— Щось не так тут, брате, — ледве чутно прошепотів Ісакій. — Не тіло наше основне в цьому світі, а любов. Існує тільки один неперехідний закон, поставлений богом: все, що любові суперечить, — зло це є. Все у світі на любов має мірятися, і боротися людина повинна не з собою, а за любов супроти ненависті: лю-бов-бо господь проповідував, а через нелюбов загинув. Смерть науки про любов, сказав мені господь, — ось його смерть, тому смерть його — гріхи наші. Хто ж бо життя творить, той неодмінно любов сіє, відтак і благословенний стає, а хто ненависть сіє, у шаті він князівській чи чернечій — диявол у ньому. Це сказав він мені там, і я повірив йому. Диявол не може вчити любові, бо цим би проти себе навчав.
Агапіт схопився з ложа. Засвітив у віконце місяць, і в тому примарному світлі постать його стала розколошкана й несамовита.
— Диявол усе може! — закричав він сердито. — Диявол може і любові навчати, бо любов, якої він навча, — угодна йому. Вона гірше зненависті може стати, та любов. Бо й любов буває лиха й добра!
— По плодах дерево пізнається, — тихо сказав Ісакій, все ще напружено прислухаючись до вітру за стіною. — А чи довго треба чекати, щоб дерево плід дало?
— Дурниці все це! — сказав роздратовано Агапіт. — Все воно в один надто складний клубок заплетено. Де любов починається, там уже й ненависть починає гніздитися, а де "енависть цілковита, там, як росток, і любов пророста. Немає єдиного виміру й простозначності!
— Оце і є те, що боротьбою бога і диявола зветься, — прошелестів, наче оте дерево за стінами, що на нього так нагло навалився вітер, Ісакій. — І я вірю в ще одне, брате Агапіте. Коли людина дивиться на небо, ясне і чисте, як шовк, вона не сумнівається, а знає, що воно таки чисте!
5
Наступного дня прийшли до Ісакія ігумен, Григорій-чудотворець, Микола, який став потім єпископом Тмутаракані, Нестор, що літопис написав, Єремія, Святоша, Федір і його дорадник Василь, Теофіл із братом, Онисифор і Лаврентій. Був серед них і Агапіт-лікар, і оточили вони сонмом ліжко, на якому лежав Ісакій.
— Іди з нами в церкву! — наказав ігумен. Ісакій лежав і дививсь у стелю.
Тоді ігумен перехрестив його.
— Брат Агапіт сповістив нам, які гріховні думки приходять до тебе, — сказав він. — Це диявол твою душу посів у печерах. Ми хочемо вилікувати тебе. Встань і йди до церкви!
— Я ще надто кволий, — сказав Ісакій. — Не чіпайте мене...
— Візьміть його і ведіть, — наказав ігумен і пішов до виходу. Тоді схопило Ісакія кілька рук, а він рвонувся, щоб звільнитися.
Але його зволочили з ложа й потягли. На те закричав він, заборсався і спробував кусати руки тим, що його волочили. Лаврентій, біснуватих укротитель, плеснув у повітрі бичем і потяг ним Ісакія по спині. Крикнув уражено Ісакій, і вже не чинив опору, а пішов похитуючись. Коли ж спотикався й падав, підхоплювали його вчасно під руки, а ззаду знову плескав бич. Відтак зривався на ноги Ісакій і пробував підбігти, боявся того бича за спиною, що поплескував і поплескував, а часом на плечі падав. Від того кричав Ісакій тонко й пронизливо...
А над ним світило блідо-синє, ніжне небо, і стояло в тому небі нерушне сонце, було воно сумне-пресумне, а в повітрі літали білі клапті павутини. Дерева начебто забули скидати листя, тільки горіли жовто й червоно, а листя, що вже упало, ніжно зітлівало. 1 від того стояв у повітрі своєрідний дух тонкого, зіпрілого прядива, грибів і вологої свіжості. Павутина сідала на людей, що йшли, волочачи хворого, але надто кволі й ненадійні були такі тенета.
— Це диявол у ньому голосить! — сказав спокійно Лаврентій. — Не хоче, бач, із його тіла виходити!
Перед церквою Ісакій знову почав упиратися, він хотів щось сказати, але знову плеснув бич і увігнав його в двері. Звалився відтак навколішки і почав молитися, дрібно тремтячи. Вся братія молилася й собі, однак коли співали, не співав Ісакій — великі сльози котилися по його лиці...
Так само вели його на трапезу і садили окремо від інших. Сидів він за столом, не торкаючись хліба й води, дивився тільки широкими, засльозеними очима й тремтів. Тоді підходив до нього Агапіт, брав шмат хліба і вкладав у руку, відтак підносив ту руку до рота. Вкладав хліб, відкриваючи рота, і легко вдаряв під щелепу. Після того Ісакій починав натужно жувати, і клалася від того йому на обличчі велика мука. Брав Агапіт кухлика з водою і вкладав у другу руку, підносив і вливав воду у горло. Ковтав Ісакій, і робилися його очі ще болючіші й сльозливіші, а часом із них сльози котилися.
Дивився на те ігумен, і дуже не подобалося йому, що з Ісакієм так возяться.
— Покладіть хліб перед ним, але не вкладайте до рук, — наказав він. — Хай їсть сам!
