— Бачиш, мої собаки — колектівісти, — сказав Пшоно й задумався. — І, по-моєму, не він їх, а вони його боялися.
— Чого ж вони його боялися? — спитав Кожух.
— Ну, це в них можеш спитать! — і Пшоно дивно чи то зарипів, чи засміявся.
— А тобі Маруська сцен не устраївала? — запитав Кожух.
— Мені сцен? — здивувався Пшоно. — Нє, сцен не устраївала, бо я не такий. Вопще вона тиха, і я б, може, з нею довше прожив, коли б не той чорт, тим більше, що її устраївало, коли над нею здівався. А таку, скажу по правді, не часто стретіш, і я це в ній цінив.
— А не пробував того пса прибрать? — жорстко спитав Кожух.
— Як це прибрать? Убить? Нє, я на такі штуки неспособний, — гордо сказав Пшоно. — Кота ще міг би прибрать, а собаку… Собак я люблю! Правда, щодо цього така мисля була.
— Але ж сам сказав: то не собака, а чорт, — мовив Кожух.
— Хочеш, щоб я з чортом заводився? — спитав обережно Пшоно. — Ну, я такого не ризикну. Що, в мене ділов у світі нема? Капустяна в тебе голова, Кожушку.
— А коли в тебе не капустяна, скажи, шо мені з ними робить? — спитав Вітька.
Пшоно знову підкотив очі й засвітив більмами, очевидно, так йому треба було, щоб зворушити в лисій голові мозкові, очевидно-таки не капустяні, звивини.
— А шо, допекла? — спитав.
І Кожух розповів найдокладніше, як було тієї останньої ночі, коли виганяв із ліжка пса, і яка страшна зробилася Маруська, і як він невимовно злякався, бо здалося, що не Маруська то була, а сама Смерть із косою; і що ніч тоді випала місячна; і він увіч побачив, як блищить лезо коси; і що в Маруськи замість лиця витворилося щось таке, як оце бачить він, Кожух, зараз у Пшона, тобто* стало те лице синьо-рожеве і безволосе, навіть голова лиса, а з рота висувалися дуже побільшені зуби, як в упириці чи якоїсь там нечисті.
— Це в тебе, Кожушку, шарики за ролики почали закочуватися, — засміявся Пшоно, — ото тобі й приверзлося. А що на тебе розсердилася, то хвакт, бо ти її чорта зачепив. Я вже примєтів: усе могла витерпіть, а собаку свою обіжать не позволяла — і це вже конечно. А коли хочеш моєї поради, Кожушку: чим швидше проженеш її зі своєї хати, тим буде тобі здоровіше. Вона іде, бо чогось боїться, коли її проганяють. Знаєш, як я її брав, коли хотів поздіваться? Дай, кажу, так, як хочу, бо вижену к чортовой матері — і все як по ниточці! А з тим чортякою, псом отим чи козлом, осторожний будь, Кожушку, бо й на тебе виллє якусь блекоту. Бачиш, що зі мною здєлала? — і вперше за час розмови у Пшона здригнувся голос, аж ніби хотів заплакати. — Теперички я, сказать, все’дно, шо інвалід. У них, у баб, Кожушку, такий пункт є, — додав великозначно Пшоно, притишивши голоса і зводячи догори пальця, — усе терплять, а за пункт переступать не разришають. Бо той пункт, Кожушку, у них як кілок, убитий у голову, не трогай його — ще сяк-так, а тронь — біда! А в Маруськи пункт — отой пйос, ось чого кажу, що то не собака, а чорт, пойняв мене? Бо отой пункт у баб, Кожушку, послухай мене, бо в мене голова хоч теперички зовсім гола, але не капустяна, як у тебе, — і є чорт їхній, а чорта чіпать ніззя. Все можна, а пункта, тоїсть чорта, — зась, пойняв мене? А ти мені ще казав: чому я з собакою не роздєлався? А тому, що той пес, Кожушку, у Маруськи і є її пункт, а коли пункт, то й чорт, і ти маєш того не забувать, бо біди напитаєш. Я тепер це добре пойняв, коли мені таке устроїла, що на люди стидко показаться. І лучче б ти, Кожушку, в те гразне діло не ув’язувався зі своєю капустяною голівкою. Живеш собі, таблєтки ковтаєш — живи і ковтай! А лучче б ти таблєток не ковтав, а водку пив, я б тобі її й продавав. Тоді б ти був би дурний, Кожушку, бо всі п’яниці — дураки, але не малахольний. А з таблєтками, Кожушку, скоро зовсім малахольним зробишся, тада, щитай, прийде тобі, Кожушку, печальний капець — і родная мать тебе не спасе. Послухай мене, Кожушку, бо шось ти в своїй капустяній голівці складаєш, а до добра воно тебе не приведе, коли не прикандечить…
Цю тираду Пшоно проговорив гарячим, трохи патетизованим півголосом, пильно дивлячись на Вітьку, ніби буравив його очима. І слухаючи те научительне слово, Кожух знову почав відчувати, як запливає в його душу печаль, бо те, що казав Пшоно, було й правда й неправда разом, тобто то була правда Пшоняча, але не Кожушана, а він у цьому світі не Пшоно, а таки Кожух, тобто Пшоняна правда йому годилася, а більше не годилася. Відтак він покинув мудрого Пшона і пішов до мосту, через який заборонено не тільки їздити, а й ходити, і на верхатурі став і довго дивився на околицю, що мальовниче розкинулася в глибокій долині річок Тетерева й Кам’янки. І печаль немало виїдала його душі, адже те, що довідався від Пшона, мало чим було більше від того, що знав сам, а отже, нічого нового не довідався. А вся річ у тому, що Маруськи проганяти він не хотів, але і з її псом жити не міг, отож усе впиралося в ту почвару особливої породи, бо то був пес і не пес, більше-бо подобав на цапа, але то був і не цап. "А може, — подумав печально Кожух, приймаючи на обличчя теплого вітра, — отакі вони й бувають — чорти: і людина, й не людина, пес, але й не пес, цап і не цап, а все разом, дивно змішане, як отой запах, незвичний такий і бридкий — мішанка всього й нічого, але все одно жахливий. І Вітька раптом подумав, що все-таки шкода, що Пшоно не спробував позбутися того пса — що б було тоді? Це чомусь найбільше й непокоїло його мозка, і саме тут, на верхотурі моста, бувши високо піднятий над річкою, овіяний вітрами, що неслися з глибини синьо-зеленого простору, він збагнув: даремно всі мають його за дурного й пришелепкуватого від таблеток, од яких і справді залежний; а от візьме і щось придумає; щось таке, чого повік не придумає ніхто інший, навіть ота лиса синьо-рожева голова Пшона, хоч би скільки там сочила фосфоричним сяйвом. Але Пшоно мав рацію в одному: треба бути дуже обережним, дуже обачним, щоб не приключилося і йому такої біди, як цьому шлапаку.
