у п'ятницю, півень закричав зранку на пробудження, а на проповідь не закричав.
— Бо півнем тим і був Микита, — сказав я.
– І це знаєш? — стрепенувся Созонт.
— Здогадався Созонт і повів мені.
— Симеон дуже боявся того вашого Созонта… Вважав, що його прислано на звіди.
— Знаю, — зітхнув я. — Тому й ковтнуло його Око Прірви. Продовжуй.
— Уломні та почварні зібралися, — розповідав Теодорит, — і ми з Антонієм, але Микита голосу не подавав і завісок не відгортав. Тоді я поліз на стовпа, але тихо було там.
— Отче, благослови нас, — сказав я, — бо народ унизу чекає.
Він же відповів. І знову кажу йому:
— Чому, отче, не відповідаєш чаду свойому?
Він же мовчав. Тоді дика думка стрілила мені до голови і, грішний, подумав я, що й преподобний з острова втік, як малодушні учні його. Почав мацати довкола й натрапив на блаженного. Стояв він ніби на молитві, руки біля грудей склавши. Тоді зрадів я, що стоїть, бо коли стоїть, то живий іще, тож сказав:
— Може, образив тебе чим, отче? Мовчав він. Тоді промовив я:
— Простягни хоч руку до мене, хай поцілую.
Але не було відповіді. Я подумав: невже до Бога відійшов?
Прихилив вухо, і не було дихання, а густий запах тліні від нього виходив, хоч не мало бути так: вранці він ще півнем кричав. Тоді я пізнав, що почив він у Господі й поклав прихилене до стовпа тіло його, а сам заплакав гірко. Отак він, брате Михайле, й відійшов…
— Поховали його чи віддали Оку Прірви? — спитав я.
— От бачиш, цього вже не знаєш. Поховали біля матері.
— Созонт сумнівався, чи були мати.
— Чому сумнівався?
— Бо історію про матір, як і всі інші про житіє його, взято із життя стародавнього Симеона-Стовпника.
— Не знаю, — мовив Теодорит. — Я сліпий і не бачив його матері, але всі казали, що вона була, померла і тут похована.
— Що ж було по тому? — спитав я.
— По тому уломні й почварні покинули острова, повів їх через Око Прірви та болото Антоній. Казав і мені йти, але я вирішив залишитися.
— Чому вирішив залишитися? — спитав я, і собі відчуваючи смуток.
— Сподіваюся, що повернеться сюди Марта.
— Звідкіля маєш таку сподіванку?
— Симеон жорсткий і немилосердний до неї був. Я їй так сказав: коли отямишся, повертайся, я тебе чекатиму.
– І що було б тоді?
— Тоді б я збудував тут дім, і ми зажили б у любові та згоді.
— Любиш її?
— Так! — коротко озвався Теодорит.
— Як же будував би дім, коли сліпий? — спитав я печально.
— Я робив би, а вона, як зряча, керувала б.
— А чи знаєш, що стежка через Око Прірви обірвана?
— Так, Антоній сказав мені, що обірве стежку.
— Чим би ви тут живилися?
— О, я б придумав. У мене є ятери, які ставлю по той бік острова. Вже викопав криницю, і вода хоч і пахне болотом, а пити її можна. Було в нас зерно, весною я його посіяв. Ростуть тут щавель і гриби.
— А взимку чим би харчувалися?
— Взимку я ходив би по селах за милостинею і приносив би їй та дітям. Ми тут прожили не один рік і навчилися давати собі раду.
— А як би Марта перейшла без стежки до тебе, Теодорите?
— Я і це продумав, — жваво сказав він. — Будую човна — подивись?
І він відвів мене між дерева. Тут і справді стояло одоробло, видовбане із стовбура старої сосни, — чи корито, чи барило.
— Перекинеться воно, — мовив я.
— Збоку прив'яжу очеретяні снопи — і не перекинеться, — гордо сказав Теодорит, а тоді спитав несподівано. — Схоже воно на Ноїв ковчег?
— Хто знає, який був той Ноїв ковчег, — ухильно відповів я.
— Мені ходить, — сказав Теодорит, — щоб посудина могла перевезти двох: мене і її.
— А коли до тебе прийти не захоче? Скільки чекатимеш?
— Доки сподіватимуся, — рівно мовив Теодорит. — Вірю, що прийде, бо де їй дітися в тому проклятому світі.
— Чому проклинаєш світ, не пізнавши його достатньо? — спитав я. — Може, ліпше в нього повернутися?
— Ні, — спокійно прорік Теодорит. — Я світ уже пізнав і нічого доброго в ньому не знайшов. Через це й не піду в нього. Та й, коли б пішов, ніколи б не розшукав у ньому Марти, і вона не знала б, де я. А так у мене є надія.
