— Я можу робити не тільки хліб, — сказав він, пересміявшись. — Дивися!
Він набрав дерев’яною лопатою попелу з бочки і покропив його рідиною із слоїка. Попіл зашипів і почав згортуватися. За хвилю заблискотіли на лопаті білі кристали.
— Покуштуй, — весело сказав Прохор.
Лазар несміливо простяг велетенську руку і поклав на язика кілька кристалів.
— Сіль! — зчудовано вигукнув він.
— Найсправжнісінька сіль, — знову задер, засміявшись, бороду Прохор. — Всі оті бочки попелу, що я ховаю, — він раптом підморгнув Лазарю, — то для мене не просто попіл. Все це у сіль може перетворитися.
Але Лазар дивився на Прохора так само суворо. Його великі, чорні очі палахкотіли, і було в них щось таке, що мимоволі перервав сміх Прохор і відразу пошкодував, що вдався зі слугою у відвертість. Перетворився знову в малого немічного дідка, аж носа рукавом підтер, і стало його обличчя сумне, а краєчком ока зирив він на двері, в ту щілину, що залишалася, адже двері заступив йому Лазар. Він проковтнув клубок, який застряв йому в горлі, і раптом аж навшпиньки став, так загорівся:
— Ну що ти від мене хочеш іще? Чого дивишся так на мене? Тоді пом’якшав погляд у здорованя, а сухі вуста ледве проказали слова, до яких прислухався Прохор із гострою увагою.
— Велика користь може бути від вас, отче, людям, — сказав він. — Тим, хто умирає від голоду, а таких на цьому світі аж надто. Облагодіяти їх може ваше вміння.
Прохор все ще стояв, звівшись навшпиньки, малий та колючий, і не було вже й іскри в його сивих малих очах.
— Облагодіяти? — перепитав холодно. — А хто коли облагодіював мене? Чи зазнав я в житті цьому хоч від когось ласки?
Тоді зробився зовсім сумний велетень, що стояв біля порога.
— Бо життя у вас неправедне, отче, — сказав він самими вустами. — Не для людей ви живете...
— Праведність не в тому, живеш для людей чи ні. Праведність у тому, чи для бога живеш. А коли я маю на собі це, — він потрусив мантією, — то що може бути промовистіше, для кого я живу?
На ті слова похитав головою Лазар, і вже зовсім не міг витримати навісного погляду Прохор. Знову страх спалахнув у ньому, як вогонь, бо чомусь подумав він, що ось зараз простягнеться до нього величезна рука, візьме за горло, підійме в повітря і задушить.
— І коли хочеш знати, — сказав старець, занозисто підіймаючи бороду, — не люблю я людей. Я й у монастир пішов через те. Злості великі вони творять на землі і в ненависті живуть. Бог їх прокляв, а їхнє життя марнотою назвав.
— Але син божий полюбив саме їх, — сказав Лазар.
— За що його і скатували! — Прохор крутнувся на місці й моторно побіг по келії. — Не думай, хлопче, що ти розумний, а я дурний, що ти добрий, а я лихий. Всі ми одною мірою міряні, і в кожного душа однакова. Але коли людина у житті упосліджена, коли життя для неї — непорозуміння, не про любов вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про дочасність. Та крапля, якою я можу облагодіяти світ, надто мала, як малий і я в цьому світі. Вона потоне в морі горя, і потону в тому морі я. А я, брате, не хочу тонути. Я хочу шанувати себе.
Він знову задер занозисто бороду, і заблищали сивим полиском його очі.
— Отож я й кажу, — так само тихо промовив Лазар, і від його погляду Прохорові аж у бублик скрутитися захотілося, — неправедно ви живете. Дивної сили ви удостоїлися, але не воздається вона любов’ю.
Прохор подивився на велетня біля порога вже милостиво. Він сів на ослінця і задивився на грубу, в якій палахкотів вогонь.
— Боюся я, — сказав він просто. — Боюся розкривати людям свою таємницю...
— Чому ж? Скількох би голодних це врятувало!
— Я не один рік прожив на цьому світі, — тим-таки ніяким тоном сказав Прохор. — Боюся я... Бо люди все добре на лихе перевертають!
— Одні на лихе, а інші на добре...
Стояли тоді над Києвом ясно-блакитні дні, і саме в ті дні відчув Лазар, що він уже вилікувався від свого великого горя. Вперше покинув монастир, перед цим відбувши довгу розмову з Єремією, — оповів йому про думки свої і про побит свій у Прохора, — по тому вийшов у місто. Був він ще сумний, і Єремія з любові до нього пішов за ним назирці. Скрізь бігали діти, ходили і їздили люди, все було так, начебто не падав минулого літа на землю страшний голод. Здивовано роззиравсь навсібіч Лазар, адже там, у монастирі, час для нього зупинився. Підійшов до того місця, де колись був його дім, — хата стояла порожня, а дворище заросло лободою. Він зайшов у хату і довго там пробув: очевидно, сів собі та й сидів. Згодом вийшов із хати і став після того посивілий ще більше і ще більше вихудлий. Сів на ґанку й задумався, аж поки не почулися повільні, обережні кроки.
