«Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда»

A- A+ A A1 A2 A3

І поки Шурка зібрався вдруге почіпати те, що так його вразило, Юлька відхилилася в кімнату, і стулки вікна зачинилися перед його носом. Він зашкрябав і легенько застукав, але вікно було глухе й німе, тож зітхнув тяжко. Добиватися ж активніше до Юльки було б нерозважно — ще сусідів побудить. Зрештою, був по-своєму й задоволений: до тих пишнющих перс він доступився, а раз так, дістав і аванса.

3

Прийшов уранці перед тим, як Юлька мала піти на роботу на шкідливий завод; прихопив сокиру, молотка, цвяхи, бо навряд чи все те у Юльки було, а ще взяв власні дві привіски. Перед тим Юлька по-діловому попросила колишню господиню своєї кімнати:

— Я найняла цього лобура, цьоць, то пригляньте за ним. Бо ще чо’ потягне.

— Добре, добре, — захитала голівкою на худій довгій шиї хазяйка, власне, колишня хазяйка. — А де це в тебе з’явилися ті двері?

Юлька на це нескромне запитання вирішила не відповідати, та й Шурка в цей час прителіпався, отож пішла дати йому вказівки. Шурка відразу ж вийняв з кишені складаного метра й почав вимірювати вікно. Юлька постояла біля нього мовчки, приглядалася.

— Там на столі каструля з борщем і хліб у кульку — захочеш, поїси.

— А вторе? — спитав він.

— За вторим додому побіжиш, — мовила Юлька.

Не перечила, коли він її облапав за груди, тільки й зітхнула: "Ох, Шурка!" — й махнула на роботу, бо й пора було. Шурка знову проміряв вікно, а тоді двері — виходило, що двері були ширші Юльчиного вікна десь на долоню: треба було або зрізувати двері, або довбати стіну. А що зрізувати двері було легше, то він провів цвяхом, приставивши пилочку, лінію. І саме в цей час його щось затурбувало — озирнувся й побачив, що внизу, у дворику (дім був, як уже казалося, на косогорі, а Юльчине вікно на горбі) стоять усі восьмеро жінок із Ластів’ячого гнізда, а біля них порозтуляли роти й порозпускали шмарклі їхні малі подобенства, від чого пички їхні здавалися ніби й дегенеративні, — і всі вони невідривно дивилися на його роботу, ніби бачили бозна-яку невидаль. По тому колишня господиня Юльчиної кімнати хитнула малою на довгій шиї голівкою й рушила по стежечці на пагорб, тримаючи на вустах чемненьку гадючку-всмішечку. Зупинилася біля нього десь на метр, і він почув, бо мав тонкий нюх, що від неї пашить важким козиним духом; зрештою, й вона сама вельми подобала на козу, якій чомусь захотілося стати на задні кінцівки, а передні вважати руками. Отож ця дивна коза в людській подобі ще раз чемненько вичавила на вустах гадючку-всмішку і замекала, правда, так управно, що з того мекання виразно проступили слова:

— То це вона, та Юлька, найняла тебе, чи що?

— Найняла, — сказав Шурка, примружуючи заплиле димом ліве око.

— І скільки в неї за цю роботу хапнеш?

— О цьоцю! — сказав Шурка, і його ліве око зовсім затулилося димовою хмаркою. — Хочете й собі вставити двері?

— Не, — вони в мене справні! — сказала жінка-коза. — У мене двері, слава Богу, є.

— То чо’ вам з того за інтерес?

— А так!

— То хай буде й так! — показав зуби Шурка Кукса, а кількох кутніх у нього й не було.

Жінка-коза якусь хвилю постояла мовчки, а всі ті семеро жінок унизу і їхні подобенства зі шмарклями під носом продовжували нерушно стовбичити, мов неживі; жінка-коза якось кумедно, по-козиному-таки мотнула головою і спитала:

— А двері ці де взялися?

— Де вони взялися, мені до лямпочки, — сказав Шурка, ще раз проміряючи двері і вікно, щоб зайве не різати. — Мене найняли їх уставити, а шо, де і як — це ви маєте знать. То де вони взялися, цьоць?