Того разу не доторкнувся він хліба, а тільки сидів і дививсь у вікно перед собою. Було воно голубе, бо стояв у ньому шмат найчистішого неба, і тільки з долу проступала, мов із глини виліплена, гілка із гроном червоних ягід та жовтих листків. Яскраво палали ті листки і ягоди на синьому тлі, і це заспокоювало його. На хворого намагалися не дивитися — надто багато болю та сліз було в тому погляді за вікно — всі вдавали, що немає його в трапезній, а може, його тут і справді не було.
Так тривало кілька днів. Не брав Ісакій хліба і не забалакував ні до кого.
Тоді сказав ігумен:
— Треба з ним, як із біснуватим, учинити!
— Я його вилікую! — з готовністю підхопився Лаврентій. Жив у цей час Ісакій уже не в Агапіта, а в темній дровітні, де спав на соломі. Тут пахло дровами й леглим листям, бо над дровітнею росла величезна столітня липа, й озолотила вона землю широким розлогим колом. Коли ж віяли вітри, то скиглили тонко у щілинах, і він годинами слухав отой спів. Не мав там, у дровітні, Ісакій ні світла собі, ані печі, а вкривався самою свитою. Вранці вставав, відчиняв двері і довго дивився на горбистий, жовто і червоно розфарбований краєвид. Звідси було видно шматочок річки, яка іскріла, поперемінно граючи сріблом і блакиттю.
Ісакієве обличчя під ту пору витяглося і зжовкло, начебто він сам став листком і от надійшла до нього осіння пора. Таким побачив його Лаврентій, коли йшов до нього на розмову: в золотому колі з опалого листя стояла дровітня, а в дверях завмер сухий, як палиця, жовтолиций чоловік.
— Господи благослови, отче Ісакію! — сказав Лаврентій звичне привітання, і його голос мимоволі прозвучав лагідно.
Ісакій подивився на нього, і вперше побачив Лаврентій, що й очі в Ісакія жовті, зовсім як оте листя на землі чи над головою.
— Чи збагнув ти, Ісакію, ігуменове слово? — спитав Лаврентій лагідно, присідаючи на колодку біля дровітні. — Він сказав, щоб до тебе поставитись, як до біснуватого. Знаєш, що це значить?
Ісакій дивився на той далекий шмат річки, що мерехтів сріблом, і срібна сльозина випливла йому з ока.
— Знаю! — сказав він.
— Я бачив не одного біснуватого, — говорив далі Лаврентій. — Сам знаєш: приставлено мене до цього. І от що я тобі скажу, брате: не схожий ти на жодного з них. У тебе розумно світяться очі, Ісакію!
Він теж вловив Те місце, куди скеровував погляд Ісакій, на той-таки срібний, із блакитом, шматок річки, і відчув те саме: м’яку, сумну, але напрочуд ніжну осінь.
— Я не втратив глузду, — сказав спроквола Ісакій. — Світ тільки втратив глузд для мене...
— Дивні речі кажеш, Ісакію, — засміявся тихо Лаврентій, не одриваючи очей від річки. — А може, він і не потрібен світові, той твій глузд?
— Не можу лукавити, — просто сказав Ісакій. — Великий сумнів зародивсь у моїй душі...
— Сумнів — це і є найстрашніший з бісів, — сказав добродушно Лаврентій. — Бог уладнав світ, як мережу, лунку до лунки приточивши. Гріх її ламати чи рвати.
— А люди — як та риба, що в ту мережу потрапляє, — зовсім тихо, майже пошепки сказав Ісакій. — А коли та риба, потрапивши у мережу, хоче вирватись із неї? Не рвати — для неї неволя, а рвати — гріх?
— Авжеж, гріх, — всміхнувся тонко Лаврентій. — Бо не може бути волі від бога...
Подув вітер і зворушив у його ногах легле листя. Кілька листків, крутячись, почали злітати додолу, і чи від вітру, чи від тих листків густіше запахло тліном.
— Не від бога людина звільнення хоче, — проговорив уже голосніше Ісакій, дивлячись туди ж таки, на той далекий клаптик осяйної води. — Людина хоче звільнення в ім’я любові і задля неї ж таки. Задля самого бога хоче вона звільнення, але, живучи поміж інших, мимоволі підлягати мусить законам світовим, а вони не завжди доброчинні.
Лаврентій мовчав, тільки засопів важко.
— Знаєш, брате, — сказав нарешті. — Я не почув того, що ти сказав. Хто зна, може, й велику думку ти вимовив, а може, й нерозумну. Але мені здається, що не риба ми в цьому світі, а сітка. Сітка, якою ловлять рибу, — непотрібні й шкідливі думки. Звемо ми їх бісом нашептаним, і, може, воно так і є. Мені, Ісакію, не хотілося б припинати тебе до чепи й бичувати, що мусив би я вчинити: маєш досить розуму, щоб отямитися.
Ісакій приплющився там, біля дверей, погасивши для себе цей засипаний листям світ і той клаптик іскристої води.
— Знаєш, Лаврентію, — тихо сказав він. — Той, що навістив мене в печерах із обличчям Христа, все-таки не міг бути дияволом...
(Продовження на наступній сторінці)