Тоді-то все й почалося. Спершу на галявину вийшов зарослий чоловік. Він ніс на плечах мертве тіло і важко згинався під ношею. Кинув те тіло й, озираючись, пішов геть. Я дивився на нього з-за кущів і навіки запам’ятав його обличчя. Було воно ще молоде, з широкими вилицями і заросле рудою поростю. Я довго стояв, причаївшись, аж доки не заховався в лісі незнайомець. Тоді вийшов зі свого сховку і наблизився до вбитого. Страшна рана примусила мене здригнутися: нещасного поцілено стрілою, а потім висмикнуто ту стрілу з м’ясом. Я знову впав на коліна. "Боже милостивий, — помоливсь я. — Не вводь мене в ці чорні пристрасті. Я пішов од світу, щоб не знати й не бачити їх. Дай мені, Боже, спокій і можливість нового забуття". Небо мовчало, але молитва мене трохи заспокоїла. Я вернувся в пустицю, знаючи, що вже ніколи не прийдуть на мою галявину білі куріпки і не сидітиму я спокійно на порозі, зустрічаючи захід сонця. Жах заповз мені в душу, і я знову віддався молитві, нестримно б’ючи поклони. Мені болів уже лоб від багаторазового вдаряння об землю, в мене дерев’янів язик від тої безлічі слів і прохань, що їх вилив я в небо. Але це заспокоїло мене тільки на короткий час: жах убив-таки зачарування, яким я так довго жив, адже зовсім поруч лежав труп людини, і я мимовільно став співучасником якоїсь дуже гидкої історії. Спершу я хотів закопати незнайомця, але в мене не було рискаля. Був тільки великий ніж, що ним видлубував їстівне коріння, але копати яму тим ножем треба було півночі. Тому-то я й покинув пустицю. Взяв на плечі торбу зі своїми пожитками і почвалав шукати місця тихішого і вдатнішого, де була б галявина з незайманою травою і де б безпечно гуляли по тій траві білі куріпки.
Спершу я йшов неквапно. Але що далі, то дужче гнав мене відчай, і я вже майже біг, утікаючи від того нещасливого місця.
На узліссі побачив людину і хотів обійти її, але той чоловік мене помітив.
— Гей, отче! — гукнув він до мене. — Ану ж бо підійди сюди!
Я змушений був підкоритися наказові, але коли підійшов, то вразився, таке втомлене було в того чоловіка лице й такі чудні й несамовиті очі.
— Чи не бачив ти тут, отче, молодика? — спитав він і змалював мені словами рудоволосого чоловіка з широкими вилицями.
Я злякався.
— Ні! — відказав я людині з чудними очима. — Нікого я не бачив і нікого не хочу бачити.
Він хитнув головою, і я пішов собі далі. Ішов довго, коли ж раптом з кущів долинув до мене чи то плач, чи то стогін. Попрямував я на той стогін, а коли розгорнув палицею кущі, спинився вражений: переді мною лежав рудоволосий убійник. Він конав. Я схилився над ним і відчув, що йому лишилося жити лічені хвилини.
— Він убив мого брата, — прошепотів рудоволосий, і я нижче схилився до нього, щоб почути його шепіт.
— А кого вбив ти, сину? — запитав я.
— Я вбив його брата, — прошепотів нещасний.
Він витягся і неголосно скрикнув, я зрозумів, що душа його відлетіла у темне царство.
Я знову помолився Богові, бо навколо мене чинилися речі, дивно зв’язані між собою. "Боже милостивий, — сказав я. — Ти ведеш все-таки мене по цьому колу. Ти насилаєш на мене пристрасті, від яких я тікав. Це дуже тяжкі випробування, Боже. Відведи мене з цієї стежки і дай зажити справжнього спокою".
Але цього разу молитва не заспокоїла мене. Я відчув незбагненний жах. Сльози потекли по моєму лиці, я озирнувся затравлено туди, де лежав мертвий, і кинувся навтьоки. Не для моїх літ, пане, так бігати і не з моєю силою. Але я мчав через ліс, начебто хто стьобав мене батогом. Вибіг на узлісся і впав знеможено на траву.
Тут-таки на мене набрів кінний загін. На чолі того загону був рудоволосий немолодий чоловік, що також мав широкі вилиці.
— Я нікого не бачив і нікого не хочу бачити! — закричав я, падаючи перед цими людьми на коліна. Тоді рудоволосий наказав дати мені кільканадцять разів нагаями. Я не витримав і десятого удару і розповів тим людям усе, що бачив і від чого втікав. Вони миттю покинули мене і помчали забирати вбитого, а може, й свого родича. Я знову сховавсь у лісі і тільки під вечір надибав якусь печеру і забивсь у неї. Був такий наляканий, що забув віддати належне Богові. Сидів у тій криївці і трусився, як осиковий лист. Боявся, що тільки рушу звідси, мене знову вправить у те коло і знову доведеться пити гірку чашу.
Вночі, однак, мене обпав у тій печері такий страх, що я вискочив з неї і, як безтямний, помчав через ліс, не відаючи куди. Спотикавсь об корчі й біг, знову спотикався і знову біг. Я біг і підвивав, наче поранений звір, а коли розвиднілося, побачив вражено, що стою на своїй-таки галявині біля власної пустиці. Навколо панували тиша і спокій, сяяло сонце й паслися білі куріпки. Я притьма кинувся туди, де лежав забитий, але побачив тільки притолочену і трохи скривавлену траву. Я впав тут-таки на коліна і звів обличчя угору. "Боже, — сказав я, — ти приводиш мене знову на ті самі стежки. Чи ж закінчився цей чудний мій і незбагненний сон?"