— Міг би її дочекатися, й разом повернулися б у світ. Збудували б хату між людей — гуртом жити легше.
— У світ збави й блуду? Ні, хочу бити новим Адамом, поселеним на порожній землі, і народити нових людей. Не Авеля з Каїном, які розпочали розбрат, а добротворного сімені.
— Гаразд, — сказав я. — Мені мила твоя знаміреність збудувати дім і завести доброчинну родину. Тим самим зробиш мертве місце живим. А коли перестанеш сподіватися?
– І на те в мене є рада, — всміхнувся Теодорит. — Тоді полізу на Микитиного стовпа й чекатиму учнів, молячись Богові і вбиваючи своє мерзенне тіло. А коли прийдуть учні, почнуть навідуватись і люди зі своїми приносами. Тільки я так, як Симеон, чинити не буду — Господь мене покарає.
І він гордо випростувався переді мною, гарний, як ангел, але з мертвими очима й так само змертвілим лицем. Стояв, осяяний сонцем, ніби витесаний із золототілої сосни, певний себе, а через те й неживий.
— Коли бажаєш, — зворушив величаво вустами, — і коли вже дістався сюди, покиньмо про Марту, — можеш стати першим моїм учнем.
І простяг руку, велично в мене тицьнувши…
Я пробудився, чи, власне, вийшов із візії. Не знаю, чи правдива була і чи все на тому острові біля Ока Прірви сталося так, як мені примарилося. Не знаю також, чи був це для мене якийсь голос чи поклик, але бажання вирушати на того острова не мав. А може, все-таки подумав, скористатися підказкою видива і стати учнем Теодорита, але в іншому: знайти десь пригоже місце у світі і збудувати собі дім, чекаючи, коли переступить його порога люба мені істота, яка десь, напевне, як і я, мусить блукати, адже кожна людина, як вістять, має собі пару? І цього я твердо не бажав, хоч таке мене по-своєму вабило.
Заплющив очі, бажаючи побачити візію власного дому, але замість того уздрів Пересопницьке Євангеліє і ще раз повільно, милуючись кожною сторінкою, подумки його перелистав. І мені стало на душі спокійно. Так спокійно, як буває:, коли прокидаєшся у залитій сонцем кімнаті і раптом усвідомлюєш, що кожен новонароджений день — це Боже дання.
Я розплющився — моя келія була вщерть залита яскравим ранковим сонцем.
________________________________________
notes
Примітки
1
Візерунки — твори, складені із біблійних цитат.
2
Перегринська — пілігримська, мандрівна, перегрин — мандрівник.
3
Іdea fіx — нав'язлива ідея (лат.).
4
Ворочок — мішечок.
5
Регент — керівник хору.
6
Кукіль — чернечий головний убір. Ще куколем називали плащ.
7
Свою проповідь Созонт побудував за Повторенням Закону, гл. 11, вірші 7–28.
8
Примітка на полі рукопису: "Цю пісню, як і наступну, Павло проспівав у кілька голосів вельми сердечно й печально".
9
Чамбул — загін.
10
Примітка на полі: "Матвій, гл. XІX, в. 30".
11
Примітка на полі: "Лука, гл. XІV, в. 10–11".
12
Кодола — груба вірьовка.
13
Плац потреби — поле битви.
14
Ялмужна — милостиня.
15
Копний суд — громадський суд у селян.
16
Примітка на полі рукопису: "Матвій, розділ 11, вірш 28".
17
Примітка на полі: "Матвій, глава 23, вірш 1–10".
18
Примітка на полі: "Буття, глава 42, вірш 11".
19
Примітка на полі: "Матвій, глава 6, вірш 13; глава 12, вірш 39; глава 13, вірш 19–20".
20
Примітка на полі: "Псалтир, глава 57, вірш 12".
21
Походня — смолоскип.
22
Вшетечник — розпутник, врізати полу — обряд того часу: зловленному перелюбнику врізали полу одежі, що ставало речовим доказом переступу.
23
Примітка на полі: "Матвій, глава 27, вірш 24".
24
Примітка на полі: "Єзекиїль, глава 28, вірш 7".
25
Примітка на полі рукопису: "Лука, глава 21, вірш 19".
26
Примітка на полі рукопису: "Йона, глава 2, вірш 5–7".
27
Болвохвальство — поганство, поклоніння ідолам.
28
Примітка на полі рукопису: "Ісая, глава 11, вірш 3".
29
Примітка на полі: "І Коринтян, глава 7, вірш 29–32".
30
Інтролігатар — палітурник.
31
Крин — біла лілея.