Тоді в мені збурилася кров. Я напружився — здійнявся шалений вітер, і все почалося знову. Тіло моє стало, як шабля, блиснув в очах моїх холодний вогонь; люди, котрі бігали по залитому червоним полум’ям подвір’ї, раптом зупинилися, неначе правцем биті, а коні їхні поперетворювались у чорні барила. Я побачив перед собою обличчя одного з Сокольських, а тоді ще одного — вони напливали на мене з разючою швидкістю. Роти їхні пороззявлялися у смертельному жаху, холодний вихор мчав через двір, збиваючи полум’я, і я зовсім закам’янів, здіймаючись вище й вище на знайому мені хвилю. Звідусіль напливали на мене обличчя розбишак, я тримав їх якусь мить у визорі й відпускав — валилися вони, як глина із кручі. Очі мої лили розтоплений метал, а душа освітилася голубим сяйвом. Я начебто висів у повітрі над румовищами рідного обійстя, де в химерних позах позастигали постаті напасників. Вогонь уже майже пригас, і я знову побачив обличчя матінки своєї, було воно освітлене червоними вигравами; біль мій став нестерпний. "Так, ця тризна, мамо, дуже кривава, дуже вогняна, і годі все те спинити". Величезний червоний чоловік у золотих риштунках з червоним пишним волоссям ішов через двір. "Не я, мамо, послав цей смерч на місто — всі ми приклали до цього рук". Червоний чоловік зупинився серед двору, повернув у мій бік лице й дивився незмигно. "Може, ми й не винуваті, мамо, але так сталося. Я роблю те, що має робити ваш син". Червоний чоловік присів коло матері, нахилився над нею і зиркнув їй у вічі. Тоді встав різко, і його волосся замаяло ще яскравіше — обійстя палало.
Серце в моїх грудях калатало. Жах панував довкола мене. Білий, як вогонь чи місячне сяйво. Навкруги танцювало безліч облич і безліч вибалушених очей. Одне, друге й третє — наче біла машкара, що летить страхати кажанів; біле тісто, з якого уже нічого не спечуть. У тому тісті горять жарини, волають чорні роти, і крик той летить угору і щезає там.
Я порожнів, як глек, з якого виливають воду, як здупліле дерево, з якого вилетів рій, винісши з собою і весь мед. Обидва Сокольські лежали мертві, а їхні слуги біля них. Ще тільки невеличкий гурт перелякано метушився по подвір’ї. Але за мить і ці попадали один за одним…
Аж коли побачив порожнє дворисько, зійшов я додолу. Ступав по столоченій, закиданій головешками траві, і мені було важко йти. Здавалося, не витримати цієї напруги, я теж звалюся поміж цих трупів і навіки заплющу зболілі очі. Але я йшов. Хотів віддати останню шану тим, хто був для мене на цій землі найрідніший і кого я не зумів оборонити.
Мати дивилася широко розплющеними очима кудись у небо, і обличчя в неї було червоне від пожежі. "Мамо, — прошепотів я, вклякнувши, — як це сталося, мамо? Це я, я не оберіг вас, мамо!"
Але мати не могла відповісти. Я взяв її голову й притис до грудей. З очей мені полилися сльози.
— Мамо, — сказав я. — Видить Бог, я не хотів цього!
Мати була холодна, і я не мав права її турбувати. Обережно поклав на траву й прикрив їй повіки.
Біля нас сиділа й вила, наче пес, лисиця. А може, то й справді був пес, зараз уже байдуже. Мені й самому захотілося завити, просячи в неба милосердя.
Ледве звівся на ноги і підійшов до братового в перших тіла. Був розсічений шаблею, але обличчя було чисте й нерушене. Я прикрив очі і йому.
Сліз у мене вже не було, тільки знесила. Встав і, переставляючи, як колоди, ноги, побрів подивитися на малого. Лежав, дивно підвернувши голову, і коло нього вогко блищала червона калюжа. Очі були заплющені, а руки стисли лука.
— Ви боролися, мої милі, — прошепотів я. — А от я не встиг…
Навколо потріскував вогонь, обличя моє аж пересохлося від того вогню. Був я дупластим деревом, що вже згодилося на смерть. За мною пленталася лисиця, і я, схопивши головешку, жбурнув у неї. Головешка пролетіла біля її голови, але не злякала. Лисиця дивилася на мене червоним лютим поглядом і гавкала.
І мені здалося, що з ночі, з тої розколошканої темряви, котра товчеться там, над головою, злетів раптом кажан і з маху впав мені на голову. Я рвонув його обома руками, видираючи жмутками волосся, я кричав і плакав. Шматував його й себе, вив на той вогонь і на біль, що терзав моє нещасне тіло, рвав на собі одежу, очі мої стали гарячі й порожні, вуста потріскалися, по лобі спливали червоні струмки поту і крові, а кулаки безсило махали над головою, чи то погрожуючи небові, чи просячи у нього милосердя.
Біля мене все ще гавкала лисиця, в цей мент затріщав наш дім і обвалився, метнувши вгору жахливим снопом іскор. Сипався на землю вогняний дощ, і я трохи отямився. Загорілася одежа на тітці й братові, я кинувся рятувати їх. Переносив на середину подвір’я, збивав полум’я голими руками, не відчуваючи ні болю, ні жару. Стискав попечені п’ястуки і знову ними махав.
