На порозі Святошиної келії стояв Агапіт, і ченці раптом спинилися, зорячи на дивно змінене обличчя свого брата по обителі. Він був і справді непоказний, але стояв на ґанкові, міцно розставивши ноги, — велика сила відчувалась і в поставі його, і в піднесеному обличчі. Хоч було навколо сутінно й порожньо, хоч усе сірою барвою покривалося, обличчя Агапітове стало наче сонце осяяне. Це вразило непомірно братію, і всі несвідомо схилилися перед тим його сонячним обличчям та силою, що.промінилася від усієї його, кожен сказав би зараз, міцної постаті.
— Як там наш брат Микола? — для годиться спитав ігумен, бо відповідь усі вже й без того знали.
— Братові Миколі покращало, і він сьогодні заговорив, а оце з’араз уперше за довгий час став на молитву.
Він не говорив, а співав ці слова, аж незручно мені стало дивитися на його торжество, яке не думав він ховати. Я відвернувся і там, віддалік, в затінку дуба, побачив вірменина-слугу, що аж шию витяг, так пильно наслухав.
— Чи не перешкодимо ми молитися братові Миколі? — спитав ігумен.
— Ні, — відказав Агапіт. — Ще нетривала його молитва.
Він повернувся і зайшов до келії, а за ним почало переступати поріг і чернецтво.
Святоша й справді клякнув і старанно бив поклони. Братія стала вздовж стін і терпляче чекала.
Зрештою Святоша спробував звестися, до нього кинулися підсобити Агапіт і я.
— Чи добре тобі ведеться, брате Миколо? — спитав ігумен.
— Коли богу молитися можу, то.й добре! Я відчуваю, що повертається до мене сила, — відказав Святоша.
Він ще й справді був кволий, бо аж звисав на наших руках, наче лантух.
— Велике дійство вчинено у нашому монастирі, братіє, — проголосив ігумен, а Полікарп схвально почав прикивувати. — Наш брат Агапіт чудо сотворив, і це навіки йому запишеться.
Схвильовано загомоніла й зашелестіла вогкою одежею братія. Агапіт стояв, скромно спустивши очі.
— Не моя сила тут удіяла, а божа, — сказав розважно. — Коли б не сподобив мене бог, був би вже наш улюблений брат мертвий. Силою молитви я підняв його на ноги, братіє!
— Покличте слугу вірменового, — наказав ігумен, і я, як наймолодший, кинувся виконувати наказ. Надворі вже дощило по-справжньому, і я побачив вірменина-слугу, начебто в далекому тумані. Непевно похитувалася напіврозмита його постать. Я рішуче пішов до неї, приймаючи на голову, обличчя й плечі вихори дрібних крапель.
Вірменин— слуга був майже мокрий. Чорна його одежа лисніла у скупому світлі дня, а обличчя було тривожне.
— Князь помер? — спитав він самими вустами.
— На щастя, ні, — відказав я майже весело, бо, незважаючи на дощ, щирою радістю був тоді переповнений. — Ходи, тебе ігумен кличе."
Він наче вагався — йти йому чи ні, навіщось зирнув позад себе, де лежала непрозора, сіра й каламутна стіна, і раптом швидко рушив по мокрій траві, аж ледве я за ним встигав.
Святошу вже вклали в ліжко, але він не лежав на ньому, а сидів.
— Чи ти слуга вірменина-лікаря? — спитав урочисто ігумен.
Слуга мовчки хитнув.
— Ходи до свого господаря і передай йому, що може він вертатись у рідну землю. Ми вже маємо цілителя вправнішого і мудрішого за нього.
Агапіт звів очі, вони сяяли, а вуста блискотіли всмішкою:
— І скажи йому, що не передрікати потрібно, а лікувати, — голосно сказав він.
6
— Дивна сила у нашому зіллі, тату, — задумливо сказав Агапіт, сидячи побіч батька на ґаночку. — Скількох людей я вже ним урятував. Приносили до мене вже й тисяцького, вірменин йому вісім днів життя одлічив. Дав я йому вашого зілля, і він здоровий став.
— До мене вже не приходять сильні світу цього, — сказав задумливо батько. — До мене тільки найубогіші тепер ідуть. Зрештою з ними мені сподобніше.
Пройшов нещодавно дощ, і місяць світив яскраво. Вогко вилискували навкруги мокра земля й листя.
— Колись ви мене пробували навчати цієї науки. Не міг я її осягти...
— Бо не мав доброго серця, відслоненого перед світом, — сказав старий. — Зілля ж, як і людина, росте на добро і на зло. Окрім того, зілля, як і людина, любить сполучатися з пригідним і відштовхуватися від ворожого. Одне зілля, як я вже казав тобі, труїть, а інше ту труту вбиває, одне дає життя, а інше його відбирає. Наука — не знати зілля, а вміти його сполучити.
— Надто довго треба здобувати цю науку, — так само задумливо тягнув Агапіт. — А якнайскоріше — скільки, тату?
— Ціле життя, сину.
— Тоді я не встигну, — засміявся Агапіт. — А що, і справді є таке зілля, що може зруйнувати труту?
