Сну не було у страннього в жодному оці — вже давно забув він, як спати. Вмирали в ньому слова, які сказав ченцеві Григорію сіроносий і які сказав сіроносому вільнолюбний чернець. Умирали обличчя, які нещодавно так щільно накладалися на лице його. Скинув їх, як машкару, — справді були один на одного подібні.
У цьому мороці, в гарячій і задушній тиші, він застогнав тяжко, бо не зміг витримати болю. Застогнав чи крикнув, пустивши в ніч і свій поклик, — чи прийде хто на нього? Чи прийде до нього отой третій, якому дано благовіщати, а чи блукатиме він по цій землі, як Марко Проклятий? Здається, йому випадає шукати знову. Може, на це піде рік, а може, й століття. В одному був переконаний: колись-таки поповнить страту. Колись у цьому чи в іншому часі замістить своє "я" і не відчуватиме несумісності. Те "я" ляже йому в груди щільно і зручно: тільки тоді заживе по-справжньому.
Лежав і дививсь у темінь. Поки що не знав спокою, бо терзав його біль, а очам було не до сну. Поки що міг тільки молитися силі, що улагоджує цей світ, а відтак сподіватися.
Знову хтось закричав серед ночі, і знову странній здригнувся. Надто парка й неспокійна випала ніч. Не міг лежати, щось гостро його тривожило. Знав: на вулицях не знайде полегші, але мусив іти. Мусив прийти хоч на один покрик і хоч одній людині простягти помічну руку. "Щоб бути третім у цьому світі, — подумав він, — не обов’язково, щоб росли в тебе за плечами крила".
2
Він вийшов на вулицю. Стояла довкола тиша, а весь простір навколо залився мертвим місячним сяйвом. Синє світло блищало на відшліфованих лобах бруківки, і через це здалося йому, що вулиця, по якій має йти, — ріка. Ішов по загуслій на камінь воді, й перед ним похитувався світ. Часом місяць заломлював проміння на якійсь шибі, тоді вікно криваво блискало назустріч — здавалося, хтось палить за шибою світло. Але під цю пору вже ніхто не палив світла, тож вікно гасло, як тільки рушав далі.
Сторожко наслухав: хотів вибрати собі напрям. Мав піти на перший покрик, який пролунає, — ось що стане його дороговказом. Але, крім відлуння власних кроків, поки що не чув нічого, хіба десь далеко гризлися пси. За якийсь мент змовкли і вони, і вже жоден звук не порушував порожнечі.
І йому здалося, що це місто зараз так само, як він, без свого "я"; це місто — з порожніми грудьми і мовчки корчиться в кам’яному ложі: все йому болить. Зморено лежить у темені і важко дихає.
Задуха на вулицях була так само густа, як і в помешканні, — плив тунелями і солодкувато-кислий сопух. Странньому подумалося, що в цьому кам’яному царстві живий тільки він сам, і аж голову завернув озираючись. На бруці лежала коротка й рідка тінь — волочилася за ним, хоч спрямувалася іти у зворотний бік.
Хтось закричав. Странній спинився і прислухався. Не зміг визначити напряму — крик ніби з кількох боків прозвучав. Сам був, здається, посередині, і від того йому стало ще смутніше й самотніше.
Знав у цьому місті лише одного чоловіка, тож мимоволі скерував ходу туди, де стояла Алембекова аптека. Йому захотілося прийти до морового бурмистра і все про себе розповісти. Про свою ніякість і про не менш дивну здатність переймати людські "я". Про те, що він уже не може ходити порожній — не стає йому більше сили.
"Такі чудні маєте гризоти, — скаже бурмистер. — Навколо конає тисячі людей. Ідіть і вибирайте!"
"Я став перебірливий, — відповість він бурмистру, — бо вже втомився од приблизних заміщень".
"Ви ж самі сказали, що можете приміряти ті "я", наче одежу, — мовить йому бурмистер. — Якесь би та й підійшло!
Тоді йому стане зовсім сумно, бо не зможе сказати бурмистру правди.
"Дозвольте пересидіти з вами ніч, — попросить він, — боюся, що не переживу її".
Відтак сяде біля бурмистрового ліжка і стерегтиме його сон. Слухатиме тишу й поодинокі крики, але його вже нікуди не манитиме. Сидітиме, як тінь, і не відчуватиме у грудях болю, адже завжди, коли бував з моровим бурмистром, біль щезав. Можливо, там, біля ліжка, він молитиметься, а можливо, тільки дивитиметься у вікно. Бачитиме залите місячним сяйвом місто і здобуватиме спокій...
Ішов і бурмотів під ніс. Відбував подумки розмову з моровим бурмистром.
