— Володьки зараз нема,— сказала прихватцем.— Володька вояжує.— Вона зробила широкий рух, і по її обличчі пробігла тінь.— Зробиш мені велику радість, коли прийдеш,— докинула сердечно і залишила мене стовбичити серед юрмовиська зі шматочком паперу в руці, на якому написала кілька цифр. І так порожньо зробилось навкруги, так самотньо, що я відчув: у цьому велетенському місті особливо незатишно буде мені ввечері. Коли він прийде, той вечір, і я забуду про справи, які крутитимуть мною, як дзиґою, коли втомлюся й вичерпаюся, а дзига захитається, піде вихилясом, а по тому зморено ляже на підлогу, я відчую рану в грудях. Тоді червоне світло розіллється по шибах, а коли воно спливе, бузковий сутінок поплете на вулицях прозорі мережі, і мільйони людських дзиг раптом почнуть, заточуючись, стишувати свої оберти. Тоді я спинюсь у дверях балкона, дивитимусь на місто і збагну, що встояти мені у змаганні з тією жінкою не судилося, що колись я даремно клявся забути про її існування, що вже знову ниций і нема мені ніякого порятунку.
— Вечір пишнів за вікном, духом відцвітаючого квіту повіяло на мене — у парку навпроти цвіли акації. І цей парк аж кипів од барвистих платтів та білих чи й барвистих сорочок. Люди розбивалися попарно, і я вперше за весь час пожалів раптом Ольгу Пісоцьку. Вона десь там далеко вела за руку нашу донечку, наша донечка щось їй шепеляво розповідала, а мати моя стояла, як оце я, біля вікна і дивилася на невістку порожніми очима. Вона не любила невістки і була майже байдужа до внуки, хоч вовтузилася з нею цілими днями: в ясла й садок дитину не віддавали. Зараз мати опинилася сама в порожньому домі, і їй сумно й незатишно, бо любила вона в цілому світі тільки мене, а я у цьому великому місті роз'їдався тугою. Ольга Пісоцька, думав печально я, мала надто багато невідповідного зі мною, ми одна із тих пар, що не повинні єднатись, але чи вона в цьому винувата? Чому я простяг тоді до неї так нерозважно руку, навіщо почав цілувати її холодні губи? Чому наступного дня не забув про це, міг іще врятувати й себе, і її, чому при новій зустрічі всміхнувся до неї, як до близької людини? Адже знав, що вона незахищена й самотня у світі, що вона через те безвільна, що вона, зрештою, у тому періоді, коли мусить піти на принагідний погук. Адже і вона по-своєму хоче щастя, людського тепла й погодженості. Колись вона кохала, і я довідався про це від одного знайомого: її коханий був зовсім не схожий на мене — високий і сильний і не вельми з нею церемонився. Він і покинув її, не вельми церемонячись, а вона затаїла з того часу його фотокартку і тримає між своїх паперів. Одного разу я учинив непристойність і зазирнув у них: метрика, диплом, листи, яких я читати не став, фотокартки якихось дівчат, з якими колись дружила,— між тих фотографій ховалася й та, що мене цікавила: мордатий хлоп'яга з таким густим і жорстким чубом, що не треба було його й зачісувати. Дивно, не ревнував я її до того давнього зальотника, бо невідь-чому, думаючи про нього й Ольгу, відчував жаль. В той же пам'ятний вечір у Києві я чомусь пригадав саме цю історію: зальотник був хлопець справжній, і Ольгу Пісоцьку я взяв не дівчиною. Вона призналася мені в цьому, заливаючись слізьми,— це було ще тоді, коли я вірив, що, може, й люблю її. У благородному пориві я втішив її, збрехавши, що і я такий самий, що і в мене була історія; ні, не про Оксану Свідерську я їй оповів, а про якусь учительку, коли ми пішли одного літа з дітьми в похід, і от... Я був червоний, як мак, оповідаючи все це; Ольга дивилася на мене розширеними і ще засльозеними очима, дивилася так пильно, наче конче хотіла переконатись, що я не брешу.
— Ти переспав з нею, а потім? — спитала вона раптом.
— Що значить — потім? — здивувавсь я.— Потім — нічого!
— То ти, виходить, мерзотник? — спитала вона, розтягуючи в усмішці тонкі губи.— Такий, як і той!..
І я раптом збагнув: моя шляхетна самопожертва ні до чого, мій святий порив підтримати Ольгу в цю сокровенну хвилину сміху вартий; вона не збагнула ні моєї жертовності, ні моєї облуди, а вмить ототожнила мене з тим брутальним, що було в її коханцеві, а любові своєї при цьому не додала. Я зрозумів, що вона буде мені вірною жінкою, що посильно задовольнятиме мене знову-таки як жінка, але цього жахливо мало, щоб іти разом через житейське море,— вона ніколи мене не шануватиме. Тут був якийсь дивовижний нонсенс, адже виправдовувалася вона, не я — чому ж я лишився винуватий? "Винуватий тому,— сказав я тоді сам собі,— що існує Оксана Свідерська ". Так, моя вина в тому, що живе на світі така дівчина, а я одружився з іншою.
