Сидів отак і нічого не думав. Був дерев’яний і обростав мохом. Цей мох — ліс, його повітря і спів пташок, цей мох — вогонь, в якому згорає щось від мене — минуле а чи надія моя.
Дивне, несвітське бажання огорнуло мене. Захотілося й самому стати в цей вогонь, і хай лижуть його язики моє серце. Там десь за плечима, за лісом, із якого не знаю я дороги, і за полем хвилюється зараз містечко. Я навіть здивувався, що згадав про те містечко: навколо мене хиталися і пританцьовували жовті соснові стовбури, не було жодної стежки, і я не знав, у який бік мені податися.
Вогонь тим часом пригасав. Я сидів коло нього, безтямно дивлячись на тліючий жар, і отямився аж тоді, коли сховалась у сірому попелі остання жарина. Я поворушив багаття палицею — сірий попіл звився хмаркою, наче курява.
Тільки тоді я відчув, що тіло моє, вщерть покусане комарами, щемить і болить, — був я тільки у спідній одежі. Я встав і роззирнувся. Загрозливо дихала волохата сутінь. Стояв серед мертвого, чужого лісу, в нетрях якого заховано не одну небезпеку. Маленький, кволенький страх спалахнув у мені, наче іскра.
Я йшов дерев’яною ходою через ліс, в ті густющі сутінки і між ті стовбури. Хиталися над головою крони — ішов, не розбираючи напрямку. Кричав десь у глибині пугач, а біля однієї із сосон привішено блідий серпик місяця. Я йшов і йшов. Здавалося, йду я отак вік і вік мені ще йти. Ламали дерев’яні ноги мої хмиз, а руки несвідомо відводили від обличчя гілляччя кущів і малих дерев. Тільки коли потягло вогким і холодним передранковим вітром, коли засвітилося розмито-синьою барвою над головою небо, тільки тоді я спинився і відчув, що палаю холодним вогнем. Руки в мене тремтіли, а збиті в кров босі ноги щеміли. Я вийшов на узлісся й опинився у невеликому поселенні.
Бив у найближчі ворота, до яких дійшов, дерев’яним кулаком, і від того розходилися сухі луни. Залементували собаки, спершу на тому обійсті, куди я стукав, а тоді на обійстях інших; я перестав бити, тільки стояв перед ворітьми білою марою і хитався. Очі мої були приплющені, а кулаки стиснуті. Отаким мене й застав господар обійстя — я відчув доторк чиєїсь руки і побачив супроти себе височезного вусатого чолов’ягу.
— Чого, чоловіче, собак дрочиш? — прогув він.
— Ради Бога, — сказав я. — Прихистіть, бо я падаю з утоми…
Чолов’яга дивився на мене пильними, настороженими очима, тоді зітхнув і повернувся до розчинених воріт.
— Заходь! — буркнув він і пішов на обійстя.
Замоталися, залящали, забилися в ошийниках прив’язані пси, на ґанку стояла заспана жінка в накинутій на плечі свитці, а з дверей визирав парубок, як дві краплі води схожий на жінку.
— Що там таке? — спитала жінка.
— Та ось чоловіка латраки обібрали. Ідіть, ідіть, нема тут на що дивитися.
Жінка й справді засоромилася — був я в самих споднях, — блимнула на мене з прихованою цікавістю і майнула пеленою сорочки.
— Найди-но, Степане, — сказав господар до сина, — якусь одежу чоловікові…
Ми сиділи за столом усі четверо, я залюбки уминав куліш. На мені була простора селянська одежа, і почувавсь я в тій одежі затишно. Ковтав ложку за ложкою, і між тим оповідав цим добрим людям казку, яку чув ще малим хлопцем, і вони захоплено слухали. Ця казка була про мене і про мої пригоди — нічого з того, що насправді.
Здалося мені незвідь-чому, що я із своїм панським життям, своїми примхами і пригодами зовсім був би чужий цим людям: щось пропустив я у житті своїм просте і важливе. Дерев’яні ложки й череп’яні полумиски сподобалися мені страшенно; здалося, в якомусь іншому світі і в іншому житті я жив отак, як ці люди. Убога чиста хата, проста їжа, суворі обличчя, добрі очі на тих обличчях, тиха злагода, яка була в цьому домі, наче повітря; отак би, подумалося мені, жити! Мати дружину й діток і свій власний хліб.
Але ці думки і гарячий куліш розморили мене зовсім, я вже не міг боротися із сном, отож, спрямований господарем, поліз на сіно.
Мене відразу гойднула солодка хвиля, тільки-но ліг я на верету, — відчув глибоке, сите й утішне задоволення. Розслабився й розімлів. Здавалося мені, що доля моя не така вже й непроглядна; був цей ранок, тиша, запах сіна; коло мене грівся великий білий кіт, і сон мій був легкий, як шепіт листя. Він і прилетів звідти, де листя й дерева, де місяць і сонна трава. Я побачив широке поле, а на тому полі копиці сіна, і між тими копицями йде Вітторіо, а поруч з ним біжить, наче пес, лисиця.