— Мене вабить до вас, пане Алембеку, — шепотів він, — можливо тому, що ми обидва морові: ви — бурмистер, а я — странній. Ми обидва діти цього міста й цього мору, але кому з нас напише доля вижити? Може, я даремно хвалюся, що мене не чіпає мор, може, я сам — образ його, і може, щоб позбавити місто від мору, треба вбити саме мене? Хапайте, люди, дрюки й каміння й женіть мене! Закаменуйте і прокляніть. Поки що я не хочу нікому лиха, я ніби дім із відчиненими дверима, але я не із світу вашого...
Тіло його було мокре, піт стікав по волоссі на шию і поза вухами, набрякав на бровах і зрошував великими краплями лоб та щоки. Странній зирнув у небо, але не було там ні хмарини.
— Пошли, боже, на цю землю дощ, — знову зашепотів він, — хай омиє її й омолодить! Хай забере лихо, а принесе вільгу й чисте повітря!
3
Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі.
Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти.
Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло.
Полум’я було нерівне й хиталося.
Странній відчув, що хвилюється, що йому хочеться кинутися до зачинених дверей і застукати в них руками й ногами. Хочеться втекти від цієї жахкої порожнечі міста і від власної самотності. Зрозумів, що переживає один із найважливіших моментів у житті. Гостру й величезну незахищеність пізнав під цим голим небом і під ще більше оголеним місяцем. Хотів і сам закричати зовсім так, як кричать усі ті нещасні між ночі, й попросити рятунку.
Треба було зусилля, щоб погасити в собі такий порив. Треба було до хрускоту зчавити кулаки, а ще міцніше стиснути зуби. Потай знав, що не може вчинити те, до чого його пориває: міг увійти в цей дім тільки як приятель.
Світло у вікні знову схитнулося: невидимий мешканець узяв у руки канделябр і пішов у другу кімнату. Вікно тут було відчинене, і странній упізнав у ньому темну бурмистрову постать. Алембек поставив свічника на стіл і зняв із полиці величезну книгу. Розгорнув і заглибивсь у читання.
— Агов, пане бурмистре! — неголосно сказав странній. — Не бере вас сон?
Бурмистер здригнувся. Визирнув із вікна й побачив облиту місяцем постать, що стояла на лискучому від світла бруці.
— А, це ви! — мирно сказав він. — Бачу, що не бере і вас. Дивна сьогодні ніч...
— Все це через місяць, — відповів странній. — Не можу спати у місячні ночі...
— То заходьте до мене, коли ласка...
Він зник, і чути стало, як гуркочуть по дерев’яних сходах його кроки.
"Зараз він відчинить, і я увійду, — з хвилюванням подумав странній. — Господи! Чому кличеш мене на нові випробування!?"
Зробив крок до дверей, але зупинився. Йому раптом захотілося втекти, отак зіслизнути, і хай бурмистер думає, що це йому привиділося.
Вже загрюкали засуви, а він непорушно стовбичив супроти дверей і тільки дивився незмигно.
З’явився й бурмистер, був у домашньому строї і без дивоглядної своєї машкари. Густе кучеряве волосся розсипалося йому по плечах, а залите місячним сяйвом лице було бліде.
— Ця ніч і справді чудна, — сказав він. — Я навіть згадував вас. Немає сили витримати її, от я і взявся до студій... Заходьте, будь ласка...
Странній зрушив. Було йому любо бачити і те бліде обличчя, і ще блідіший усміх. Комір у бурмистра був розстебнутий, і странній уздрів худу, довгу шию — незахищено й безпомічно вона світилася.
— Я відчув щось подібне, пане, — хрипко мовив странній, переступаючи порога. — Не хотів вас турбувати, але спинило мене світло вашого вікна...
Вони пішли сходами на прямокутник дверей. Кімната, в яку потрапили, була заставлена полицями з книгами.
— Ви багатий чоловік, — сказав странній, розглядаючись.
— Оце все моє багатство, — відказав Алембек. — Морочу собі голову тим самим. — Він сів і показав странньому на стільця проти себе. — Знаєте, людський досвід у доланні хвороб химерний. Є безліч найдивоглядніших рецептів, але до них я ставлюся обережно. Кожен треба перевіряти, а на. перевірку виходить, що він або негодящий, або шкідливий. Серед лікарів надто дурисвітів...
— Одне хочемо, а інше можемо, — сказав странній.
— Близько семи тисячі років існує світ, — сказав бурмистер, — а людство за цей час написало мало книг, я маю на увазі справжні, а не ложні книги. Не раз їздив я по Волохах[5] та Німеччині і скуповував всі книги з медицини. Мені привозили їх купці з Венеції і Гамбурга — весь мій маєток пішов на це. Але що я помітив — скрізь одна вада: люди взялися наввипередки доказувати, що кожна людина — лож. Брехня густо переповнює наші книги: свідома й несвідома, маємо ми дивоглядну спроможність творити вигадки. Кожен хоче вразити читача, хоч істина — проста. Істину треба шукати десь поблизу, а не їздити за моря...
(Продовження на наступній сторінці)