6
І він почав думати. І, як усі занудні чоловіки, думав довго й уперто, артикул за артикулом, докладаючи одного помисла до іншого й будуючи в голові споруду десь так, як складають будинки, палаци чи замки із сірників, старанно кріплячи кожну частку й витрачаючи на це бозна-скільки часу, хоча мета такого складання примарна. Але у Вітьки Кожуха вона примарна не була, бо, як складач із сірників замку, знав, що має бути замок, а не паротяг, так відав і він: пса треба позбутися. Але позбутися мудро, щоб не впало на нього лихо, тобто щоб те вчинив не він, а хтось. А коли станеться так, то й пункта Марусьчиного, як застеріг Пшоно, не порушуватиме; в перекладі мовою танцю це значило, що йому, Кожухові, набридло бути веденому, а закортіло переключити танця з дамського на кавалерського, тобто самому повести напарницю, чи хоче вона того, чи ні, принаймні до того штовхала його чоловіча пиха, якої в ньому загалом залишилося на тьху, але все-таки залишилося. Отже, у ньому заговорив, мовою сучасних феміністок, чоловічий шовінізм, хоча сам дамський танок феміністки чомусь не вважають виявом жіночого шовінізму, навіть найзапекліші — київські, які, сказати б до речі, кілька років розшуковують, щоб розіп’ясти чи прив’язати до двох зігнутих дерев, як нещасного князя Ігоря деревлянки, одного бідаху з літературного світу, який мав чоловічий шовінізм аж такий великий, що зважився укласти збірника жіночої прози і, паскудник, назвав його "Бабська проза". І хоча той збірник і не був до кінця укладений, тим більше виданий, але кілька років бідолаха мусив ховатися від грізних і розлючених жіночих шовіністок, які розшуковували його, правда, чомусь тільки вдень. Отож тільки з настанням темряви, саме коли жіночі шовіністки віддавалися своїм видимим чи невидимим чоловікам чоловічої та жіночої статі, або ж ґвалтували їх, авторів знайомий-бідаха вискакував із свого схрону ковтнути свіжого повітря[1]. Цей відступ, може, і непотрібний для цього повідання, але щось про наш світ таки вістить, отож і Вітька Кожух почав надумувати щось на взір того збірника, але у своїй сфері й у своїй системі мислення та бажань. Такі розмисли забирали в нього весь час, коли його мозок бував не одурений таблетками, тобто вдень, а ввечері, ковтнувши принесеного Маруською трійла, уже був не здалий ані до розмислів, ані до замків, будованих із сірників, ані вивіряв, що робить Маруська чи що вони роблять разом із псом-козлом, а відшуковував драбину, щоб приставити її до хмари, а відтак по-кавалерському пропустити на неї уявну Маруську й уявного її пса, адже танець був таки дамський, а тоді полізти й самому. Відтак він, сам того не відаючи, почав уподібнюватися до київських феміністок, бо чинив свої розшуки вдень, але, видершись на хмару й учинивши із системи різнобарвних смуг, котрі пливали в його голові, боксерського ринга і здобувшись на більшу силу (адже мисельні потуги, коли вони в таких нікчемних осіб, як Кожух, бувають, надають їм уявної сили), знов починав на тому ринзі нещадно побивати пса-козла, хоча той аж зі шкури вилазив, кілька разів навіть вилізши, аби побити Кожуха. Але все кінчилося тим, що пес-цап таки падав, вилізши зі шкіри чи не вилізши, на спину і розкидав руки й ноги, відтак знизу, де був єдиний глядач — Маруська, долинав напівістеричний регіт, від якого у Вітьки Кожуха невідь-чому починали бігати по спині зграї рудих мурашок, а рудих тому, бо ті кусючіші від чорних.
(Продовження на наступній сторінці)