«Мор» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Мор»

A- A+ A A1 A2 A3

Подерся на крутосхил, але земля осипалася йому з-під рук та ніг, і кілька разів він з’їжджав долі. Але знову ліз, бо вже починав гнати його жах. Так опинився на горі й роззирнувся. Перед ним простиралось страшне, криваве поле. Повільно шкутильгав по ньому Сомко Струсь, і, боячись нової з ним зустрічі, Проць кинувся в обхід яру до лісу. Йому наморочилось у голові, трава плуталася під ногами, але він не сповільнював бігу. Зрештою потрапив у захисну тінь дерев і затрюхикай, трохи збанимши ходу. Тоді й здалося йому, що вся ота тьма мух кинулася за ним у погоню: очі вирячилися, груди ходили, як ковальський міх, калатало серце й підгиналися коліна. Він уже не біг, а стрибав, падав, зводився і знову стрибав. Серце йому розширилося, стало велике-велике і от-от мало тріснути. Вже й бігти не було куди: дерева так ущільнилися, що буцався в одне чи друге. І тільки коли вигнався на лісову галявину, відчув, що сили в нього нема. Вдруге провалилася під ним земля, і знову полетів він у чорну ріку, тільки далекий чорний воронячий погук долинув до його напівпогашеної свідомості — здається, то був його власний стогін і крик...

Коли очуняв, побачив небо — високе, святкове, з ошатними хмарами. Сонце щедро розсипало проміння й ранило очі. Тоді він заплющився й проказав молитву до того, хто у багряницю одягнений, хто славний милосердям і, як драною одежею, покритий покірливістю. До того, хто увінчаний вінком звершених чеснот, хто переселився з землі в небеса і хто дивиться на нас; до того, зрештою, хто шле нам долю нашу й наше покликання; странньому конче треба, щоб звістив він йому, куди має повести його і навіщо так дивно його почав спитувати. "Повідж і звісти мені", — попросив він із упокоренням, відчуваючи солоний смак власних сліз.

Лежав на галявині, міцно склепивши повіки. Навколо стояла тиша, якої потребував, але сподіваної полегші не чув. Шуміли неподалік дерева, вітерець забігав і сюди й гойдав торочкасту траву. Пахло чебрецем, і гули в повітрі бджоли. Проць похитувавсь у тих хвильних шумах і відчував, як поступово очищається від туману голова, як починає працювати мозок, як тіло набирається сили, що, здається, вливалася в нього таки з високості. Його гойдала земля, м’яко-колисливо, і він плив, зворушений і вражений. Знав, що йому треба в цю мить розплющитися, що, можливо, зараз станеться якесь чудо: повернеться те, чого йому бракує.

Мало не осліп від сонця, яке полилося в його порожні очі. Не міг на нього дивитися, через це перекинувся на бік й здивовано задивився, як біля нього клопочуться комахи. "Земле моя, — подумав розчулено, — незмінна й чудова земле!"

Довкола було тихо. Урочисто й по-святковому тихо. Довкола розливався чудовий запах квітів та зела. Бриніли біля нього бджоли, а може, мухи, що супроводжували його від бойовиська. Він раптом затурбувався, роззирнувся вражено — де він і що з ним? Але навколо не було ані душі, і він знову заплющився, щоб іще раз узяти в душу теплої тиші й сокровенного спокою, якого так гостро й нагло запрагло його серце...

Ішов по голій, порошистій дорозі, і жодна душа не зустрілася йому на шляху. Натомість заболіло в грудях, наче була там дивна рана, адже.нутро його — ніби дупло. Вже забув, що він Проць: не мав ні імені, ні минулого, міг тільки іти й дивитися перед собою. Довкола стелилися розкішні краєвиди: горби, порослі гайками, й поля, повні житнього колосу. Всю дорогу над ним тріпотів жайворон, а ще незмінно висіла за плечима зграйка мух. Таки вивів її із страшного поля і тяг за собою, безсилий звільнитися. Трохи дивувався, що не траплялося по дорозі жодного мандрівника, тож коли привиділися йому міські стіни, неймовірно зрадів. Майже побіг туди, але його чекало розчарування — містечко таки йому привиділося: дорога, по якій ішов у степу, ввижалася за вулицю, а жита росли з хідників, зі стін та з дахів будинків. Все було мана, яка кличе й вабить людську душу. Гойдались у повітрі гілки дерев, повз які проходив: здавалося, й дерева також ступають тією порожньою вулицею. Стіни похитувалися, ніби й містечко, й вони потонули у хвилях. Странній дивився крізь водяну товщу: пливла на нього риба, зоріла пласкими дурними очима і тицялася йому в груди...

Сідав і відпочивав. Чекав, щоб світ знову набрав звичної подоби. Боявся через ті зміщення й гру уяви втратити його. Боявся, що не дійде туди, куди скеровували його ноги. Заплющувався, і збирався в грудку, і пропадав зі світу, щоб знову прийти в нього. Часом йому здавалося, що з його порожніх грудей має вирости дерево. Що стоятиме отак людиною-деревом і торкатиме гілляччям неба, хмари кластимуться на голову, ніби перука. Сонце розчісуватиме гребінцем променів той дивний чуб — спадатимуть на поля гарячі тумани...