10
Сьогодні фатальний день. Якось вийшло, що ноги мої подалися знайомим шляхом і я опинився біля музею саме в той час, коли на східцях стояла Ольга Пісоцька,— завжди виходила на п'ять хвилин подихати повітрям, провівши екскурсію.
— Добре, що ти явився,— сказала вона.—Я вже хотіла телефонувати тобі.
— Що сталося? — спитав я.
— По-моєму, в нас є немало проблем, які треба вирішити.
— Хочеш забрати тахту, пуфик і тазик?
— Твій гумор не до речі. Нам треба поговорити про наші стосунки надалі. Не забувай, що в тебе є дитина. Окрім того, хотіла тебе бачити директорка.
— Вона теж говоритиме про нашу дитину?
Ольга Пісоцька зміряла мене зневажливим поглядом. Це був надто знайомий погляд, і я відчув те, що завжди: легкий смуток і покору.
— Я зобов'язуюся платити на дитину визначений державою процент,— сказав я.
— І це все? — важко задихала Ольга Пісоцька.— І ти вважаєш, що совість чесної людини буде в тебе задоволена?
— Совість чесної людини? — спитав я смутно.— А чи є совість у нечесної людини?
— Не блазнюй,— гостро сказала Ольга Пісоцька.—Не такий ти розумний, як удаєш.
— О, воістину! — покірно сказав я.—То що мені робити: розмовляти з тобою про дальші наші стосунки чи йти до директорки?
— Чому покидаєш музей? — спитала Ольга Пісоцька.— Думаєш, з нашим фахом легко влаштуватися на іншу роботу? Та й куди ти підеш?
— В розносники телеграм,— сказав я.— Читав сьогодні оголошення.
— Не блазнюй! — гостро сказала Ольга Пісоцька.— Ніхто тебе, людину з вищою освітою, туди не візьме.
Вона пояснила мені ситуацію з убивчою логікою. Годилося поклонитися й подякувати. Але я вже не хотів блазнювати.
— Чи обов'язково так зразу з'ясовувати наші стосунки,— сказав я.— Можна зачекати, давай заспокоїмося. Я, зрештою, маю право на місячну відпустку і хочу її відгуляти. А потім почну думати: де, куди і що. Вас це влаштовує?
— Хочеш мене одурити? — з тонкою усмішкою на вустах сказала Ольга Пісоцька.— О, я добре знаю твою підступну вдачу! Хочеш влаштуватися на роботу з малою зарплатнею, щоб менше ішло твоїй-таки дитині?
— Чи може бути менша зарплатня, як у працівника музею? — спитав я.
— Тільки запам'ятай,— сказала Ольга Пісоцька,— мене ти не одуриш. Зрештою, коли хочеш, можемо дійти простішої згоди: не обов'язково тобі платити через бухгалтерію. Можна домовитися, та й взагалі, навіщо ускладнювати стосунки?
— Як сприйняли твоє повернення вдома? — спитав навіщось я.
— Мама каже, що сподівалася цього. Що вона ніколи не мала до тебе довіри.
— Твоя мама прониклива,— мовив я.— Через це мені ліпше сплачувати установлений процент через бухгалтерію. Бо я й сам не викликаю у себе довіри.
— Хоч одне слово правди сказав,— тонко всміхнулася Ольга.— Твердо вирішив з музею піти?
— Заяву про це я написав два тижні тому, а сьогодні маю право не вийти на роботу.
— О, в тебе все продумано. Знаєш, я підозрювала, що^ ти негідник, але не думала, що в такій мірі.
— Прошу довести,— мовив я з тою чемністю, яка завжди гнівила Ольгу.
— А тобі треба докази? Та коли навіть вислухати, що оце тепер наплів...
— Madame,— сказав я спокійно,— саме тому я хочу змінити місце роботи...
Ольга Пісоцька зморщила лоба.
— Чому це "тому"? — перепитала: асоціативне мислення було не для неї.
— Щоб нам не вести розмов, в яких би я виступав як негідник. Хіба не хочеться цього й вам?
В очах Ольги Пісоцької спалахнули небезпечні вогники. у
— Так, ти Чорний,— сказала вона.— Прізвище тобі личить.
Це вже було щось схоже на асоціативне мислення, і я розвів руками.
— А ви, madame,— Пісоцька, і ніде нам від того дітися.
— Перестань мадамати,— сказала Ольга.— Мені в печінках це сидить...
(Продовження на наступній сторінці)