— Це ти, Лазаре? — сказав сусід. — А ми думали, що помер ти!
— Померли моя жінка і діти, — сказав Лазар.
— Відійшло до бога і в мене двійко дітей, — відмовив сусід. — Цього року на нивах добрий урожай.
Сусід присів коло нього, і вони перебули якийсь час мовчки.
— Із сіллю от зле, — сказав сусід. — Воюються поміж себе князі й не пустили із Галича купців та людей із Перемишля. Така дорожнеча на ту сіль.
— Багато солі в ченця Прохора є, — сказав Лазар. — Піди до нього й попроси.
— Хто це — Прохор?
— Той, що з лободи хліб випікає, — коротко сказав Лазар.
...Він ішов по вулиці, і його вряди-годи окликали люди. Він зупинявся і входив у розмови. А коли хто жалівся, що не має солі, посилав до Прохора.
Дивно виглядав він під ту хвилю. Височезний і суворий, ішов надмірно випростуваний, і ноги в нього наче погано згиналися. З-під шапки виливалося на плечі густе, сиве й кучеряве волосся, і коли він ішов, то розвіювалося воно в нього за плечима. Коли ж балакав, то мова його була уривчаста й коротка, але говорив із людьми напрочуд привітно. На нього навіть озиралися, бо дивну силу й привабливість випромінював. Відчув ту силу і Єремія, здалося йому, що Лазар, після того, як вийшов зі стін монастиря, не просто бідолаха, в якого померла родина, і вже не монастирський служка — якийсь дух особливий зійшов на нього й заповнив.
"Було трохи страшно дивитися на нього, — оповідав значно пізніше мені Єремія, — бо величезна сила прочувалась у його тілі, така сила, що має неземне начало, і я навіть подумав, чи добре роблю, що тягаюся йому вслід. Але я не належав під той час собі. Мені хотілося за ним іти, бо незвичну радість від того відчував. І люди ті, з якими він спинявся перекинутися словом, відчували, певне, те саме: після розмови із ним добра усмішка розквітала на їхніх обличчях"...
Тим часом зайшов він на цвинтар, був той порожній та занедбаний. Лазар обірвав зілля з горбка, який сам був насипав: в горбі тому лежали його діти й жінка. Він молився, б’ючи поклони, згори лилося на нього велике сонце, а по обличчю котилися сльози. Зрештою упав хрестом на могилу і вдарився об землю кілька разів лицем. Після того встав і довго стояв нерухомий, як свічка. Здалося під той час Єремії, що спалахне він і справді вогнем, наче свічка, спалахне і згорить на цьому місці мертвих: надто великою печаллю був пойнятий. Коли ж повернувся, Єремія не захотів ховатися, а вийшов назустріч. Незвично сіре лице побачив, очі палали несамовито, а груди важко дихали. Лазар не помітив Єремії, а в того не вистачило сили гукнути на нього. Знову пішов по вулиці, вряди-годи спинявся, балакав із людьми, і це тривало доти, доки не наповзли на землю сутінки. Тоді начебто отямився, повернувся різко й дивився, як горить захід. Малинове світло осяяло землю, кинувши багряницю на калюжі й шибки, кинувши малинової барви на обличчя людські, і від того люди начебто погарнішали, особливо жінки, а білі стіни хат засвітилися м’яким фіолетом.
Лазар підняв палицю, що валялась у поросі, й уважно її обдивився. Знову зирнув на захід — його обличчя було м’яке й ніжне. Тоді стріпнув волоссям і швидко пішов у напрямку Золотих воріт. Вийшов з міста, повернувся і тричі перехрестився. Знову пустився по дорозі, яка була залита м’якими сутінками, і той сутінок навіки його з цього світу забрав.
5
Незнайомець уклонився Прохорові до ніг.
— Лихі часи настали, отче, — сказав він. — Князі у сварі і не пускають купців із Галича і людей із Перемишля. Ще вполюємо ми якусь дичину чи риби зловимо, але що та риба й дичина без солі?
Прохор стояв на вступі до своєї келії: малий, згорблений, з виставленою наперед білою клинцюватою борідкою і сердито дивився на пришельця.
— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав гостро.
— Лазар, слуга ваш!
— Де він сам?
— Пішов на цвинтар до своїх рідних.
— У мене нема солі, — сказав різко Прохор. — Попіл у мене є!
— Змилуйтеся, отче! — впав до ніг незнайомець. — Не дам вам золота, щоб віддячитися... в мене від минулого голоду залишилося двоє дітей... Коли хочте, дам вам риби...
Прохорові очі зробилися маленькі й колючі. Він важко дихав.
— Добре, я вділю тобі трохи солі, — після паузи сказав він. — Але про це не має знати ані душа!
(Продовження на наступній сторінці)