Виладнувалися так: перший ішов Теодорит, за ним Созонт-диякон, потім Павло, за Павлом я, Кузьма ззаду. Созонт пішов перед Павлом, був-бо грубший за нас і хотів вивірити стежку своєю вагою, мені ж наказав стежити за Павлом, щоб, Боже борони, не вдарила його падуча в дорозі. Кузьму, гадаю, Созонт поставив останнім, щоб віддалити від Теодорита — мусив-бо зважати на погрозливі нахвалки юнака. Той же у наше уладження не втручався; зрештою сміливо ступив у воду, і ми пішли вервечкою, один з одним, неквапно переступаючи ногами. Стежка виявилася досить тверда, але збурена вода пухирилася й видавала із себе сопух, який діяв на мене, а може, й на інших запаморочливо. Теодорит же ішов упевнено, хоч і обережно, ні разу в наш бік не озирнувшись; ясна річ, що ніяких балачок не вели. Часом вибредали на острівця і робили перепочинок. Над нами набридливо й невідступно простувала, скрекочучи, сорока, і в тому скрекоті також була якась невиясна тривога, хоч на одному з острівців під час перепочинку Теодорит сказав, що ця сорока — перший йому провідник, коли треба бути обережнішим.
Ліс, із якого вийшли, швидко згубився із визору, і ми опинилися між болотяного моря, в усі кінці не видно було країв, а тільки напівпрозорі, хирляві деревця чи купиння очерету. Над нами вилася хмара комарів і боляче жалила в обличчя та руки, на пораду Теодорита, ми омивали вряди-годи відсолонені місця водою, від чого болотяний смак стояв на вустах. Але йшли ми поки що без пригод; стежка нас утримувала, Павло був спокійний, важче мався Кузьма, бо наша подорожня одежа хоронила тіла від комарів надійно, а в нього — блага і з дірками, а коли вибредав на острівця, то здирав із босих ніг і з голінок п'явок, від чого литки його кровоточили, але він до такої придибенції звик і начебто відчував від того задоволення: і тепер уважав, що п'явка доброї крові не смокче, а тільки зіпсовану; щодо комарів він такого переконання не мав, обличчя й шия його порозпухали від комариних укусів, хоча він змочував їх водою. Час тягся невимовно повільно, над головою стояло сонце, небо чисте, без жодної хмарини, але спека нам не дошкуляла, бо мокли весь час у воді, яка, хоч і тепла, достатньо нас освіжала.
Так ішли цілий день, нарешті вибралися на більшого острівця, де назбирали хмизу і нарубали гілок із сухостійного дерева, — запалили вогонь на кострищі, де, певне, не раз палили ватру перегрини, які пробиралися через болото до святого Микити. Тут зварили кулешу й поїли всі, окрім Теодорита, який сказав, що він їсть тільки самий хліб та воду, — ми хлібом його й пригостили, але і його їв неохоче. Дивно було те, що комарі його не чіпали, хоч мав голі руки, шию й обличчя. Поївши хліба, він стояв, уклякнувши на молитві, але молився не голосно, а подумки: вуста ворушилися, очі мертво розширені, шкіра обличчя жовта, як пергамен, на якому я стільки написав слів та намалював орнаментів і малюнків.
Сорока над головою безупинно скрекотала, в цей час до неї долучилася друга, в подальшій дорозі вже супроводжувало нас їх дві. У час цього великого відпочинку Созонт попросив, щоб Теодорит розповів нам ще кілька історій про святого Микиту. Той згідливо кивнув головою і повідав історію про матір преподобного Катерину, яка після смерті чоловіка вирішила розшукати сина, бо він у них одинак і нікому стало вести в Черняхові господарства. Довго блукала, розпитувала і, не знаючи, що святий Микита її син, вирішила дістатися до нього, пішовши, як оце ми, через болото. Микита спершу не хотів до неї признатися й говорити, сказавши, що жінкам тут не місце. Мати відійшла з його визору й там сиділа плачучи, бо материнське серце не відпускало її з цього місця. Тоді святий вирішив до неї признатися і послав Теодорита, щоб їй сказав:
— Я твій син, котрого шукаєш, але не сподівайся, що по вернуся, бо від світу я відрікся. Не журися за мною, мати моя, коли будемо достойні, побачимось ув іншому місці, кращому, на небесах.
Але вона, пізнавши, що віднайшла сина, заволала, й за кричала, і заголосила, просячи побачитись із ним. Тоді блаженний удруге послав Теодорита і мовив через нього:
— Почекай трохи, мати моя, в мовчанні. Можеш виглядати мене від загорожі.
І вона лягла біля воріт загорожі й пролежала там, не беручи ані їжі, ані питва, три дні й три ночі. А вранці четвертого дня послала до сина сказати, що, коли не спуститься до неї, щоб побачитись і перемовитися словом, вона помре. Але й тоді не спустився до неї блаженний, і вона тихо й безмовно віддала свій дух Господу. Коли про те довідався преподобний, звелів принести її до стовпа і, згори дивлячись на неї, молився із сльозами. І впали його сльози на мертве обличчя матері, і тіло її здригнулося, а вуста всміхнулися; саме ж лице засвітилося неземним світлом. Поховали її перед стовпом, звістив Теодорит, і могилу ту можна всім бачити. Святий же поминає її й досі двічі на день.
