«Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ні, — чітко й цілком тверезим голосом сказав Теодор. — Нóги мої вже й тепер не несуть, але ваші ще понести вас зможуть. Отож ви собі підіте, а мені поспішати нікуди. Бо й очі погано бачать, і я вашої дівки не роздивився. Отож до її батьків поїдете самі.

— То це питимемо на коня ми, а не ти? — спитав, очевидно, також заморочений Гусак.

— Саме так, — категорично сказав Теодор. — Бо я, скільки пам’ятаю, в себе вдома.

— А навіщо нам їхати до тих батьків? — усе ще заморочено спитав Гусак. — Це ж ти захотів з нею пізнатися, не ми, ми з нею пізнані.

— Бо мені, коли що треба, то виспатися, — сказав Теодор і позіхнув так, що горішня його губа майже дісталася стелі, а долішня опинилася близько поверхні столу.

— Що це ти говориш? Що говориш? — залопотів Гусак. — Виходить, що проганяєш нас?

— Ідіть к бісу! — трубним голосом (можливо, це в ньому пробудився героїчний дух князя Семена) мовив Теодор. — А може, к лісу, бо, по-моєму, скільки втямив, ви й не люди, а щось, Боже прости, не казатиму в хаті. Тьху, тьху, тьху! Вже я сплю, і нема коли мені з вами розбалакувати.

І він позіхнув удруге цілком так само, як позіхав уперше, тоді приплеснув губами, чого першого разу не чинив, а відтак завмер, як Мамай на звісній картині, і йому здалося під ту хвилю, що Мамай почав йому тепло пригравати на лютні солодкої колисанки.

Тоді Дід різко повернувся до дівки, яка все ще стовбичила при вході, і Теодор просвітленим на мить оком уздрів, що та Дідові підморгнула. Старий тихенько захихотів і витяг з-під столу третю пляшку із синього скла.

— Коли так, — сказав старий, — дам тобі малмазії.

І почав наливати до келишка якогось густого пійла, що вигравало різними барвами. Собі ж і Гусакові налив із пляшки, що стояла ближче до нього.

— На коня! — гукнули Дід і Гусак в один голос.

— На коня! — героїчно мовив Теодор, бо голова в нього втратила просвітлення і там уже стало повно мороку, чимось подібного до малмазії, бо вигравала різними барвами так само; а коли випив малмазії, то тих барв побільшало й гучніше заграв йому до вуха славетний козак Мамай…

Здається, в акті чарування вжито якоїсь помилки — це вже міркую я, Микола Лико, професор. І сталося це, може, тому, що Дід із Гусаком також були добряче підхмелені, а може, Дід витяг із-під столу іншу пляшку, отже, Теодор випив не того ж трунку, який пив свого часу бойовитий князь Семен, — важко про те судити через недостатність фактажу. Можна хіба здогадатися, що коли Теодор ковтнув малмазії, то вжив не приворотного зілля, а відворотного; він сам це пізніше пояснював, що пляшки підмінив, допомагаючи йому, святий Макарій Токаревський, до якого перед цим Теодор мав звичку молитись і якого твердо вважав своїм помічником, а п’ючи малмазію, не забув і цього разу подумки йому помолитися.

Підтримую свого співавтора, це вже віщу я, автор, що тут якась помилка, бо що сталося від подібної малмазії з князем Ликом, добре знаємо, ця ж була іншого заквасу, тож подіяла на Теодора цілком інакше, принаймні клей, що приклеїв був хлопця до лавки, втратив стримувальну силу. Відтак хлопець легко скочив на рівні, а тоді не побіг, ні, його понесла незрима сила (як кулю, випущену з мушкета, чи ядро з гармати) повз дівку, що тільки на хвилю завмерла від несподіванки, однак миттю отямилася й метнулася, щоб зловити в льоті оте випущене ядро, намагаючись його перепинити, — щó то дівка, адже вона не воїн, який відає, що ловити ядра небезпечно! Тим-то хлопець, бувши збезумілий, відкинув її, як тріску, притому так сильно, що розпласталася на стіні, а може, в неї трохи вбилася. А Теодор, вистрілений із тієї хати, майже не торкаючись землі, помчав, полетів, погнався, аж вітер свистів йому поза вуха, від чого вуха й шия стали подібні до тетервакових. Очі мав вирячені, але нічого ними не бачив, окрім дивної гри барв, що звивалися, витягувалися в овали, стрічки, схожі на зміїні тіла чи на бинди, подібні до тих, що ними була прикрашена дівчина, відтак не він ніс свої ноги, а вони його — все далі й далі у простір, але в певному напрямку.

