"Господи,— подумав я,— дай мені щасливо розплющити очі!" Сьогодні я не піду в музей, бо вже два тижні, як подав заяву. Правда, нового місця я собі ще не відшукав, але на це буде ще час. Тому я й лежу розіп'ятий на власному ліжку й можу так пролежати скільки заманеться; мати моя не має звички мене будити. Вона шанує мій сон, як щось сокровенне, начебто це й справді щось сокровенне; коли я сплю, во па бродить по квартирі, ступаючи навшпиньках,— тиха, безсловесна тінь, яка, здається, тільки й існує, щоб варити, прати, прибирати і лише інколи, коли нікого нема вдома, підійти до фортепіано й трохи пограти; її душа потребує тої музики. Моя ж душа музики не потребує, вона потребує шелесту сторінок, бажано старих, пожовтілих, я тоді справді забуваю про світ.
Бом, бом, бом! — б'є наш настінний годинник, і мати, мабуть, злякано повертає в той бік голову, але до бою годинника я звик з дитинства, він не будить мене, тільки колисає і бавить, наче потрапляю я на гойданку — хить-хить — це і є удари відміреного часу.
Я розплющуюся: кімната повна сонця. Тиха радість випливає з мого серця, щось таке любив я відчувати у хлоп'ячі літа. Тоді все ніби співало, наповнювалося золотою тріпотливою енергією, я розтягував чудові хвилини, як розтягую їх і зараз; в хлоп'ячі літа саме в ту мить приходили до мене образи моїх марень: казки; витворені моєю півсонною уявою; пізніше, в юності, в цьому примарному ранішньому сонці я бачив образи дівчат, які хвилювали моє серце. Вони почали приходити до мене, починаючи з п'ятого класу. Перша була Галя Панченко, тоненька, прозора, ефемерна, кругла відмінниця. Одного ранку вона прийшла в цю ж таки кімнату, тріпотіла й мінилася в скошених променях, що фокусували її, як актора театральні прожектори; я тоді вразився з того чуда і раптом полюбив Галю Панченко. В школі я дивився на неї з м'якою поблажливістю, і це помітив цілий клас, нас почали називати нареченим і нареченою ми страшенно соромилися, але були щасливі. Зрештою, такі захоплення повинні вмирати, як умирає день: сонце сховалося — і дня нема, від нього залишається щось сіре й невиразне, блідий спогад, а скільки ми прожили днів, що спогадів по собі не лишили? Але Галя Панченко — це був день, який залишивсь у мені; дивно, що я згадую його зараз, у ці перші вільні мої хвилини, бо саме сьогодні я даю собі право уявити, що таки виплутався з поворозів, якими було мене прив'язано до землі. Сьогодні я можу встати, зітхнути на повні груди і навіть засміятися: вільний я, вільний, бо таки виповз з линовища і можу переміщатися в минуле і майбутнє. Відчуваю навіть таку потребу, особливо мене манить передивитися минуле; можливо, це тільки перший симптом старості, бо навіщо озиратись назад у тридцять два, навіщо кликати тіні, які давно вже попіл часу?
Поки що я дивлюся на теплий, ніжний образ Галі Панченко, дівчинки, в яку я закохавсь у п'ятому класі, і мені чомусь здається, що та Галя трохи схожа на мою дочку. Дочку, яку я люблю і яка покинула ці стіни разом з Ольгою Пісоцькою, котра тільки вчора перестала носити моє прізвище, тобто залюбки перестала називатися Ольгою Чорною; на суді вона вела себе немилосердно, тяжко звинувачуючи мене; вона називала суддям з прямодушною відвертістю такі пікантні деталі моєї негідної поведінки, що я палав, як смолоскип. Вона вимагала зі мною розлучення, голос її звучав пристрасно, наче вела вона екскурсію в музеї; я тоді сидів на стільці, маленький чоловічок, і дивився на її довгобразе, негарне, але в ту хвилю розпашіле лице; вона ж здавалася мені зросту втричі більшого, ніж є, і мені було на тому стільці страх як незатишно, аж заплакати хотілося. Моя половина у своєму прокурорському запалі увіч перегравала, вона, здається, забула, що це не чергова сімейна сварка, а державний акт розлучення; ні, вона сприймала суд, як чергову сімейну сварку, і через це блискала очима і гриміла перунами (говорила і звинувачувала), аж я мусив устати і на запитання судді притакнути тихим голосом — виходило так, що ініціатором розлучення була вона, і я того не заперечував, хоч заварив цю кашу таки я. Але вона, як і раніше, в час нашого співжиття, не дала й тут мені виявити ініціативу, і в її звинуваченнях супроти мене була такаж таки погорда і зневага. А я сидів на стільці і замість плакати кисло на один бік усміхався... Ольга Пісоцька отямилася тільки тоді, коли наше прохання суд задовольнив і визнав наш шлюб недійсним, приписавши дочку їй, а мені приємний обов'язок платити аліменти аж до її повноліття. Я сприйняв цей вирок не без деякої урочистості, в той час як Ольга раптом розгубилася. Я вперше побачив її такою пониклою, зніченою й трохи жалюгідною і подумав, що коли б вона бувала така частіше, я не мав би сили з нею розірвати. Вона подивилася на мене широко розплющеними очима з якимсь здивуванням, наче уздріла в мені щось незвідане, а я стояв виструнчений, з кривенькою усмішечкою — може, вона подумала, що я радію? Ні, я тоді не радів, а тільки був урочистий; вона прийняла ту мою піднесеність за радість, тому й прошепотіла так, щоб тільки я почув.