Тоді й сталося те диво з див. Повільно спустився додолу місяць і ліг на подвір’ї. На ньому сплелись у смертельній боротьбі брати. Зіскочили з місяця, котрий димів серед двору, як велетенський казан, і покотилися по перетовченій, перепаленій траві. Били і рвали один одного, їх обсипало іскрами, і вони вже палали, як два смокоскипи, але не припиняли боротьби.
Крик мій висів, наче крицева нитка, якій уже несила тоншати. І я знову жбурнув головешкою, але цього разу в братів отих шалених. Пролетіла вона в повітрі, креслячи вогняне коло, і впала на лисицю, що звела писок до неба і тужливо вила. Високий синій вогонь злетів угору і затанцював: лисиця згоряла в моїх очах, наче була намальована на папері.
Втікач
Здається, він опритомнів. Подивився навколо каламутним поглядом і почав натужно згадувати, де він. Однак голова його була порожня, очі боліли — втікач так нічого і не згадав.
Тоді він роззирнувся. Понурі сірі стіни, маленьке заґратоване віконце вгорі… Не розумів, як потрапив сюди і що це навколо нього. Знову спробував згадати: якісь обличчя, писк чи шепіт, вогонь; біля нього сидить півпрозора тінь із надто довгими руками і з обличчям пугача; осінь сипле у вивалене вікно жовте мокре листя — все це жило у глибині мозку, начебто химерно вийняте з цього світу… Вибите вікно пустиці, дощ, який сіється і сіється; він лежить на долівці, шарудить сухе листя, тліє коло нього пригасле вогнище, тупіт коней, що наростає і наростає: за ним, певне, женуться. Мовчазні вершники шалено стьобають коней, їх багато — цілий простір усіяний тими вершниками. Попереду мчать четверо, всі широколиці і з рудим волоссям, а веде їх чорний рукань. У нього не обличчя, а маска пугача, і кричить він розпачливо, як той-таки пугач.
"Ще трохи, і вони спіймають мене, — думає втікач. — А я не маю вже сили бігти!"
Перед ним лежить вузька, крута дорога, і він натужно по ній іде. В голові в нього запаморочилося, ноги мліють, але він іде і йде, долаючи крутий підйом.
З одного боку і з другого простирається поле. Паморозь уже розтала, і все навколо зробилося сіре й вимокле. Де-не-де ростуть порожні колоски, але найбільше на цьому полі бур’яну і трави.
В маленьких видолинках, куди не потрапляє сонце, ще світять сиві латки паморозі, а коли він переходить через них, трава під ногами хрумтить.
Дорога пішла зовсім круто, і він уже просувається, допомагаючи собі руками. Зупиняється вряди-годи: небо тоді для нього покривається зірками. Він чекає, поки зникнуть ті зірки, інколи сідає на камінь і дивиться в долину. Вже видно й вершників: мріють удалині, наче ляльки. Сидять не на конях, а на пацюках, і втікачеві дивно, що так голосно дуднить під тими пацючими лапами земля.
Тоді він знову дереться по крутосхилові. З-під ніг випадає жорства і котиться вниз, зачіпаючи іншу. Босі ноги його кривавляться, але він уже давно не чує болю. Закушує губу й лізе, хапаючись руками за рідкі кущі бур’яну.
Обличчя у втікача вкрите потом і брудом. Рот широко розтулений, а очі вибалушені. Коліна теж сочаться сукровицею — лізе він і лізе. Вряди-годи безсило падає на землю і віддихується. Він думає, що на такий крутосхил не виїде жодний вершник, але боїться запізнитися. У грудях у нього грають хрипки, а сонце сіло на карку, наче дитина на батьковій шиї, і ласкаво поганяє його батіжком.
Зводить голову: йому вже недовго бігти. Онде вона, мета його — світить білими стінами дім, критий свіжою соломою. Надворі, на свіжо-зеленій траві лежить розкладений сніданок. Біля воріт стоять батьки його, брати, сестра і тітка — всі мовчки дивляться в його бік. Серед двору валяються пилка й сокира, лежать порізані й непорізані колодки, а біля повітки в кілька рядів викладено кринички з жовтих полін. Він уже й зараз відчуває: у дворі пахне молоком, адже дивиться в його бік і біла корова, пахне там свіжозвареним кулішем, тирсою і сосною. Пахне там і хлібом, який лежить покраяний на білій полотнині, — вони всі мали б давно сісти до трапези. Але стоять біля воріт і дивляться, в усіх напружені від чекання обличчя, ніхто з них не усміхнеться, хоч у поглядах їхніх тільки і є, що співчуття.
Йому вже несила дертися по крутосхилу, він падає на живіт і повзе. Десь далеко-далеко за його спиною мчить знавісніла погоня, тільки копита цокають, мов дерев’яні закаблуки. Дзвенять жайворонки, а висока жінка на недалекому полі спокійно дов’язує останнього снопа.
Характерник
— Так, я бачив це все, — задумливо сказав характерник. — Волею долі я залишився серед тої колотнечі живий. Пережив тоді таке, що й досі не можу отямитися. Я зрозумів, який то великий бич — гординя людська. Тоді ж… тоді я забивсь у собачу буду, і це врятувало мене від його жахливих стріл.
(Продовження на наступній сторінці)