— Не знаю, мамо, — видихнув я.
— Чи не запродав ти душі?
— Ні, мамо, — крутнув я головою.
— Між нами вже багато крові, — сказала мати. — Чи так воно й далі йтиме? Поки не ляжемо всі?
— Мені тяжко, мамо! — сказав я майже пошепки. — Душа моя болить, і я боюся, що не зможу стати вашим захисником. Мені треба молитися, мамо…
Мати кивнула. Я дивився в її чисті, хоч уже старечі очі. Ми, здається, розуміли одне одного.
— Ти не можеш молитися вдома?
Я похитав легенько головою.
— Варто найняти більше людей для оборони, — сказав нарешті я. — Нам треба вберегти Івана.
— Вбережу себе сам, — звів голову малий. Я всміхнувся, дивна печаль пойняла мене.
— А ти? — спитала мати. — Ти не боїшся?
Я похитав головою.
— Ти так змінився, — сказала, думаючи про своє, тітка. — Я, побачивши тебе, злякалася… Тобі треба стерегтися також.
Я дивився на них з любов’ю. Дивна печаль огорнула мене.
— Гадаю, що їм нагнано вже страху, — сказав, підробляючись під діловий тон. — І все-таки найняти сторожу треба не гаючись… Не гаючись! — повторив я, відчуваючи, як накочуються на серце сині хвилі смутку.
Мати дивилася на мене, і я не міг витримати того погляду. Але не міг і пояснити чи, радше, розказати їм усього: забагато треба було для цього часу. Остапова тінь знову рушила через покій, цього разу попрямувавши до дверей. Спинилась у дверях і ще раз озирнулася.
— Найрозумніше було б помиритися, — сказала мати, опустивши погляд. Вуста її тремтіли. — З їхнього боку лягло менше, ніж з нашого, я ладна простити їм. Бо коли так триватиме далі…
Це лякало й мене. Дивився на прив’ялі квіти на підлозі, одна з них була розтоптана важким чоботом. Розплющене пелюстя, майже приклеєне до долівки; розчавлене, аж на волокна розклалося, стебло.
— Все дуже далеко зайшло, — сказала тітка. — Тепер уже цього не спинити… Волає кров…
Малий устав, і тонкі ніздрі його затріпотіли. Він думав свою думку, але не висловив її вголос. Я зрозумів його: кривда була на нашому боці.
Мати плакала. Великі градасті сльози текли по її нерухомому, закам’янілому лиці. Я знову подивився в її чисті старечі очі.
— Вдій щось, синку, вдій! — попросила вона жалібно.
— Це волає кров, — наче про себе повторила тітка. — Тепер уже хтозна, чи її спиниш.
— Я воліла б, — сказала мати, втираючи очі, — щоб ти знову відійшов од нас, надто багато зробив ти їм лиха. Повернися до Влох, а коли все затихне, ми дамо тобі знати. Болить мені за тебе серце, сину.
— Я спробую з ними помиритися, — сказав я, все ще розглядаючи розчавлену квітку, глина біля тої квітки була вогка.
— Кров, пролита за честь роду, не марна, — сказала твердо тітка. — Але проти них не встоїмо.
— Хочеш піти туди сам? — спитала мати, пильно мене розглядаючи.
Через кімнату знову перейшла Остапова тінь. Стала біля розплющеної квітки, схилилася й торкнула її пучкою.
Я сидів закоцюбнувши. Запах глиці й воску ставав нестерпний. Печаль гуляла по мені, як вітер. Текла крізь очі і заповнювала цілу кімнату. Там, за вікном, висіла гілка, густо обсипана вишнями. Червоні ягоди горіли на ясному тлі неба, і мені аж очі боліли дивитися на них.
— Бог з тобою, синку, — сказала мати. — Часом мені здається…
— Вам не повинно нічого здаватися, — обірвав я її. — Хочу допомогти. І вам, і собі…
Тоді мати поклала руку мені на коліно, подивилася на малого, той опустив голову, звівся і пішов до виходу. Зачинив двері, і вони несподівано голосно грюкнули. Мати подивилася на тітку, але та вже виходила сама. Тільки Остапова тінь стояла біля розчавленої квітки. Брат торкав її носком ноги.
Знову лунко грюкнули двері, і я відчув, що мене пече материна рука.
— Розкажи, сину, — сказала вона.
Тоді бризнули в мене з очей сльози. Я дивився на матір, крізь водяну пелену її обличчя хиталося переді мною, рідне і співчутливе. З її темних очей виливалася велика любов, і саме це розв’язало мені язика. Я почав розповідати. Голос мій тік, як смутна вода, і вода ця заповнювала помешкання. Вікно, в яке я дивився, розповідаючи, було синє і без жодної хмарини. Цвіли у ньому рубінами вишні і стрибав коло тих вишень розтріпаний горобець. Чорний хрест рами стояв на тому непорочно синьому тлі. Журкотіла й журкотіла сумна вода моїх слів, вряди-годи я замовкав, щоб перевести подих, погляд мій спинявся тоді на чорному хресті, випивав трохи синяви і рубіну. Я знову набував сили, і знову журкотіла сумна вода.