Тоді звівся на ноги Кузьма і спитав:
— А як же із заповіддю Божою? Сказав Соломон: "Син безумний — погибель для батьків його, хата ж і маєток — спадщина батьків". І Павло віщав, що неслухняні батькам — це все одно що обмовники, богоненависники, напасники, чваньки й винахідники зла. А в посланні до ефесян він прямо сказав: "Діти, слухайте своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір — це перша заповідь із обітницею".
Теодорит стояв навколішках, ніби стовп нерушний.
— Святий Микита матір свою пошанував, — мовив, дивлячись мертвими очима. — Але не забував він і слів Христа: "Немає такого, щоб покинув свій дім, або дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Божого Царства і не одержав би значно більш цього часу, а в віці наступнім — життя вічне".
— Отже, для більшої вигоди треба переступити першу Божу заповідь? — спитав гостро Кузьма.
— Скажу тобі словами ж Христа: "Маловірний, чому усумнівся?"
— Бо маю розум у голові, — сказав Кузьма. — І бачу, що тут одна істина побиває іншу.
— Твій розум — це тьма єретична, — сказав Теодорит і зітхнув. — Істина не в розумі, а у вірі.
— Чого ж варта віра без розуму?
— Всього! — сказав Теодорит. — Дивись, як їдять твоє розумне лице комарі, Божі тварі. А мене не їдять, бо я у вірі, а ти у сумніві.
— Тебе не їдять, — сказав Кузьма, — бо ти мертвий. А я живий!
— Правду мовив, — тихо сказав Теодорит. — Я мертвий для цього світу, а ти в ньому живеш. Отже, мертвіший, ніж я.
І він посміхнувся зловісно. Це мене насторожило, як і всіх нас, гадаю, я знову відчув небезпеку, а може, щось більше. Вранці ми вирушили в дорогу і йшли аж до полудня. Нарешті Теодорит сказав:
— Надходить кінець нашої дороги, але найнепевніший, будьте на бачності. Тут тільки віра нас проведе.
Тоді спинився й вказав уперед рукою, на заводь.
— Оце воно і є — Око Прірви.
— Чому так зветься? — спитав Созонт.
— Тому, що тут, як гадаємо, немає дна.
Перед нами лежала ніби виокремлена площина напрочуд округлої форми. Вода в заводі була не з брунатним відтінком, як в інших місцях, а блідава, ніби розбовтано у ній білу глину. Але більше вразило мене інше: посеред кола великого виднілося чітко означене коло мале, і вода в ньому темна з брунатним-таки відтінком — виходило, що це ніби зорок ока. Мені мороз продер по шкірі — мимоволі подумав: оті візи Ока, які згадував, чи не були привидінням мандрівки сюди, а відтак засторогою перед зустріччю саме з цим дивоглядним місцем? Коли так, про що провидіння мене попереджувало? Не мав я попереджувальних знаків, щоб не йти в цю дорогу, не виникало в мене й бажання повернутися з дороги назад, отже, все клалося на мою волю, а волю мав таки одну — йти. Чи сподівався, що мені після зустрічі з Микитою повернеться хист, і чи заради того рушив у мандрівку? Може, й сподівався, а може, й ні; зрештою, про спонуки до подорожі я вже писав достатньо: прагнув, нагадаю, не так лікування душі, як її оновлення, відсвіження й наповнення, отже, шукав собі сильного збудника, від якого душа моя розлущила б, як курча, вилуплюючись із яйця, кору, якою почала поступово заростати, щоб побачити світ новим оком, оновленим та омолодженим. Коли б цього не сталося, душа б від того тягаря почала задихатися в оболоні тіла і могла б запрагнути вийти з нього, а це звісно що означає. Отже, коли бути чесним до кінця, погнав мене в цю безумну, як бачу, мандрівку страх перед смертю, бо те Око Прірви, котре мене переслідувало, можливо, й був його образ. Прийшла до голо ви ще одна думка, коли входив услід за Павлом у блідаву бовтанку заводі: чи не є я дичиною для мисливця, якого не знаю, бо не бачу, окрім пильного його ока, котре постійно за мною стежить, і чи не жене він мене хитро, як звіра несмисленного, у свої сіті? І жене не одного оленя, мене, а ціле стадо, і напрям своєї втечі не ми вибираємо чи скеровуємо, а таки він, підступно творячи оці дивні лови? Коли так, то хто він, отой мисливець, подумав я, ступаючи на щось хитке під ногами, вузьке й колихливе, яке, однак, утримувало не тільки мене, а й нас усіх. Мав я враження, що йдемо по за топленому помосту, прив'язаному до берегів заводі, бо, коли пробував відшукати дно збоку, палиця опертя не знаходила, а легко поринала, отже, глибина заводі може бути й значна. Не торкалася палиця, як в інших місцях, багна.
(Продовження на наступній сторінці)