Так і тут. Спершу з’явилася Ж. Смикальська (не видимо, а в друкованій на його спогади рецензії), — це й був початок, як сигнал ґонґа, що спокій його певною мірою зруйнував. Потім Ж. Смикальська утілилась у Комп’ютерну Діву і з’явився перший букет, якого він не міг не пов’язати з букетом, присланим закоханою в нього Наткою. Притому виходило, що й Комп’ютерна Діва не була випадковою появою, а мав знати її віддавен: саме вона виявилась у хорі (якому Микола виголосив свою лекцію), поки що не виділяючись із маси; саме вона стала нареченою на весіллі його добре знайомого Велимира Прутнюка; згодом саме вона сиділа в одному ряді з ним на концерті, хоч і не впритул.
Отже, виходило: не буквально, а подібно повторювала, ні, не переслідування, а, сказати б, часову прив’язаність до нього — це Натка вдалася до переслідування. Свого часу ті зіткнення оминули його увагу, він цілковито забув і про власну промову на весіллі Кози з Прутнюком, а те, що там сказав, також якось із ним пов’язувалося. Але її уваги це не оминуло, бо всі ті здибання чітко й твердо пам’ятала, хоча вони знайомими фактично не були.
Зрештою, Микола з Велимиром перестав зустрічатися, бо той зі своїми жонами та музикою жив ув одній сфері, а він — у іншій. І тут його знову осяяло: Господи, таж Прутнюк був дуже схожий на Михайла Максимовича, що його намалював Тарас Шевченко. Він метнувся до тому, де зібрано художні твори поета з того періоду, нервово почав гортати й нарешті дістався до того портрета. Сумнівів не було: Прутнюк вельми подобав на того, кого зобразив Шевченко, хоч і не конечно. Відтоді Коза не переставала за ним стежити отими пильними, часом холодними, а часом гарячими очима. Відтак настала хвилина (і тут, як на мене, автора, не минулося без виграшок мойр), коли вирішила різко про себе нагадати; зрештою, і його скромна, малотиражна книжка спогадів не залишилася нею не помічена, — Коза навіть пішла на відчайдушний крок, щоб його уразити, хоча й сховалася за химерним псевдонімом.
І він, Микола Лико, тоді уразився, не тільки я. Але й це мало що давало, щоб наблизитися до нього. Микола, звісно, не відав, у який спосіб вона опинилась у видавництві, де вдруге видавав свою книгу, і чому саме вона взялася її набирати. І чи сліпим випадком було й те, що пошкодив собі ногу. Я ж, автор, тут знову скажу: все відбулося не без участі мойр, бо ті все можуть. Коли ж це заперечити, то цього вузла ніяк не розв’язати.
6
Наступного, третього разу вона прийшла до нього без букета. Зайве говорити, що у видавництво він не зателефонував і від її послуг не відмовився, — людська природа слабка.
Але про принесені букети сказати варто — квіти й досі не зів’яли й не осипали пелюсток, хіба деякі (очевидно, з букета першого) трохи й присохли, ледь-ледь…
Цього ж разу вона вступила в його двері, освітлена яскравою, тренованою, як ув актриси, усмішкою (Микола навіть визначив: з інтимним наповненням), ніби між ними давно тривав роман. Саме того дня й випав перший сніг, про який уже йшлося, і все яскраво засвітилося. Отож і та усмішка була як перший сніг.
Микола допоміг їй скинути пальтечко (в минулі рази приходила у светрі, а ще у курточці, якої не скидала), а коли наблизився до неї, на нього потужно повіяв солодко-пряний дух, що гостро мого приятеля схвилював. Йому безглуздо захотілося її обійняти разом із пальтечком, а по змозі перевірити, чи має вона перса, власне кажучи, персики (це вже я так піджартовую — автор), але вчасно схаменувся. Сьогодні Комп’ютерна Діва була запакована в обтислі штани, але блузка виявилася декольтована, а на довгій голій шиї висів набір бляшок, як це буває в шаманів, і вони глухо поторохкували при рухах.
Микола відчув, як йому до обличчя прилила кров, і суворо наказав собі не розпускатися. Але вона, тільки-но сівши на канапці (він уже присів на розвернутому біля столу стільці), повернула до нього обличчя й відразу ж облила його потоком звабної енергії, від чого всі черв’ячки в його грудях дружно заворушилися.
— Ви сьогодні в доброму гуморі, — зауважив він.
— Завжди в доброму гуморі, коли тікаю з роботи.
— Я вже ходячий і можу звільнити вас од обов’язку, — цілком невлад мовив він.
Фраза була самозахисна, і він подумки похвалив себе за стриманість.
— Але це не чинить мені жодних труднощів! У вас так приємно.
Отже, була інакша: рішучіша чи що?
Цього разу розповіла йому про четверту їхню зустріч — то сталося в органній залі, коли публіка розсаджувалася по місцях. Він тоді вперше до неї привітався.
— Привітався? — здивувався він.
— Так! І я подумала, що ви нарешті мене примітили.