Місячний біль
Втікач лежав хрестом на трухлявій підлозі покинутого помешкання, і його наче хвилі велетенські гойдали. Перша хвиля — градастий дощ за вікном: крізь діряву покрівлю падали важкі студенисті краплі, і, хоч вибрав чоловік собі сухий куток, на нього сипалися вогкі іскри від розбитих крапель. За виваленими вікнами безнастанно шелестіло, і втікачеві здавалося, що тисяча водяних духів вигецують довкола на одній нозі. Друга хвиля — це тиша вечірня, бузкового кольору небо, на яке втікач невідривно дивився, в небі тому розтавали, хиталися, наче плавали в прозорій бузковій воді, білі вигинисті звірі. Потім розчинилися й ті звірі, і небо стало чисте і неймовірно глибоке. Втікач тягся туди змученим поглядом і наче пірнав усе глибше і глибше: летів безконечно довго, безсилий збагнути, як це відбулося, що він став такий спокійний і погідний. В нього вистачило сили звестися й сісти, обіпершись спиною об стіну. Уперше лице його пом’якшало, розслабли м’язи — щедре світло неба залило втікача, і це ще більше його вмиротворило.
Так сидів він нерухомо, боячись, що ось-ось закінчиться малий перепочинок, що та барва, яка так нагло освітила йому серце, помре, як вмирають у полі стяті серпом чи косою колоски. Він заплющив очі і зник із цього світу, а коли знову виплив у нього, то найшла на нього хвиля третя. Все навколо мерехтіло і мінилося, густо освічене зеленим сяйвом. У небі завис великий білий місяць, і те сяйво викочувалося з нього хвилями, наче був то не місяць, а камінь, кинутий у тиху воду. Зір утікача, поблукавши по занедбаному приміщенні, зупинився біля власних ніг. І здалося йому, що ті ноги несуть його по залитій місяцем дорозі. Він спинився серед поля, на якому в’язала снопи жінка. Коса, що лежала поруч, холодно поблискувала в місячному сяйві; жінка крутила сильними руками перевесла, складала жниво і міцно зв’язувала. Наче тисяча жовтих тіл, лежали снопи по всьому полі, а біля хатки із сліпучо-білими стінами все так само розмірено пиляли дрова брати. Був то старший брат і брат менший, брат у других ставив колодки ставма, зводив над головою сокиру, і падала вона безшумно вниз. Старі жінки, а було їх двоє, збирали розколене поліняччя, від якого струмувало, як і від усього навколо, жовте світло, і складали на оберемки, а тоді несли ті дрова в повітку. Незрушно сидів на ґанку сивий батько, а сестра, прославши на траві білу полотнину, розставляла на ній полумиски. Димів горщик із юшкою чи кашею. Сестра раптом звелася і завмерла, вдивляючись у залитий місяцем простір. Так стояли вони й дивилися одне на одного: втікач, що зупинився на білій, як полотно, дорозі, і гарна молода жінка, яка стояла біля справжнього полотна, де готувала вечерю. Сяяли німо стіни хати, ходила взад і вперед пилка, і висівалася з-під неї іскриста тирса. Зводив над головою сокиру юнак із блідим розумним обличчям і повільно опускав її на колодку. Колодка розпадалася на рівні поліна, і ті поліна збирали старі, кістляві руки. Сестра щось сказала, швидко повернувши до пилярів обличчя: миттю зупинилася пилка, і кинув раптом, аж задзвеніла, сокиру брат у других. Випросталися дві старі жінки, і з оберемків їхніх посипалися на землю дрова. Звівся високий, худий і білий батько — всі вони дивилися в один бік, туди, де стояв він, і втікач не міг на них не дивитися — місячний біль увійшов йому в груди…
Втікач розплющився. Місяць горів у його зіницях, місяць схвильовано товкся у нього в грудях, наче груди ті були порожнє дупло. Зашерхлі вуста втікача розтислися, блиснули зуби, і з чорної порожнини виповз хрипкий стогін.
Тоді знову почувся стукіт копит. Був уже ближче, чути стало, як форкали й іржали коні, як погукували один до одного вершники, — втікач занепокоєно озирнувся на порожні вікна.
Бонтиволья
— Це почалося таки там, у Блохах, — шепотів утікач. — Я тоді зовсім заслаб від того, що сталось у таверні. Образ Вітторіо маячив переді мною, я відчував на собі його докірливий погляд, і в молитвах та у снах перепрошував його скільки міг — адже я не мав щодо нього лихого замислу.
Бонтиволья ставився до мене, як до хворої дитини, мене обслуговували старанні слуги, які виконували найменше моє бажання; зрештою прийшов час, коли мій біль і відчай перестали нервувати мене так гостро. Тоді Бонтиволья почав присилати до мене дівчат і всіляких мудрагелів, у довгих бесідах з якими я забував свої гризоти. Часом я годинами блукав похмурими покоями палацу мого благодійника. Вдень майже не згадував ні про своє нещастя, ні про Вітторіо; ночі, коли не було поруч лагідної втішниці, ще й досі наповнювали мене жахом.
(Продовження на наступній сторінці)