У вікно лилося сонце, але ніяких образів у тому сонці я не побачив. Щось накопичувалось у мені, щось мене дратувало й непокоїло. Я подумав про свої марні спроби зв'язатися з Оксаною Свідерською, і можливість цього раптом видалася мені примарною. Мені здалося, що все те, що відбувалося зі мною останнім часом,—вигадка хворої душі. Це тільки порожня мрія, намагання обскакати час і повернути те, що не повертається. Це казка, яку можна згадати хіба принагідно. Більша реальність — Ольга Пісоцька. Ми сьогодні з нею недоладно порозмовляли, але в такому стилі розмовляли завжди. Я, здається, мав про щось із нею домовитися, але нічого в мене не вийшло. У неї також. Реальні у цьому світі оця тахта, пуфик і тазик; їх треба відвезти в дім Ольжиної матері. Той дім — її власність, там з матір'ю живуть ще двоє дочок: Клава і Ната. Клава вийшла заміж за сантехніка, а Ната — за таксиста. Є ще й третя дочка, окрім Ольги,— Раїса. Раїса живе окремо, в неї свій дім і машина. її чоловік працює в такій установі, вимовити назву якої — зламаєш язика. Посада там у нього найскромніша, але грошей у них не бракує. Так само не бракує їх у Клави й Нати.
На день народження матері всі сестри сходились у дім на Мальованці в супроводі чоловіків та дітей. З цієї нагоди вони вдягалися якнайпишніше: демонстрували свої спроможності. Клава й Ната були огрядні й дебелі, з червоними круглими обличчями; майже такі ж були їхні чоловіки й діти. Раїса була трохи інакша: вона стежила за фігурою і вдягалася з певним смаком. її Женя ходив у джинсовому костюмі, і то була не підробка. В Жені світила в роті золота фікса, і дивився він на співрозмовника так, наче зважував: що можна з нього викачати. Я був у тому товаристві бридким каченям. Клава й Ната презирливо оглядати мій скромний костюмчик й утлу постать, а їхні чоловіки так милостиво поплескували мене по плечу, що я ледве не падав. Раїсин чоловік на —мене не дивився взагалі, а Раїса обкидала байдужим, а то й презирливим поглядом. "Ну й нікчему ти вибрала,— сказала вона якось Ользі, коли я вийшов у сусідню кімнату.— Він хоч може біля тебе походити?" Ната й Клава голосно розреготалися, а я вдав, що нічого не почув. Більше— здивувало мене, що регоче з сестрами й Ольга. "Дитина у мене ж є",— сказала вона, очевидно, в мою підтримку, на що Клава зауважила, що це ще не доказ. Знову вибух реготу — я стояв у сусідній кімнаті зелений, як трава. Мені хотілося гримнути дверима й податися звідси геть, не сідати до столу.
Я багато що міг витерпіти, але не насмішки над собою. Коли з мене насміхалися, я несамовитів. Отож, я стояв за дверима з зеленим обличчям і кусав сірі губи — ледве стримувався, щоб не вдертися в сусідню кімнату і не дати ляпаса хоч би тій стрункій і пихатій Раїсі. Ольга була плоть од плоті цієї сімейки, хоч і зуміла якось на противагу сестрам дістати освіту.
— Е, що та освіта! — казала за столом стара Пісоцька.— Олічка така була вумничка і отлічниця, грамоти приносила. Кінчила того інститута, рвалася й ночі недосипала, і що? Копійки дістає в тому музеї.
— Мама права,— сказав Женя, поблискуючи фіксою.— Образованіє для благосостоянія — вещ не обязательна. Потрібна голова на плечах, щоб уміла крутитися.
Він зробив хитре лице і розкрив у беззвучному реготі рота.
— Слухай, Женя, а де ти робиш? — закричав через стіл сантехнік, і його лице хитро засвітилось у передчутті хохми.
— Старшим ревелератором в госкомдемктерлікіті,— казав незворушно Женя і дивився на всіх з-під приплющених повік.
Сантехнік реготав широко розтуленим ротом, громові звуки стрясали повітря.
— А я от не хвалюся,— казав скромно таксист, розминаючи в тарілці картоплю на пюре.
— Не хвалишся, а калиму в день скільки привозиш?
— Мені дає двадцятку,— добродушно обізвалася Ната.— А скільки собі присвоює, то це з нього не видереш.
— Работаю, то й повинен копійку в кишені мати,— незворушно відказав таксист.
— Найбідніший серед вас я,— казав сантехнік, переставши реготати.— В моєму ділі більше трьохсот у місяць не витягнеш.
— Це вже як тягнуть,—сказав Женя.—І не прибіднюйся.
Костя таки прибіднювався. Це було видно по Клаві, що гордо всіх обзирала.
Про мене не говорили, я був тут persona grata. Але бачив, як зеленіла Ольга і їла мене очима. Я ж був спокійний, ніби бог. Мовчки жував, але їв і пив небагато, хоч стіл ломився.
— Живемо — хліб жуємо,— казав таксист.— Книг не читаємо, в тіатри не вчащаємо, музик отаких: пі-пі — не слухаємо, а хліб є і до хліба якась дрібка.