— Ну що? — спитав я. — Знову на розпити?
Вітторіо сів на сіні, закусив бадилину, а лисиця почала лащитися до його ніг. Вряди-годи позирав він на мене, але мовчав. Був він, як звичайно, мій любий Вітторіо, і погляд його світився надміру лагідно.
— Це така несосвітенність! — сказав я. — Хто знав, що той дурний жарт так обернеться? Хто знав, що я не стримаю своєї сили другий раз, і третій…
Вітторіо жував травину і мовчки похитував головою.
— А далі? — спитав зрештою, і я задихнувся, настільки благий і добрий був його погляд.
— Далі? — перепитав я. — Хіба я знаю? Хіба я можу що знати, коли все так сплелося?!
Я ще пообідав у тих добрих людей, а тоді знову подавсь у ліс. Господар наділив мене хлібом-сіллю, а я вдячно поцілував йому руку.
— Хтозна, — сказав чолов’яга розчулено, — може, й мене колись поб’є такий трафунок в дорозі…
Я йшов лісом, і наді мною шелестіли дерева. Ще й досі не отямився і не заспокоївся після того, що довелося вчинити. Ще й досі був стривожений і наче розполовинений: один "я" ішов лісом і насвистував пісеньку, а другий волочився слідом, маючи зранене тіло. В такому стані я не міг бути корисний удома, тож вирішив перебути ще якийсь час у цьому лісі. Тільки тоді, коли знову зіллються в одно ці два чоловіки, коли зовсім вигояться рани отого другого, я повернуся до рідних.
Отож я простував лісом, занурюючись усе глибше й глибше в його нетрі, у спів пташок і хрускіт хмизу під ногами. Хотілося бути в ньому, як трава і ті пташки, — відчутися його дитиною; отак би, подумалося мені, жити! В лісі неважко знайти пустицю чи лісову хатину, мій дар міг би слугувати мені для полювання, дичину я міняв би на хліб і пшоно.
Пив я на повні груди повітря, і на душі в мене спогідніло ще більше. Теплі ідилії в’язались у моєму втомленому мозкові, вряди-годи вривавсь у них подув різкого вітру: спливала в пам’яті мати й брати, видиво червоного чоловіка, що ввійшов озброєний у наше обійстя. Невже, подумав я, після того, що сталося, ті вражі Сокольські почнуть веремію? Були-бо ми з ними сквитовані, і я не хотів ставати на нову з ними прю.
Ішов я довго. Здається, до вечора. Зрештою, доля змилостивилася наді мною: надибав пустицю. Тут жив, можливо, якийсь відлюдник-чернець, бо була вона обжита й заставлена образами. Я вклякнув і довго молився Господові. Здавалося, він благословляв мене в мирних моїх гадках.
Після того я сидів на ґанкові й дивився, як заходить за дерева сонце. Воно наштрикувалося на верхівки сосон і, поранене, проливало вечірню кров. Важкі червонуваті смуги проміння висіли між дерев, і трава в тих місцях, де вони падали, золотилася. Я сидів, залитий сонцем, і скидався, напевне, на старий, дупластий пень. Було мені справді добре, хоч у тілі ще не зникло відчуття одерев’янілості. В цю мить не хотів я знати того страшного світу, що вкручує у свій вир. Хотілося дихати цим лісом, сонцем і стати в цьому лісі його птахом чи комахою. Так, під ту хвилю я всім серцем хотів прижитись тут. Мене благословляло на те вечірнє сонце, тож коли погасило воно свої яскраві смуги між жовтих стовбурів, втишена й добра усмішка вперше за довгий час освітила моє лице.
Місячний біль
У прочілі виросла мала чорна постать, чимось схожа на птаха. Тіло її напівпросвічувалося, і йшла вона, насунувши на очі каптур і звісивши аж до землі довгі кінцівки.
Втікач дивився крізь ту постать: червоний туман стелився за нею, мариська, наче безмежна товкітнява хмар, обличчя, розтягнуті і розводнені, розтягнуті і розводнені торси. Втікачеві різко заболіло перенісся, і він міцно приплющився. Повіки злиплися, як стулки мушлі, червона темрява вкутала втікача; в темряві цій чітко і яскраво промалювалося жовто-біле коло хиткого й тріпотливого місяця.
— Тебе-бо я не кликав! — тихо сказав втікач пришельцеві.
Той присів навколішки біля пригаслого вогнища. Підкинув у вогонь хмизу — червоні відсвіти затанцювали довкола.
— Я тобі казав, що мені недовго топтати стежку. Тоді, коли ти так налякав мене і відігнав од себе, я вже не добіг додому… Тепер я літаю ночами і лякаю слабодухих. Вже так мало пам’ятаю зі свого колишнього життя, але тебе не забув і, певне, не забуду. Вічна загадка мене непокоїть: не зрозумів я тебе, чоловіче!
— Ми не одного поля ягоди, — хрипко сказав утікач. — Ти хотів чинити те, що я мусив. Тільки там, з Вітторіо… там було непорозуміння: я не знав тоді ще про свою силу…
(Продовження на наступній сторінці)