— Радуйся, гаде, ти свого домігся!..
Мене пересмикнуло від тих слів, було в них досить ненависті, а я навряд чи на неї заслуговував. Я погасив усмішечку і по-старомодному вклонився.
— Madame,— сказав чемно.— Ми розлучаємося з вами за обопільною згодою.
3.
Я почув у коридорі скрадливі кроки. Нечутно розчинилися двері — зазирнула мати.
— Ти вже не спиш, Юрасю? — спитала вона, хоч було й без того видно, що я не сплю.
Вона зайшла в кімнату несміливою ходою й обережно сіла на стільця, який потопав у сонячній стязі. її сива голова від того засвітилася сріблом, а обличчя навпаки потемніло.
— Мені аж дивно, що ми не матимемо нікого чужого в хаті,— сказала вона, і я здивувався: відчувала те саме, що і я. Можливо, не тільки я розлучався з Ольгою Пісоцькою, але й вона, хоч за весь час нашого подружнього життя ми не помічали з материного боку спроб утрутитися в наші лагоди й незлагоди. Вона жила, зачинена у своїй кімнаті, варила нам їсти, прала, ходила гуляти з онукою; зрештою, й час для сварок Ольга вибирала такий, щоб свекрухи не було вдома,— мала б думати, що в нас ідилічне благополуччя, але вчора й вона розлучилася з Ольгою Пісоцькою, бо сиділа в залі й слухала прокурорську її промову; сьогодні ж пізнала таку полегкість, що не втрималася поділитися своїм почуттям.
— Заживемо, як у старі часи,— сказала мрійно.— Коли б ще й батько був із нами...
Змахнула з ока сльозу; вона також цієї ночі лишила в кам'яній розколині своє линовище, але не хотіла жити новим життям, а воліла повернутися назад. Повернути той час, коли я був хлопчаком, коли ще був живий батько і дивував нас своїми химерами, коли ми збиралися разом вечорами в цій-таки кімнаті й непоспішливо розмовляли; я був тихий хлопець і прикрощів їм не завдавав, бо й пристрасті мої були тихі; мій батько теж був зі світу книг, але ті книги розпалювали непомірно його буйну фантазію; мати ж, хоч і забирала в мене часом з рук книгу й відсилала гуляти, здається, раділа, коли я відмовлявся, а сердилася тільки про людське око. От вона сидить на стільці, облита сонцем, тиха і срібна, дивиться на мене з тою відданою любов'ю, од якої мені хочеться заховатися під ковдру. Даремно намагається приховати свою радість, та й навіщо її приховувати; я дивлюся на неї й починаю по-своєму її жаліти, хоч мені трохи й прикро, що вона перебила мої ранкові марення. "Але ж вони всі,— подумав я, відчуваючи, як йокнуло всередині,— так, вони всі нічогісінько не знають. Ні мати, ні Ольга, ні дитина моя, яку забрано з цього дому і завезено в той, де живе мати Ольги Пісоцької і її двоє сестер, бадьорих, енергійних гладух, біля яких я завжди відчувався кволою марою,— тіла на мені, як на павуку, обличчя аскетично сухе, оточене французькою борідкою, одне плече вище другого, і розмовляю я так тихо, наче шепочу. Еге ж, усі вони нічого не знають, бо коли б довідалися... Я мовчу. Мати ворушиться на стільці.
— У нас залишилися її речі,— каже вона.— Хай би забрала...
— Неодмінно,— відказую я.—Тахта, пуфик і тазик. При нагоді перекажу...
Мати несміливо, але щасливо всміхається, і я розумію: ці речі заважають їй. Не дають можливості порадіти безоглядно, адже доки вони тут, може повернутися сюди Ольга Пісоцька.
Мати нахиляється до мене, і я бачу, як її очі по-змовницькому примружуються, вона навіть підморгує мені.
— Хочеш, я подам тобі сніданок у ліжко?
— О, коли це було? — сміюсь я.— Я вже, мамо, настільки дорослий, що відвик од таких забаганок.
— Е, який там дорослий! — каже легковажно мати, встає і рішуче йде до дверей, очевидно, щоб таки подати мені сніданок у ліжко.
— МЄГБІ, мамо,— кажу я тихо, а вона тільки напівобертається в мій бік.
Ну, що ж, це не так часто трапляється, думаю я. Не так часто випадають подібні ситуації: вільний од роботи, вільний од сімейних обов'язків, так начебто пішов у відпустку і приїхав в отчий дім, покинувши жінку й дітей в іншому місті. Тут нічого не змінилося, хіба що мати постаріла та й сусіди всі довкола; але варто тільки змістити систему відчувань — ілюзія готова, повернення в минуле відбулося, хоч те повернення — теж луна, відбита од крутих, скелястих берегів.
(Продовження на наступній сторінці)