— Про книги ти даремно сказав,— перебив Женя.— Книги — тепер в дефіциті. Хай би нас Юра трохи підучив, які модні, і ми б до культури причастилися. Га, Юра, правильно я кажу?
Всі дивилися на мене, а я пік раків. Ольга трохи порожевіла: і на мене звернули увагу.
— Плювать я хотів на всьо ето! — вибухнув раптом сантехнік.— Я над книжкою за п'ять мінут засну, то мені ще й хату заставлять?
— Ми вже лучче на кришталь перейдемо,— засміялася Клава.
— Ну, то річ хазяйська,— сказав Женя, щось активно пережовуючи.— А от у нас з Раїчкою поняття другое...
Він схопив Раїну руку і чмокнув не без галантності.
— А чмокни в мою,— сказала з реготом Клава і простягла сантехніку повну й червону долоню.
— Не перебивай мені, пожалуйста, апетиту,— сердито повернувся до жінки Костя.
— От мужва неотесана! — сказала Клава, прибираючи руку.
Ольга, здається, страждала не менше за мене. Але не тому, що їй все це було бридке, а що не могла бути у своєму сімействі рівною з іншими. Я ж не осуджував цих людей: вони жили в міру своїх можливостей та інтелекту. Мене гнівило, що за всю ту ганьбу, яку зазнавали ми в тому товаристві, Ольга починала винуватити мене. Найгірше було, коли ми поверталися додому. Вона несла на обличчі кам'яну маску й загрозливо мовчала, я ж відчував непосильну обважнілість у шлунку, хоч їв і пив з-поміж усіх найменше. Ольга ж, здавалося, не відчувала переситу, хоч у середовищі своїх родичів біля тарілки не дрімала. Це в нас вона ледве мамзяла і кривилася на страви, приготовлені моєю матір'ю. У своїх вона їла не менше як її сестри. Одна тільки Раїса трималася міри — зберігати фігуру було, здається, одне із завдань її життя. Не їла ні картоплі, ні макаронів, але м'ясо й овочеві салати не відсувала. Отож я йшов і відчував бурю, що насувалася. Я знав, що Ольга шукає зачіпки, тому стоїчно мовчав. Але й моє мовчання часто ставало зачіпкою.
— Мовчиш? — зривалася Ольга.— Подивився, як люди вміють жити? Ніби вареники в маслі купаються. Мені бувати між сестер — чиста мука.
— Мені також,— відказував я.— А чи не ліпше було б нам на ті сходини не ходити?
— Ну, знаєш! — вибухала Ольга.— Це мій дім і мої родичі. Чи ти хотів, щоб я забула власну маму?
— Тоді ходи сама.
— Щоб вони сміялися? Ні, я, слава богу, ще маю чоловіка. Хоч і ні до чого не здатного, а маю...
Вона говорила це гордо. "Ні до чого не здатний чоловік" міг би з того пишатися. Але я не пишався: мені було бридко.
— Мама права,— казала категорично Ольга, мимохіть впадаючи в інтонації Жені.— Не освіта головне в житті, а голова на плечах!
— Отже, хочеш,— з убивчим спокоєм казав я,— щоб крав я у музеї коштовні речі і збував їх? Тобто щоб жив у нечесний спосіб?
— Ніхто з них у нечесний спосіб грошей не заробляє,— обурювалась Ольга.— Люди їм самі дають...
Вона мала на увазі сантехніка й таксиста.
— А Женя? — спитав я.
— Що ти знаєш про Женю? — насторожилася Ольга.
— Я про нього нічого не знаю. А от що плутяга він — це безперечно...
— Зате жінка в нього на людину схожа,— казала зневажливо Ольга Пісоцька.
— Що ж із цього виходить? — все ще спокійно питав я.
— Це вже сам можеш додуматися. Коли людина одружується, вона тим самим бере на себе зобов'язання щодо жінки й дітей. От і подумай...
Ольга мала рацію. Я подумав і, зрештою, додумався. Вчора я розлучився з Ольгою Пісоцькою і навряд чи колись про це пожалію. Я вирішив зняти з себе зобов'язання щодо жінки, не відмовляючись від обов'язків щодо дитини.
Ота неясна тривога, яку я відчув, підвела мене з ліжка, і я почав нервово ходити по кімнаті. Щось мені не давало сьогодні спокою, щось гнітило й хвилювало. Зрештою, чи конче зараз треба було зв'язуватися з Оксаною — є для того безліч часу.
Не міг усидіти в чотирьох стінах. Лист від Оксани повинен бути напевне. Я міг би вдруге сходити на пошту, але та мізерна поштарка на мене розсердиться. "Я уже вам казала,— мовить вона з роздратуванням,— листа немає! Невже не зрозуміло?" — "А скільки разів за день приходить пошта?" — спитаю я. "Скільки не приходить, а листа вам немає". Вона, здається, здогадується, як потрібен мені цей лист. У мене є ще одна можливість: знову зателефонувати. Але там, у Києві, з'явився Володька Кузьменко.
(Продовження на наступній сторінці)