– Ви повинні тримати на оці, – сказав він, усе більш надихаючись, – розумове життя країни. На всьому, що виробляє мозок, хай ляже ваша печатка високої духовної сили вашої і вашої моральної ясноти. Передаю вам виключне право виховувати дітей, – окрім братського, хай не буде жодного православного училища. Хай діти вчать Святе Писання, грецьку і слов’янську мови, коли знайдете на те вчителів. Поза вами ніхто не має права вчити дітей. Тримати в своїх руках діточі уми – це тримати майбуття. Хай начиняються вони з пуп’янка святими ідеями й бажанням доброславного життя. Наші будуть діти— наше буде безсмертя. Друкувати книжки – церковні й учені – будете лише ви, і ніхто не повинен переступати цього закону. Хай виникнуть довкола вас сотні таких же братств, щоб ви могли до коренів прозирати життя цілого народу вашого, й силою єдності своєї, силою бажання вб’єте в ньому прагнення до диявольських спокус та єретицтва, а це значить відступництва. За вами лишається провід – усі інші хай будуть тінню вашою і знатимуть лише вашу волю.
Він утомився. Вогонь, з яким промовляв ці слова, виснажив його. Зрештою, не казав їм нічого нового, а тільки підтверджував те, що мали. Бо вони вже самі позакладали училища і як хотіли виховували дітей своїх. Вони й без нього друкували б свої книги, а самі братства множилися б, бо того вимагає життя. Вони вже вступили в ту боротьбу, до якої закликав, і хто ще зна: чи вони пристосуються до його рішень, чи він пристосовується до їхніх помислів? Але для нього в цю мить важило інше. Вони корилися його слову! Не перечили, виявляли пошану, хоч та пошана може бути звичайною чемністю. Важливо те, що вони залишалися в його очах дрібнолюдками, а він вневнено переходив майдан.
ХV
Патріархові випало пережити ще один момент, який певною мірою розвіяв його впевненість. Врешті, нічого особливого не сталося: десь у степах, тримаючи шлях на Волощину, патріарх зустрів чисельну оружну силу. Наче у видінні, пропливали перед ним стрункі й вишколені військові лави; як птахи, летіли над дорогою вершники; і в тому нагальному й упорядкованому рухові раптом відчулася патріархові якась особлива, ще не знайома йому сила. Він аж звівся на подушках, пильно вдивляючись у цей військовий хід, – було в ньому щось таке, що патріарх нараз стурбувався.
– Це військо Корони Польської? – спитав, повернувшись до Дионизія.
Але той був спокійний. Позіхнув, чемно прикриваючись рукавом, і байдужно відповів:
– Це латраки, розбійницькі козачі загони.
Патріарх ще раз придивився до чітко уладжених військових лаштунків.
– Ви впевнені, що це розбійники й латраки? – спитав.
– Так на них дивляться всі у Польщі, – спокійно відказав Дионизій.
Але пояснення не заспокоїло патріарха. Він цілий день залишався замислений.
"Пізнати чужу землю, – думав він із певною збентегою, – дуже нелегко. Ще важче нею кермувати".
Хитався на подушках свого повоза і вже хотів якнайшвидше покинути цю країну, бо раптове знесилля охопило його.
"Звісно, – сказав він подумки, – я виконав тут велику місію, але куди все-таки потече вода?"
15
Може, той його спалах щодо митрополита Онисифора Дівочки та архімандрита Тимотея Злоби був недоречний, подумав патріарх, але його знову охопило роздратування: двоєженець – митрополитом, що це таке? Що це таке – архімандритом убивця?
16
Не як там, подумав патріарх, коли тирса заплескує зеленими хвилями й не бачиш довкола нічого, лише хвилі й безбережне, глибоке море.
17
Насправді завітав до нього один із довідників.
18
Перелічено різновиди верхнього одягу.