Мати сиділа супроти мене непорушно. На одному із стільців бовваніла Остапова тінь. Пахло воском і глицею, і чути стало хрипкий видих — дихала мати. Стала ще сухіша й темніша, хитала печально головою, і дві сиві сльози тріпотіли на її повіках.
— Бережися, синку, — сказала вона скрушно. — З усіх нас тобі треба берегтися найбільше…
До замирення
Та родина, проти якої ми постали, не була нам ворожа, старий Сокольський був навіть моїм хрещеним. Блукаючи по далеких краях, я згадував і їх: хлопців, з якими ріс, і їхню сестру, яка вже тепер заміжня, але колись вельми мене хвилювала. Але все це було там, у непроглядному тумані: тепер найбільше спричинився до ворожнечі я. Тому й вирішив піти до них, хотів заладнати нашу біду: того, що сталося, не вернеш.
Уже запала темрява, коли я рушив туди. Мене злякав місяць, що завис серед неба, холодний і зчужілий. На ньому, як завжди, змагались у вічному двобої брати, і я довго дивився на те змагання.
На душу ліг мені камінь. Я відчув неспокій і гризоту, навіть перехотілося йти туди, бо чи й кінчиться все добре? Але я мусив іти.
Звернув на леваду, щоб менше турбувати собак. Срібно вилискувала під ногами роса. Паркан, що розділяв містечко на дві половини, вигинався, як тіло довгого й мертвого змія. Валували собаки, чоботи мої були вже мокрі від роси, і я подумав, що така роса на погоду.
Знайшов чималу дірку й опинився по той бік. Пройшов повз якесь напівобгороджене дворище. Тут мені не пощастило — два пси люто вирвалися звідти і з голосним гавкотом кинулися до мене. Я не хотів здіймати гармидеру: пси попадали до моїх ніг з висолопленими язиками.
Я пішов далі. Палав жовтий місяць, а собаки валували голосніше. Здавалося, вони відчували небезпеку, начебто навідавсь у місто вовк. Я здригнувся на ту думку і наддав ходи.
Ворота обійстя Сокольських були зачинені, і я обійшов його, шукаючи лазу. Моя пам’ять підказала, що має бути з північного боку: ми користувалися ним хлопчаками. Я й справді знайшов той лаз, хоч був він замалий для дорослого. Але я розгріб землю руками і проліз у нього.
Скрізь було спокійно. Кілька хат світліло вікнами, двором ще ходили слуги, і я перечекав. Тоді прокрався до господарського будинку. Дім був обмазаний білою глиною і критий ґонтою. У вузьких вікнах світилися скляні, управлені в оливо, оболони[5]. Сам будинок стояв на високому підмурівку, і треба було стати на той підмурівок, щоб дотягтись до вікна.
Старий Сокольський сидів на ослоні і роззував чоботи, певне, готуючись спати. Я звів руку і тихенько постукав в оболону. Старий здригнувся, наче його вдарено, і з чоботом в одній руці підійшов до вікна.
— Хто там? — запитав глухо.
Я притиснувся лицем до оболони. Приклав вуста до шпарки і сказав:
— Це ваш хрещеник. Прийшов порозмовляти…
Жах розлився на обличчі старого. Він закричав і метнувся од вікна, все ще не випускаючи чобота з рук, вдаривсь у двері, і я зрозумів: все це даремно. Всі мої мирні потуги й настрої — все це місячний біль.
Я зіскочив з підмурівка і позадкував як затравлений звір. Захотілося раптом закричати й поперелякувати їх своїм криком.
Ішов через двір, і мені бачилося дворище спопелілим. Будинки лизав вогонь, і все освітлювалося сяйвом величезної пожежі. Люди й тварини, будівлі й дерева — все обвуглювалося і зникало.
Але це було тільки видіння. Наступної хвилі я уздрів, як на ґанок вискочило двоє синів Сокольського. Вони махали походнями[6] й кричали на ґвалт. Скрізь рипали двері, вибігали з них озброєні слуги. Запалювали смолоскипи, бігали і горлали.
Я відступав усе далі й далі. Сльози замерзли в мене на щоках, і я вирішив остаточно: не мені розрубати цей вузол. Я тут ниций. В мене залишився тільки один брат, у старого — двоє синів. Але каміння вже покотилося. Я знав закони гір, адже не раз блукав по них з Вітторіо та Бонтивольєю. Каміння тягне все, що може рухатися. Тоді гримить грім і несамовито мчить лавина.
Біля мого вуха пролетіла раптом стріла. Я всміхнувся. Дивно, що вони зовсім не лякалися мене. Було це безрозсудно — я міг би спопелити і двір цей, і людей. Гавкали спущені пси. Бігали з походнями люди. "Як діти", — подумав я гірко і притулився спиною до огорожі.
За межами обійстя я зупинився. Світив місяць. На ньому змагалися брати, і це було так само вічно, як зміна дня і ночі.
Там, за парканом, бігали і кричали люди. Там казилися пси, і люди зовсім забули про небезпеку. Були тільки мисливцями, запаленими сліпим вогнем, і через це безрозсудними. "Дай, Боже, їм розуму, — прошепотів я, — освіти їх вогнем своїм праведним, пробуди і заспокой!"
(Продовження на наступній сторінці)