І вся та гра барв витворювала ще й музику, а де є музика, бувають і танці. Відтак Теодор відчув, що ноги не просто його несуть у якомусь там напрямку, а й виробляють хитромудрі вензелі. Тим-то й танцював, звісно, не парного, бо від запропонованої пари щасливо втік, а одиночного — пізніше такі танці назвуть сольною партією. Отож на якийсь час став солістом вельми химеруватого балету з масовими сценами; пізніше їх назвуть кордебалетом. І той кордебалет танцювали люди, які опинились тієї сакраментальної миті на вулицях, і стогнах, і майданах, і у дворах славного міста Переяслава, якому судилася в цьому світі й містична доля, отже, перейняття слави — професор Микола Лико на цю тему міг би написати чудову спеціяльну історичну розправу.

Отож не дивно, що й у Теодора Петровського-Лика якісь звідники (й досі не відає, хто вони такі) захотіли перейняти славу, а ще й так само незнайома йому дівка, котра вчинила те не фігурально, а натурально, спробувавши зловити чи, як то кажуть, "злапати", мов курку, тому й кинувся навтьоки, щоб власну славу, яка теж тікала від нього, таки перейняти, а отже, її для себе зберегти. Оце й був зміст його несусвітнього танку з польотом (і з писанням вензелів) у якомусь напрямку. І цей напрямок — до річки Трубежа, в яку він спрагло бажав упасти, щоб погасити той жар, яким палав. А що надто поспішав, то знісся над містом Переяславом, відтак бачив уже внизу малі коробки хат, а у дворах, і на вулицях, і на майданах, наче ляльки з вертепу, було розставлено людські постаті, які чомусь махали руками і щось горлопанили; люди бігли биндами вулиць, також різнобарвними, отакі дивні лялькові люденята; а ще побачив бані церков, серед них і ту, в якій лежав у раці святий Макарій Токаревський. І хоча був під ту хвилю й у тому польоті хлопець несамовитий, але встиг коротко до святого помолитися; відтак церква засвітилася всіма шибами, а хрест так яскраво запалав, ніби в нього вдарила блискавка. Тоді побачив Теодор ярмаркового майдана, повного ярмаркових людей, і всі, навіть худоба, позадирали голови вгору. Вітер так само свистів у вухах, але цього разу від посвисту з’являлася музика, якась нетутешня, розладнана й з вилясками; звісно, не він її грав.

Правда, пізніше він оповів своєму камаратові по alma mater (тобто Київській академії), Григорію Сковороді, котрий тоді був домашнім учителем у панства Томар, що полетів так високо над містом, бо надто потужно стрибнув з порога хати, де йому заморочили голову звідники, які виявилися ще й чарівниками, тим-то тіло його стало невагоме. Можливо, це його врятувало, бо люди те, що з ним сталося, таки помітили, а коли приземлився, то за ним кинулася ціла юрба, вважаючи його за відьмака (бо таке може тільки людина з відьмацькими здібностями), відтак перепинили його, кинули на землю, зв’язали руки, накинули на шию линву й урочисто повели до раки святого Макарія, щоб з його допомогою вивірити: відьмак Теодор чи ні? Адже про святого Макарія ходили поголоски, що коли до його раки наближався хтось нечистий чи з лихими помислами і прохав у нього помочі та зцілення, то падав біля раки знетямлений, а ті, що продали чортові душу, не раз і мертвими. Отож повели й Теодора Петровського-Лика, і цей хід він описав у своїй поемі-житії, правда, вельми скупо, двома рядками, але можемо здогадатися, яка хвиля почуттів нуртувалась у ньому. Про це оповів і Григорієві Сковороді, коли вони через якийсь час зустрілися; при цьому Теодор сокровенно признався, що тоді, коли несамовито й обезуміло мчався до Трубежа, йому страшенно хотілось утопитися, бо чомусь здавалося, що він не просто загине, а перейде в іншу сферу, з якої його вищеописана краля вже не дістане закарлюками своїх лап. Відтак не поставить насильно під вінця, якого він, правду кажучи, ніколи не праг, а більше боявся, а коли й кидав позиром на тих бісиць, то тільки тому, що поміж них траплялися гарні і звабливі, а він же живий у цьому світі чоловік! І тепер, сказав він Григорієві Сковороді, обходитиме їх десятою дорогою. І Григорій Сковорода в цьому виявивсь однодумний із ним, Теодором Петровським, навіть вірша прочитав свого складання, де йшлося про гріха, який спершу вабливий і йде нам ніби по квітах, але потім стає преразливий для наших сердець. І це тому, сказав той мудрець, що спершу осіб’я химерного племені вдягає на себе янголячого образа, але коли знаджувати їм не треба, скидає і вдяга природнішого для себе — бісівського..

(Продовження на наступній сторінці)