Скулений у грудку, засинав. Знову пропадав зі світу: не хотів і не міг бути деревом. Не хотів стояти на одному місці й безсило махати до неба руками-гіллям. Йому призначено йти. Призначено щось знайти у цьому світі, а щось знайти — значить зрозуміти. Тому стогнав крізь сон і просив подумки: хай, розплющившись, побачить омитий росами ранок...

Часом йому здавалося, що клапті туману, які лягали на землю, ставали перекотиполями, і він думав, що, коли покотяться йому назустріч, доведеться вступити з ними у змагання, як Самсонові з левом. Не боявся того, бо мав уже в собі силу. Ішов просто на ті перекотиполя, і вони не витримували: розпадалися й пропадали, як туман, бо й були, зрештою, туманом.

Поступово наростало в ньому впевнення, яке з’явилося бозна-звідки: він не людина в цьому світі, але йому не можна й без людей. Згубив на бойовиську щось таке, чого не можна губити. Оте маленьке, кругленьке, без чого годі існувати. Оте, що дає змогу тверезо бачити світ і не дуритися маревами.

Скулений у грудку, чекав. Пропадав зі світу, але не хотів його втратити. Тоді в ньому й пробуджувався біль. Тоді він і стогнав тяжко. Але водночас прокидалось, пояснення — без того не міг іти. Не міг тверезо дивитися на світ, бо його таки треба пізнати. Хоч якось пристосуватися до життя і до людей, куди так нагло тягло. Вжене боявся зближення з ними, бо за час оцього ходу почав мінятися. Щось у ньому утверджувалося і кріпло — не так знання, як упевнення. Через це мав силу йти цілий день, а коли падав знесилілий, відчай його вже не брав...

Дощ пройшов так само раптово, як і почався. Хмара зі своїми шаблями та громами поволоклася далі, а він подумав, що це перший дощ, який застав його в дорозі. Не було біля нього звичної зграйки мух, і це раптом звеселило його. І хоч так само пекло в грудях, рушив у шлях упередній бадьоріше.

Втекти від мух, однак, йому не вдалося. За мить знову зазуділо біля вуха: висіла за плечима прозора хмарка. Крутливі й швидкі мухи переганяли його і відставали, збивались у льоті одна з одною, і странній понурився упокорюючись. Не мав права радіти, бо раптово починав боятися самого себе. Ноги його черпали дорожню грязюку, а коли траплялася калюжа, не обходив, а брів навпрошки:

2

Лежав у полі і вдихав у себе запах зела. Вже не цікавився тим, що було в минулому: не потрібно воно йому стало. Тіло гуло від утоми, а над головою безживне висіли купчасті хмари. Хто зна, може, це одна із хмар скинула його на землю й пустила, пославши навздогін лиховісного ворона, який час від часу каркає над головою. Але є там у небі ще один птах. Срібногорлий і веселий, котрий підбадьорює його ясним співом. Власне, все було складніше. Вдень чув над собою срібні передзвони, а ночами його переслідував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкі груди й червоного рота, лискуче пір’я й пекучі очі. Тоді странній прокидався й довго лежав без сну, з цікавістю вдивляючись у засипане зорями небо.

Після дощу знову цілими днями нещадно палило сонце. Повітря аж тремтіло від спеки, а на обрії похитувалися сиві перекотиполя. Він ішов, обкипілий потом, і йому здавалося, що тіло покривається соляною плівкою.

І все-таки не думати про себе не міг. Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в’язалося ні образу, ні почуття. Сушило горло, але не міг змочити його водою. Хапав губами траву і пробував жувати. Мав би відчувати голод і дбати про харч. Від часу, коли покинув бойовисько, тобто відтоді, відколи щось-таки пам’ятав, не було в роті ні ріски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собі акт їдження, але й це не будило голоду.

Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. Сонце тремтіло, наче кинута вгору золота куля. Навкруги стелилися сині й зелені пасмуги. Він відчув, що чогось чекає, — мало зараз збутися. Насторожився і став напнутий, наче тятива.

— Бов! — почув він раптом дзвінкий, наче задзвонило саме сонце в небі, звук.

— Бов! — почулось удруге, і він звівся на ліктях, наслухаючи.

Дзвін бив і бив з однаковими проміжками, монотонно й ніби байдуже — весь простір заповнився сухими мідними хвилями. З’явився вітер, дихнуло в обличчя розімлілими на сонці травами, та й перекотиполя на обрії стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекі міські стіни.

Тоді він встав і подибав просто на звук, і знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразніше й виразніше виростали з серпанку міські стіни. Хиталися, наче у воді, — блищали дахи храмів і черепиця покрівель. Не хотів думати, що це — мана, тож не пришвидшував ходи, а тільки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мідь повітря. Не спускав з очей хитких стін і веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут і відбудеться, непередбачене, але конче йому необхідне, — радіти ж не поспішав.

(Продовження на наступній сторінці)