— Не саме зілля, а сполука, — сказав батько. — Добре звучить пісня, коли її веде один чоловік, а ще краще, коли співає гурт.
Двір під місячним сяйвом лискотів. Галявину обступали зусібіч дерева, зараз вони завмерли сивими кучугурами, а густа роса в траві ледь поблискувала іскрами.
— Ніколи не приходиш до мене вдень, — сказав батько. — Так, начебто з тими сірими стінами світла почав боятися...
— Боюся, щоб хтось не вислідив мене, — просто сказав Агапіт. — Про людське око я не покидаю монастиря...
— Облудою живеш?
— Самі знаєте, облуда теж двосічна буває, як і зілля ваше. Одна для лихого діла, а друга для доброго. Я ж лиха нікому не приношу, а тільки хочу, щоб за моє добро винагорода мені була.
— Втіха для серця чи не винагорода?
— Слава людська — винагорода. Ця слава, правда, вам належить, не мені. Може, прийняли б ви її, тату? Визнали б нового бога і жили б разом зі мною в монастирі. Виходили б звідти коли завгодно і збирали своє зілля, чинив же так Прохор-лободник.
Батько сидів непорушно. Місячне світло обливало його біле бородате обличчя, на ньому в очах спокійно поблискували глибокі темні іскри.
— Моя віра волю дає, синку, — м’яко прорік він, — а твоя її забира. Крім того...
Він примовк, начебто не зважувався щось сказати.
— Що, окрім того? — швидко перепитав Агапіт.
— Та ні, нічого... Я хотів сказати, що втіхи для серця мені досить.
— Це теж облуда, тату.
— Але знову-таки не лиха, — всміхнувся батько. — Єдине, чого по-справжньому бракувало мені раніше, це щоб ти біля мене був. Тепер приходиш, і не хочу я більшого...
— Бо тепер мені не обійтися без вас, — сумно засміявся Агапіт. — Мене всі цілителем назвали...
Проздовж цієї розмови голос його був повільний та сумовитий, а може, місяць оцей серед неба чи й дощ, який недавно пройшов, перетворили його знову у того хлопчака, котрий ріс біля цього самотнього, надто мудрого. старого. Завжди був він старим для хлопчака, не так батьком, як дідом, і завжди знав Агапіт, що сам він ніколи не буде такий великий і мудрий. Завжди дивився на ту неприступну гору з острахом, пошануванням і скрухою і завжди був перед нею ниций. От і зараз дивився край ока на велике, погідне й безконечно мудре обличчя, що срібно сяяло в місячному світлі, і відчував, що хоч би поклав своє життя, аби осягнути хоч трохи з того, що знає ця срібна голова, нічого з того не вийде. І до нього знову повернулося те, що відчував, малим бувши: якийсь запаморочливий переляк перед бездонною глибиною розуму батька; сидів і малів на ґанку, бо обличчя цього чоловіка, що біліло перед ним, все-таки й зараз лякало. Через те і втікав від нього, і взяв постриг, але завжди знав і відчував його присутність коло себе. Часом йому здавалося, що більше ненавидить батька, як любить, хоч коли довше не бачив його, відчував тугу — через це й викопав лаз і прийшов. "Хлопчаком я все-таки залишився, — подумав Агапіт, ковтаючи мимовільну спазму в горлі. — Але яка втіха отак вряди-годи відчуватися тим хлопчаком!"
І все-таки тепер, коли торкнула його слава житейська, хотілося йому вірити і в інше: можливо, він сам міг стати таким! Дивився скоса на батька: сивий і надто древній дід перед ним сидів. І раптом закляк: а що, коли йому недовго жити? Що, коли, лікуючи інших, не знатиме він, як вилікувати себе? Холодний піт обсипав Агапіта з ніг до голови, йому захотілося кинутися до старого, і хай би не приплющував у його присутності очей.
— Слава людська, — таки розплющився батько, — це мед прогірклий. Сьогодні зносить, а завтра гіркотою наллє. Сьогодні лікує, а завтра і вбити може. Той, що сьогодні перед тобою навколішки стає, може найлютішим твоїм ворогом зробитися. Славні світу цього по лезу меча ходять, й бідні вони через те. Неспокій невсигтимий їх пече: не можуть вони забутись від діл своїх, бо з’їдають ті їх, відтак і мир прийняти в душу не можуть. Саме тому боюся за тебе, синку...
Але Агапіт уже позбувся смутного настрою. Наче жива, постала перед ним ота недавня сцена: дощ покрив землю, а в ньому тягнеться чорна, покірлива вервечка ченців. Він стоїть перед ними на ґанку, а вони раптом зупинилися й зачудовано дивляться на нього.
— Славний у світі таки мусить когось і щось удавати, — сказав Агапіт. — Це як гра скомороша, і, як гра скомороша, дійство має бути просте. Стати славним, батьку, легше, ніж здобувати мудрість, якою ви володієте, — та мудрість від людей відводить.
Старий тяжко зітхнув. Десь у лісі гукнула сова, і, мов за наказом, зашелестіло, виграючи зблисками, листя.
(Продовження на наступній сторінці)