— А ви були самі? — спитав спантеличено Микола.
— Чого ж сама? З Вельчиком та його жінками.
Микола напружив пам’ять. В органній залі він якось справді був, але привітався таки з Велимиром, а про зустріч із нею і знати не знав. Вони тоді з Прутнюком перекинулися кількома приязними реченнями й розійшлися, бо вже пролунав третій дзвінок. Так він Комп’ютерній Діві й виклав, бо був, як уже зазначено, правдомовний.
— Шкода! — зітхнула Ж. Смикальська. — А я подумала…
— Подумали — що?
— Ну, що ви мене нарешті примітили.
— Як же міг вас примітити, коли ми не були знайомі?
— Були. На весіллі Вельчик нас знайомив. Ви мені навіть ручку поцілували.
І цього Микола не пам’ятав. Глухо не пам’ятав. Хіба те, що сидів од молодят віддалік, коло нього — якась дама із запаленими алергією очима, яка перешіптувалася зі своєю сусідкою, розвернувшись так, що натискала на нього задком, а він не міг відсунутися, бо стільці стояли впритул.
Комп’ютерна Діва розсміялася:
— То були його жінки. Ота гладкіша, що на вас тисла, то Вельчикова перша.
Чудову має пам’ять! Микола також, при постійному фаховому тренажі — адже наука історії потребує ерудиційної пам’яті; я тим похвалитися не міг.
— Як же ви всі уживалися? — не стримавшись, вигукнув Микола Лико, далекий нащадок того князя Семена Лика, який також умів уживатися з багатьма (правда, не так уладнано), аж доки коса натрапила на каменя.
— Він хороший, Вельчик, — замріяно мекнула Коза, увіч від зворушення. — Він нас переконав, що гризтися між собою — банально.
Зробила паузу, очиці її повилися мрійним туманцем, і докінчила:
— І далеко цікавіше жити в любові.
— Із усіма був одружений? — зачудовано спитав Микола.
— Відносно, — відповіла Ж. Смикальська. — Офіційно тільки з тією першою і зі мною, але весілля справляв з усіма. За його теорією, — повчально мекнула Коза, — визнання шлюбу державою чи церквою — то насилля над людиною. Значення має, щоб усім нам дотриматися звичаєвого… — так? — закону. Як є в народі, тобто через акт весілля.
Тут уже заговорив у Миколі історик:
— Знаєте, — сказав він. — У давнину так і було… Чому ж він розписався із двома?
— З першою це сталося через недосвідченість, — повчально мовила Комп’ютерна Діва. — Потому, як каже, порозумнів. А зі мною… Ну, я була малолітка, і він не хотів ускладнень, — мої батьки рішуче поставали проти цього шлюбу. А коли заповнював анкету, то про своє перше одруження не написав.
— Із першою не розлучився?
— Ні, — спокійно сказала Коза. — Навіщо? Він прихильник ідеї про… ага, про природний добір.
І тут вона схаменулася. Мимовільно втяглась у цю розмову, навіть захопилася, а вже потому збагнула, що перед нею сидить малознайомий (хоч і здавна) чоловік, перед яким дочасно оголилася.
Тоді Микола побачив, що недаремно вживала у великій кількості буряків, — це їй було потрібно й для того, щоб не втратити здатності червоніти. Отож її голівка на мить перетворилася в те овочеве тіло, а хвостиком став носик, до якого вона піднесла серветку, вийнявши її прозорими пальчиками з пакетика, і хрякнула в неї трохи по-простолюдинському. Зрештою, й аристократи, резонно подумав Микола, виконують ці звукові акти, тобто сякаються, і в тому ж звуковому тоноряді. Поєднання ж усіх цих речей, очевидно, і значило для неї — схаменутися.
— Ми завели дурну розмову, — сказала трохи сердито, власне, тоном Комп’ютерної Діви, і дивилася при цьому не на нього, а на полицю, де стояло кілька примірників Миколиних спогадів.
— Щось цікаве побачили?
— Ту книжку, що рецензувала, — мовила вона й ніяково затнулася. — А чи не можна мені її у вас купити?
— Але ж навіщо? — щиро здивувався Микола. — Ви її прочитали, опрацювали, і вона вам різко не сподобалася?
Мій приятель був мудрий чоловік, але часом виявляв наївну старомодність, а я його в цьому просвітити не встиг. Таж-бо теперішні рецензенти книг не читають, у кращому разі поспіхом переглядають, а частіше й того не роблять, бо через фантастичну теперішню зайнятість не мають коли. Однак рецензії пишуть, ще й зальотні, тобто претензійні, хоч і ні в тин ні у ворота, — така тепер критична мода.
Комп’ютерна Діва якось своєрідно втягла шию в плечі, тобто скоротила її, як визначив подумки Микола, і, вже цілком погасивши бурякову барву на обличчі, буркнула:
— Хочу вашу книгу прочитати… Та й Вельчик її не читав, я питала.
(Продовження на наступній сторінці)