— А трясця їх матері знає! — невідь-чому розсердилася жінка-коза; Шурці ж здалося, що там, унизу, між жінок, щось знову не так; он вони стоять усі семеро: одна подобає на вівцю, друга — на свиню, третя — на кота, четверта — на собаку, п’ята — на лисицю, шоста — на курку, а сьома на нутрію (а може, він так собі це попридумував?); до речі, ота нутрійка таки розводила нутрій, так як і та, що схожа на собаку, тримала маленького, крапля в краплю вона, бульдожка, який тут-таки сидів біля ноги господині і невідь-чому ласо облизувався — вся ця картина, зрештою, мала бути звична Шурці, але щось його турбувало, і він не відразу ж примітив: жінок там, унизу, було не сім (восьма тут, біля нього), а вісім, і восьму він ледь-ледь розрізнив, так уміло й непомітно вона до жінок затесалася, — була то, звісна річ, Людка. У Шурчине серце застромилася голочка, бо чудово знав, яка та Людка нишпорка, а з іншого боку, йому й смішно стало: ну, винишпорить вона, що він, Шурка Кукса, переспить із Юлькою — то що? Хіба лікті собі покусає, бо сама ще ні з ким не спала. Проте працювати під таким оглядом було не вельми затишно, отож він і сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму:

— Ідіть уже, цьоць, коли все сказали, і не мішайте мені работать. І ту компанію знизу заберіть.

— А може, Юлька доручила нам, — промекала жінка-коза, — щоб ми наглядали за тобою?

Тоді Шурка Кукса почервонів, як піон, і по-справжньому розсердився:

— То шо, думаєте, я злодій? — рявкнув він, аж жінка-коза переполошилася і почала швидесенько сходити з горбка, але ще досить виразно промекала, принаймні він розібрав:

— Я не кажу, що ти злодій, але двері ці десь узялися?

Йому захотілося жбурнути в неї пилкою чи метром, та логіка її була вбивча, тож він стримався і вирішив на цих наглядачів не зважати, та й що красти у Юльки, коли в її хаті (він уже встиг через вікно роздивитися) таки справді нічого не було, хіба стілець чи столик, чи каструлю з борщем, та й борщ вона зварила для нього. Ось чому він вирішив не зважати на жінок і почав спокійно працювати: вийняв вікно (а вони стояли), зрізав підвіконня (а вони стояли), почав довбати стіну під вікном (а вони стояли), різав трухляве дерево, яке було під тиньком (а вони стояли); тоді він легковажно про них забув, а коли опам’ятався і зирнув донизу, побачив, що їх там уже нікого й нема, хіба снувала двориком чомусь невдоволена й сердита колишня господиня Юльчиної кімнати, або, інакше, жінка-коза. Тоді він вирішив відпочити: витяг із хати стільця, сів на нього й закурив, а коли жінка-коза наблизилася, по-змовницькому поманив її пальцем. Це жінку заінтригувало, і вона хутенько подалася до нього на горба.

— Слиште, цьоць, — сказав Шурка Кукса, підморгуючи. — Може б, я у вас сам-жене баночку купив? А то Юлька мені борщу оставила, ха-ха! Даже без второго! А на борщі далеко не поїдеш, тра горючого. То як, цьоць?

— А я шо, жену ту заразу? — хитро мекнула жінка-коза.

— Ну, цьоць! Ви мені не довіряєте?

Жінка-коза озирнулася спершу в один бік, потім у другий, а тоді спитала свистячим шепотом:

— А ти звідки взнав, що в мене теє діло?

Шурка напустив на око пасемко диму і розсміявся:

— Та це, цьоць, ціла вулиця знає.

Жінка-коза знітилася, зирнула на Шурку зизом, схилила голову, а тоді знову озирнулася в один бік і в другий.

— А коли ти все знаєш, то чо’ раніше до мене не приходив? — спитала хитренько.

— Ошибку робив. Брав самі знаєте в кого, — мовив Шурка.

— А ти не розпускатимеш язика, коли продам тобі ту заразу?

— Продасте, то й язика мого зв’яжете, — сказав поважно Шурка Кукса.

(Продовження на наступній сторінці)